Надо Знать

добавить знаний



Бессарабско-буковинский поход 1940



План:


Введение

"Акт объединения" Бессарабии с Румынией, принятый Сфатул Цэрий 27 марта (по старому стилю) 1918 года

Бессарабско-Буковинский поход ( рус. Прутском походе 1940 , рум. Armata sovietică de ocupaţie din Basarabia şi Bucovina) [1] ( 28 июня - 3 июля 1940) - военная операция, проведенная Красной армией с целью принудительной передачи Румынией Бессарабии и Северной Буковины в состав СССР. Советской стороной планировалось как полномасштабное военное вторжение в Румынии, но, за несколько часов до начала операции, король Румынии Кароль II принял ультимативное ноту советской стороны и согласился передать Бессарабию и Северную Буковину СССР.

Военная операция занятия территории советскими войсками продолжалась 6 дней [2], в результате была захвачена [3] [4] [5] территория Бессарабии (44 000 км 2 с населением 3,2 млн. чел.), Северной Буковины (6 000 км 2 с населением 500 000 чел.) и регион Герца (304 км 2 с населением 25 000 чел.).

Проведение данной операции советскими войсками было запланировано как следствие подписания тайного соглашения между правительствами Советского Союза и Третьего Рейха, так называемого пакта Молотова - Риббентропа, ее осуществление стало возможным только после краху Франции в войне с Германией, когда стала очевидной иллюзорность англо-французских обещаний Румынии по поддержанию ее территориальной целостности [6].

Советский Союз планировал проведение полномасштабного вторжение, но румынское правительство, проанализировав состояние дел, был вынужден согласиться с ультиматумом советской стороны и выполнить все требования.

2 августа 1940 на большей части захваченных земель (за исключением Буковины и Южной Бессарабии) была создана Молдавская Советская Социалистическая Республика, предшественник современной Республики Молдова.


1. Исторические предпосылки

1.1. Советско-румынские отношения

1.1.1. Оккупация Бессарабии королевской Румынией

Дипломатические отношения Советского Союза с Румынией, единственной балканской страной, имевшей общую границу с СССР, были омрачены наличием нерешенного Бессарабского вопроса, возникшего в 1918 году, когда Румыния в условиях распада Российской и Австро-Венгерской империй аннексировала территорию Бессарабии и Буковины [7] [8].

Еще в начале января 1918 года Румыния по приглашению Сфатул Цэрий - парламент Молдавской Демократической Республики - ввела в Бессарабию войска "для борьбы с анархией, охраны продовольственных складов, железных дорог". 23 января 1918 года Сфатул Цэрий провозгласил независимость от Российской республики, а 27 марта проголосовал за присоединение Бессарабии к Румынии [7] [8].

Ни РСФСР, ни СССР, ни позже СССР не признавали эту румынскую акцию. 1 мая 1919 во время Гражданской войне в России, советские правительства России и Украина поставили ультиматум Румынии, требуя вывести ее войска с территории Бессарабии, и на следующий день Председатель Совета Народных Комиссаров УССР Христиан Раковский предъявил претензию на вывод румынских войск и с территории Буковины также. Совместными планами предусматривалось провести военную операцию с целью возвращения этих регионов силой, однако события в Украине помешали воплощению этого плана в жизнь [9].

Впоследствии, Румынии так и не удалось добиться признания де-юре присоединения Бессарабии со стороны великих держав, которые, как правило, ограничивались признанием этого события де-факто. Была даже попытка признать легитимность аннексии со стороны победителей Первой мировой войны [10] - Великобритании, Франции, Италии и Японии - путем подписания Парижского договора, или так называемой "Бессарабской соглашениях" от 28 октября 1920 года. Однако в силу соглашение так и не вступила из-за отказа правительства Японии ратифицировать [11] [12]. Бессарабское вопрос, который превратился в ключевую проблему советско-румынских отношений в период между мировыми войнами, одновременно встал и территориальным, и вопросами. В первом случае, это было спорно из-за правомерность аннексии Румынской государством бывшей Бессарабской губернии Российской империи. В национальном контексте можно выделить два главных аспекта: во-первых, положение нероманомовного населения Бессарабии ( украинский, составлявших 19,6% населения, евреев - 11,8%, россиян - 8%, болгар - 5,3%, немцев - 3,1%, гагаузов - 2,9% [13]), которое в совокупности составляло 53% от общей численности жителей края [12] и страдало от политики румынизации, во-вторых, проблема существования отличной от румын молдавской народности и ее право на самоопределение в рамках автономии или независимого государства [14].

Не сприймаючи політику румунізації серед місцевого населення Бессарабії, бессарабці відреагували на це хвилею повстань проти румунського режиму (Хотинське, Бендерське, Татарбунарське), які були жорстоко придушені, і безліччю страйків, мітингів і демонстрацій протесту.

У 1938 році Бессарабія була офіційно ліквідована як окрема адміністративна одиниця. Бєльцкий і Сорокський жудеци ввійшли до складу Прутського цинута, Ізмаїльський і Кагульський, - до складу Нижньодунайського цинута, Хотинський - Сучавського, а з решти був утворений Дністровський цинут. Адміністративний апарат Бессарабії, що складався в основному з приїжджих з Румунії, відрізнявся жорстокістю і зловживаннями щодо місцевого населення [13]. Про це свідчить, наприклад, звіт парламентської слідчої підкомісії з розслідування, проведеного в Бєльцькому жудеце в 1920-1921 [15].

Румунія, постійно остерігаючись збройного вторгнення на свою територію з боку Радянської Росії й відторгнення захопленої Бессарабії, не квапилася з розвитком краю, через що румунські підприємці відмовлялися вкладати гроші в економіку регіону, вважаючи, що там ось-ось може встановитися радянська влада. У результаті, з 1919 по 1937 доля Бессарабії в промисловому виробництві Румунії різко скоротилася на цензових підприємствах за всіма показниками, зокрема за капітальними вкладеннями - з 6 до 1,6 %, за вартістю продукції - з 4 до 2,3 %.

До 1937 року виробничі потужності підприємств харчової, деревообробної, текстильної, будівельної і хімічної промисловості використовувалися лише на 12,5-16,9 %, металообробної - на 5,4 %, шкіряно-хутряної - на 0,2 %. Багато підприємств не працювали, а їхнє устаткування вивозилося за Прут. Так, наприклад, були вивезені до Румунії залізничні майстерні Бендер, Бессарабки, Флорешт, текстильна й трикотажна фабрики, один із кишинівських заводів [13]. Розорення дрібних власників призвело до збільшення сільськогосподарських робітників, число яких в 1930 році склало більше 18 тис. чоловік. Багато хто виїжджав на заробітки в інші регіони Румунії та за кордон [13].

Таким чином, зайняття румунськими військами Бессарабії в січні 1918 поклало початок двадцятидворічному радянсько-румунському антагонізму, а всі спроби вирішення Бессарабського питання дипломатичними шляхами успіху не мали.


1.1.2. Пошуки виходу із глухого кута

Складнощі в стосунках з Радянською Росією змусили Румунію в 1921 році підписати з Польщею оборонний союз проти Москви. Зі свого боку СРСР неодноразово наполягав на поверненні окупованих територій, а при відновленні дипломатичних відносин поставив за умову, що не визнає Бессарабію частиною Румунії. Більше цього, щоб показати непорушність позиції "Рад" не лише в Бессарабському питанні, але й в усіх інших територіальних претензіях СРСР до своїх лімітрофів, Г. В. Чичерін, у своєму листі від 16 травня 1924 року повноважному представникові СРСР в Туреччині Я. З. Суріцу, писав:

"Всі ті, у чиїх руках перебувають шматочки колишньої російської території, пройняті великим страхом, що ми захочемо ці шматочки відняти" [16]

Етнічний розподіл Румунії. 1930

12 жовтня 1924 року, після розгрому Татарбунарського повстання, яке очолювали комуністи, за ініціативою Котовського, була створена Молдавська АРСР у складі Української Соціалістичної Радянської Республіки, як "плацдарм" для повернення Бессарабії й створення в подальшому Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки.

Оскільки антагонізм із цього питання з СРСР став непереборним, Румунія вжила певних заходів, прагнучи закріпити за собою Бессарабію, уклавши численні договори про взаємодопомогу із сусідніми державами. Так, вона уклала союзи з Малою Антантою і Польщею, оскільки СРСР і до них мав територіальні та інші претензії.

27 августа 1928 року Румунія достроково приєдналася до протоколу Литвинова, за яким у дію вводився пакт Бріана-Келлога про неможливість силового втручання СРСР у бессарабське питання [17].

Литвинов, підписуючи 3 липня 1933 року "Конвенцію про визначення агресії" зі своїми лімітрофами, у приватній розмові сказав Тітулеску:

"Я знаю, що, підписуючи цю угоду, я подарував вам Бессарабію" [18].

Румунській владі ці дії додали впевненості в тому, що Бессарабія - румунська територія.

В 1935 році румунське керівництво вжило заходів щодо підготовки двостороннього договору про взаємодопомогу, який де-факто визнавав міждержавний кордон по Дністру [19]. 21 липня 1936 Максим Литвинов та Николає Тітулеску, голови департаментів закордонних справ країн, підписали навіть чорновий варіант договору, який повинен був бути затвердженим у вересні того ж року [20]. Але під тиском критики з боку агресивно налаштованих представників румунської еліти, Тітулеску був вимушений піти у відставку. Договір був анульований і не набрав чинності.

Здебільшого, позиція Румунії в бессарабській територіальній суперечці в 20-х - початку 30-х років зводилася до відмови визнати існування проблеми, яка не мала шансів бути вирішеною в рамках Версальської системи, що усвідомлював і Радянський Союз. Більше того, МЗС Румунії забороняло своїм дипломатам навіть у приватних розмовах із радянською стороною торкатися теми Бессарабії, не кажучи вже про обговорення цього питання на офіційних зустрічах.

Таким чином, розв'язання бессарабського питання зайшло в глухий кут. Сторони зрозуміли, що єдиною можливістю розвивати міждержавні добросусідські стосунки буде ігнорування проблеми. На цій позиції в 1930-тих роках відбувається деяке зближення двох країн, що в результаті призвело до встановлення дипломатичних відносин 9 июня 1934 року.

Підписання пакту про ненапад 23 серпня 1939 року.
Зліва направо: На другому плані: Рихард Шульце (ад'ютант Ріббентропа), Борис Шапошніков (Начальник Генерального штабу РСЧА), Йоахим фон Ріббентроп, Йосип Сталін, Володимир Павлов (радянський перекладач);
на першому плані: Ґустав Хілґер (німецький перекладач) та В'ячеслав Молотов

1.2. Пакт Молотова - Риббентропа

Детальніше у статті Пакт Молотова - Ріббентропа

Зі зростанням протиріч між Англією і Францією, з одного боку, та Німеччиною і Італією з іншого, Румунія, як і більшість малих країн Європи, почала проводити політику балансування між ними. 23 марта 1939 року було підписано румуно-німецьку економічну угоду, що розширила німецьку економічну присутність у Румунії. Зі свого боку, прагнучи втримати Румунію від зближення з Німеччиною, Англія й Франція 13 квітня 1939 року надали їй гарантії незалежності [21].

23 серпня 1939 року був підписаний пакт Молотова-Ріббентропа, який мав "секретний додатковий протокол" про розмежування "сфер впливу" в Східній і Південно-Східній Європі. Відповідно до угоди передбачалося, що в разі війни Німеччини з Польщею німецькі війська можуть просуватися лише до так званої "лінії Керзона". Решта території Польщі, а також Фінляндія, Естонія, Латвія і Бессарабія визнавалися "сферою впливу" СРСР та подальша їхня доля буде вирішена "в порядку дружньої обопільної згоди".

Договір був ратифікований Верховною Радою СРСР через тиждень після його підписання, причому від депутатів було приховано наявність "секретного додаткового протоколу".

Начало війни в Європі, успіхи Німеччини в Польщі і пасивність Англії й Франції лише підсилили прагнення Румунії дистанціюватися від них, і 8 вересня 1939 року вона оголосила про свій нейтралітет.


1.3. Політична ситуація навколо Бессарабії. Весна-літо 1940 року

29 березня 1940 року В. М. Молотов на сесії Верховної Ради СРСР заявив, що " у нас немає пакту про ненапад з Румунією. Це пояснюється наявністю невирішеного спірного питання про Бессарабію, захоплення якої Румунією Радянський Союз ніколи не визнавав, хоча й ніколи не ставив питання про повернення Бессарабії збройним шляхом " [22].

Ця заява викликала в Румунії певне занепокоєння. Уже 30 березня румунський прем'єр-міністр Г. Татареску повідомив Німеччину про необхідність подальшого переозброєння румунської армії й просив вплинути на Москву, щоб вона не претендувала на Бессарабію, на що отримав відповідь, що стосунки Берліну з Румунією залежатимуть від виконання нею своїх економічних зобов'язань перед Третім Рейхом.

С началом військової кампанії на півночі Європи та враховуючи блискавичну перемогу військ Вермахту, румунський король Кароль II висловив 15 апреля 1940 року думку, що Румунія повинна приєднатися до " політичної лінії Німеччини ", і запропонував на переговорах у Берліні керуватися цими намірами [2]. 19 квітня Коронна рада Румунії висловилася проти добровільної поступки Бессарабії СРСР, вважаючи за краще піти на військовий конфлікт, ніж віддати захоплене [23].

Розуміючи, що без підтримки з боку сильного союзника війна проти Радянського Союзу просто неможлива, румунське керівництво розпочало наполегливо пропонувати Німеччині співпрацю в будь-якій галузі за її бажанням. На нові румунські запити про дії Німеччини у випадку "агресії радянської Росії", 1 июня 1940 року була отримана відповідь, що проблема Бессарабії Німеччину не цікавить - це справа самої Румунії [23]. Знервована румунська сторона того ж дня запропонувала СРСР розширити товарообіг, але Радянський Союз не підтримав цю пропозицію [2].

23 июня 1940 року Молотов повідомив Шуленбургу про рішення радянського уряду стосовно Бессарабського питання.

Остання сторінка "секретного додаткового протоколу" (російською мовою) про подальшу долю Бессарабії
Румунський король - Кароль II

" Радянський Союз хотів би вирішити питання мирним шляхом, але Румунія не відповіла" на радянську заяву від 29 березня 1940 р. Тепер радянський уряд "хоче знов поставити це питання перед Румунією найближчим часом. Буковина, як область, яка населена українцями, теж включається до розгляду Бессарабського питання. Румунія вчинить розумно, якщо віддасть Бессарабію й Буковину мирним шляхом Зі свого боку СРСР забезпечить охорону економічних інтересів Німеччини в Румунії [24].

У відповідь, 24 червня, Німеччина задекларувала свою політичну незацікавленість у Бессарабії та зажадала лише взамін задовольнити такі побажання:

  1. Не переходити в Бессарабії територію по лінії р. Прут і нижньої течії Дунаю, щоб не створювати небезпеку німецьким інтересам у районах нафтовидобування.
  2. Обіцяти дотримувати права й інтереси громадян рейху.
  3. Обіцяти забезпечити охорону інтересів фольксдойче способом, який буде затверджений пізніше.
  4. У випадку військового зіткнення не бомбити райони нафтовидобування" [19].

В 21.00 25 июня Шуленбург сообщил Молотову, что Берлин признает право Советского Союза на Бессарабию и своевременность поднятого вопроса перед Румынией, однако, в то же время обратил внимание на неопределенность требования по Буковины, заявил, что это стало для него неожиданным, и подчеркнул, что без постановки этого вопроса значительно облегчилось бы мирное решение вопроса с Бессарабией. На вопрос о Буковине Молотов ответил, что она "является последней частью единой Украина, которой не хватало, к тому же требования СССР ограничиваются северной частью Буковины с городом Черновцы " [25]

Когда Шуленбург заметил, что этот вопрос можно решить гораздо легче, если СССР вернет Румынии золотой запас румынского Национального банка, вывезен в Москвы в декабре 1916 года. Молотов ответил, что об этом не говорится, поскольку Румыния достаточно долго эксплуатировала Бессарабию.

Получив данные о сосредоточении Красной Армии вдоль Днестра, министр иностранных дел Румынии Г. Татареску заявил, что "румынский правительство и король полны решимости поскорее вступить в войну, чем просто уступить ", если СССР потребует оккупировать Бессарабию.

Но в Румынии еще не знали, что судьба Бессарабии уже практически решена.

В 22.00 26 июня 1940 года Молотов вручил румынскому посланнику Г. Давидеску ноту советского правительства, в котором было высказано следующее [26] :

  1. "Вернуть Бессарабию Советскому Союзу".
  2. "Передать Советскому Союзу северную часть Буковины в границах определенных на карте, прилагается".

Ответ румынского правительства ожидался в течение 27 июня [27].

На попытку румынского посланника оспорить приведенную в ноте аргументацию ссылками на историю Бессарабии и событий 1918 года, Молотов заметил, что они "не соответствуют ни историческому развитию, ни реальной ситуации". Так же не удалась попытка продлить срок ответа по Бухарест, поскольку Молотов категорически настаивал на том, что советское правительство уже "ждал 22 года" и поэтому "надеется, что ответ будет предоставлена ​​незамедлительно, и если он будет положительным, то вопрос будет решен мирным путем" [28].

Получив советскую ноту, румынское правительство обратилось за поддержкой к Италии, Германии и союзников по Балканской Антанте. В свою очередь правительство Германии предложил, чтобы избежать войны между странами, согласиться с требованиями СССР и уступить определенными регионами. Итальянская сторона вместе с Германией выразила готовность "посоветовать Румынии принять советские предложения" [29].

Загнана в тупик румынские власти до последнего пыталась выиграть время и затянуть процесс переговоров, одновременно уже с утра 27 июня 1940 года в Румынии была объявлена мобилизация.

Ночью 28 июня в ходе скоротечных переговоров румынский представитель заявил о готовности Королевства Румыния пойти навстречу советским требованиям и обсудить это, однако Молотов в ультимативной форме от имени советского правительства потребовал:

  1. В течение 4-х дней, начиная с 14 часов по московскому времени 28 июня, румынским войскам освободить территорию Бессарабии и северной части Буковины.
  2. Советским войскам за этот же период занять территорию Бессарабии и северной части Буковины.
  3. В течение 28 июня советским войскам занять пункты: Черновцы, Кишинев, Аккерман.
  4. Королевскому правительству Румынии взять на себя ответственность за сохранность и недопущение порчи железных дорог, паровозного и вагонного парка, мостов, складов, аэродромов, промышленных предприятий, электростанций, телеграфа.
  5. Назначить комиссию из представителей "сторон" для урегулирования спорных вопросов эвакуации румынских войск и учреждений ".

Ответ Румынии должен был поступить в Москву не позднее 12.00 28 июня [30].

Поздно вечером 28 июня коронная совет Румынии, реально оценив состояние государства в этих обстоятельствах и отношение союзников к выполнению своих обещаний, 21 голосами "за", при 6 "против" и одном воздержавшемся, решил уступить требованиям Советского Союза. К тому же, Германия дала понять, что изменение границы будет носить временный характер, и указанные территории вновь войдут в состав Румынии.

В ночь на 28 июня войска СССР были готовы к наступлению, завершив подготовку к операции на три дня позже установленного срока.


2. Бессарабский поход

Оперативный план Бессарабско-Буковинского похода РККА в 1940 году

2.1. Подготовка к проведению военной операции

С апреля 1940 началось переброска частей Красной армии с финского фронта в местам постоянной дислокации. За счет этого происходило усиление Киевского особого (КОВО), Одесского (ОдВО) и Закавказского военных округов (ЗакВО). Распространение войны в Западной Европе в мае-июне 1940 позволило СССР целенаправленно активизировать свою политику в отношении Прибалтики и Румынии.

Непосредственные советские приготовления к решению Бессарабского вопроса военным путем начались 9 июня 1940, когда Военные советы КОВО и ОдВО получили директивы наркома обороны ОУ/583 и ОУ/584 соответственно, согласно которым им были определены задачи привести войска в состояние боевой готовности по штатам мирного времени без подъема приписного состава, сосредоточить их на границе с Румынией и подготовить операцию по возвращению Бессарабии [19].

Для руководства операцией на базе управления КОВО было создано управление Южного фронта (командующий - генерал армии Г. К. Жуков, член Военного Совета - корпусной комиссар В. Н. Борисов, начальник штаба - генерал-лейтенант Н. Ф. Ватутин), включавший Пятый (командующий на время операции - генерал-лейтенант В. П. Герасименко), Двенадцатый (командующий - генерал-майор П. А. Парусинов) армии КОВО и 9-ю армию (командующий - генерал-лейтенант И. В. Болдин), которая формировалась из войск ОдВО .

13 июня с 13.20 до 14.30 часов в Кремле состоялось совещание высшего военно-политического руководства СССР на котором шел разговор о подготовке операции против Румынии. В частности, был решен вопрос о создании оперативного объединения Черноморского флота на реке Дунай - Дунайской флотилии, которое началось четыре дня спустя.

17 июня штаб Южного фронта разработал план операции, который был 22 июня представлен на утверждение наркому обороны маршалу Советского Союза С. К. Тимошенко. 19 июня в Проскурове были проведены специальные занятия с Военными советами армий и командирами корпусов с целью ознакомить их с замыслом и планом операции.

22-23 червня Військові ради армій відпрацювали на місцевості з командирами корпусів і дивізій порядок зайняття вихідного положення, організацію майбутнього наступу, питання взаємодії родів військ, організації управління, зв'язку, всебічного забезпечення та ймовірних дій на найближчий етап операції [19].

Для виконання завдання було розроблено два варіанти операції. Спочатку оперативний план передбачав ситуацію, коли Румунія не піде на мирне врегулювання територіального питання й буде потрібно ведення повномасштабних бойових дій. На цей випадок передбачалося завдання ударів, що охоплювали, військами 12-ої армії з району північніше Черновіц уздовж річки Прут на Ясси і 9-ої армії з району Тирасполя на південь від Кишинева на Хуши, з метою оточення румунських військ у районі Бєльці - Ясси.

Для завершення оточення і дезорганізації тилів противника передбачалося у взаємодії з ВПС і кінно-механізованою групою (КМГ) застосувати 201-у, 204-у і 214-у повітряно-десантні бригади, зі складу яких передбачалося висадити 2 040 чоловік в районі Тиргу-Фрумос. Десантуванню з 120 літаків ТБ-3 під прикриттям 300 винищувачів повинен був передувати авіаудар по аеродромах і військах противника.

Завдання з боротьби з румунським флотом отримав приведений 15 червня в стан бойової готовності Чорноморський флот.

Пізніше був розроблений другий варіант оперативного плану операції, що передбачав можливість мирного вирішення конфлікту. В цьому разі відхід румунських військ за річку Прут повинен був супроводжуватися швидким виходом передових частин армії на новий кордон та їхнім контролем за евакуацією румунів із Бессарабії.


2.2. Останні приготування

ДИРЕКТИВА
НАЧАЛЬНИКА ПОЛІТИЧНОГО УПРАВЛІННЯ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ
№ 5285сс
ВІЙСЬКОВИМ РАДАМ ТА НАЧАЛЬНИКАМ ПОЛІТУПРАВЛІНЬ КИЇВСЬКОГО ОСОБЛИВОГО ТА ОДЕСЬКОГО ВІЙСЬКОВИХ ОКРУГІВ
"ПРО ПОЛІТРОБОТУ В ПЕРІОД БЕССАРАБСЬКОЇ КАМПАНІЇ"

"У 1918 році, скориставшись громадянською війною в СРСР і інтервенцією англо-французьких імперіалістів, Румунія, як злодій, захопила в нас Бессарабію. Наші брати живуть в Бессарабії в страшній убогості й жалюгідному животінні Прагнення бессарабського населення звільнитися від румунського гніту виявляється в масових революційних виступах і повстаннях, які впродовж усіх 22 років окупації Бессарабії жорстоко придушувалися. Так, були потоплені в крові трудящих Хотинське (1919) і Татарбунарське (1924) озброєні повстання. Бессарабські в'язниці переповнені політичними ув'язненими і селянами.
Радянський Союз ніколи не визнавав загарбання боярською Румунією Бессарабії.
5 марта 1918 Румунія за Ясським мирним договором із Радянською Росією обіцяла в 2-місячний термін очистити Бессарабію від своїх військ і повернути її нашій Батьківщині. Цей договір Румунія, за підтримки Англії і Франції, не виконала. Настав час вирвати зі злодійських рук боярської Румунії нашу землю, визволити з румунського полону наших братів і громадян. Украдена Бессарабія має бути й буде повернена в лоно своєї Матері-Батьківщини - Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Ми йдемо звільняти наших єдинокровних братів українців, росіян і молдаван з-під гніту боярської Румунії й рятувати їх від загрози розорення й вимирання. Визволяючи радянську Бессарабію з-під ярма румунських капіталістів і поміщиків, ми захищаємо й зміцнюємо наші південні і південно-західні кордони.
(Зробити це увечері напередодні виступу) ""

10 червня війська фронту були приведені в бойову готовність і з 11 червня під виглядом навчань почали зосередження у визначених районах, яке повинне були завершити до 24 червня. Проте, з ряду причин технічного характеру, зривів у планах транспортних перевезень, слабкої навченості приписного складу, який прибув на доукомплектування частин і підрозділів, війська не встигли зосередитися до визначеного часу та завершили розгортання лише до 27 червня.

Войска 12-ої армії, розміщені в Передкарпатті, були розгорнуті на південний схід. Штаб армії передислокувався із Станіслава до Коломиї, де йому були підпорядковані 8-ий, 13-ий, 15-ий, 17-ий стрілецькі корпуси і армійська кавгруппа (командувач генерал-лейтенант Я. Т. Черевиченко) у складі 2-го і 4-го кавкорпусов.

Частина військ 5-ої армії, розгорнутої на Волині, була перепідпорядкована 6-ій і 12-ій арміям. Штаб 5-ої армії був перекинутий з Луцька в Дунаївці, де він прийняв під своє командування 36-й і 49-й стрілецькі корпуси. З військ ОДВО, поповнених за рахунок з'єднань та частин КОВО, ХВО і ПвКВО, була розгорнута 9-а армія (штаб в Гроссулово - нині Велика Михайлівка) у складі 7-го, 35-го, 37-го, 55-го стрілецьких і 5-го кавалерійського корпусів. Частина військ перекидалася залізницею, частина - пішим порядком. Причому певні труднощі виникли під час залізничних перевезень військ, через відсутність чіткого плану перевезень. Замість необхідних 709 ешелонів війська отримали приблизно на третину менше [2]. Але, незважаючи на всі ці труднощі, на початок операції всі війська були підтягнуті й розгорнуті відповідно до плану проведення операції [19] [28].

За розвідувальними даними КОВО, Румунія також готувалася до воєнних дій, проте оборонних. Упродовж червня 1940 на її кордонах було розгорнуто інтенсивні роботи зі спорудження польових і довготривалих укріплень; шосейні дороги перекопувалися й барикадувалися, завалювалися надовбами; уздовж шосе паралельно будувалися ескарпи, рилися окопи та протитанкові рови; шосейні й залізничні мости заміновувалися. Наказом Генштабу Румунської армії від 8 червня 1940 р. було призначено 30-денний збір усіх офіцерів і солдатів резерву, які мали в 24 години з'явитися до частин їхньої приписки [32].


2.2.1. Морально-психологічна підготовка військової операції

21 червня 1940 начальник Політуправління Червоної Армії армійський комісар 1-го рангу Л. З. Мехліс надіслав Військовим радам і начальникам Політуправлінь КОВО і ОДВО директиву № 5285сс про політроботу в ході спланованої Бессарабської кампанії, в якій відповідним чином роз'яснювалися дії СССР.

Також були передбачені заходи з проведення роботи серед військ противника, основною метою якої ставилося "швидко розкласти його армію, деморалізувати тил і, таким чином, допомогти командуванню Червоної Армії в найкоротший строк і з найменшими жертвами добитися повної перемоги". Завданнями ставилося: пропагувати перехід солдатів на радянський бік і антивоєнні настрої в армії противника; широко пропагувати кожен факт поразки румунських військ; показувати " щасливе й радісне життя " робітників і селян в СРСР [31]; загалом вести радянську пропаганду по одурманюванню людей.

Політробота згідно з цією директивою, отриманої у військах 25 червня, призвела не лише до "правильного" розуміння особовим складом ідеї визвольного походу, але й породила сплеск негативних настроїв. Як доносили спецоргани, в армії все частіше лунали критичні оцінки радянської зовнішньої політики, висловлювались сумніви щодо доцільності та справедливості ведення воєнних дій. "Політика СРСР лише на словах мирна, а в дійсності загарбницька, - зазначав з цього приводу червоноармієць 791-го полку Родіонов. - Нав'язали війну Польщі, Фінляндії, а тепер Румунії. Нас женуть на м'ясо [33]. Також, серед радянських солдатів поширювалися чутки, що " у нас лише говорять проти війни, а самі воюють, внаслідок чого вже загинуло до 200 тис. чоловік і ще готуємо війну, щоб убивати людей - це злочинно " [34]. " Поїдемо не додому, а в Румунію, - зітхав один із молодших командирів 138-ї стрілецької дивізії. - Там вже починається війна. Нашому Радянському Союзу все замало, все хоче воювати. І без того вже багато побили білофіни. Наше вище керівництво народ не жаліє, у нас народ зайвий" [33]. " Нас женуть на Південний фронт воювати з Румунією, визволяти народ Бессарабії, - ділилися своїми думками бійці, - а вийде як з народами Західної України і Білорусії: носили хромові чоботи, а тепер личаки" [35]. Показово, що напередодні румунської кампанії у військах КОВО стали зростати випадки дезертирства червоноармійців та ухиляння від військової служби. Так, лише у військах 12-ої армії з 11 по 28 червня було затримано 138 дезертирів, 71 з яких був засуджений (у тому числі 5 - до розстрілу) [19].


2.2.2. Угруповання військ Південного фронту (станом на 27 июня 1940 року)

Угруповання військ Південного фронту (станом на 27 червня 1940 року)

Південний фронт
(ген.арм. Жуков Г.К.)
Склад угруповання
Корпуси Дивізії Бригади
у складі фронту
(безпосереднього підпорядкування)
8-а, 17-а, 86-а, 100-а сд 201-а, 204-а, 214-а пдбр
12 А (ген.-м-р П. О. Парусинов) 8-й ск 72-а, 124-а, 146-а сд 10-а, 26-а тбр
13-й ск 60-а, 62-а, 139-а сд , 192-а гсд 24-а тбр
2-й кк 3-я, 5-а кд 5-а тбр
4-й кк 16-а, 34-а кд 23-я тбр
17-й ск 58-а, 131-а сд , 81-а мсд 13-а тбр
15-й ск 7-а, 141-а сд 38-а тбр
5 А (ген.-л-т В. П. Герасименко) 49-й ск 44-а, 80-а, 135-а сд 36-а тбр
36-й ск 130-а, 169-а сд 49-а тбр
9 А (ген.-л-т І. В. Болдін) 140-а сд
35-й ск 25-а, 173-я, 95-а сд
37-й ск 30-а, 147-а, 176-а сд
5-й кк 9-а, 32-а кд Четвёртую тбр
7-й ск 51-а, 74-а сд , 15-а мсд 14-а тбр
55-й ск 116-а, 150-а, 164-а сд

Примітка : До складу військ Південного фронту входили 32 стрілецькі, 2 мотострілецькі, 6 кавалерійські дивізії, 11 танкових і 3 повітряно-десантних бригади, 14 корпусних артполків, 16 артполків РГК і 4 артдивізіони великої потужності. Загальна чисельність угрупування складала до 460 тис. чоловік, до 12 тис. гармат і мінометів, близько 3 тис. танків. Угрупування ВПС фронту об'єднувало: 21 винищувальний, 12 середньобомбардувальних, 4 далекобомбардувальних, 4 легкобомбардувальних, 4 важкобомбардувальних авіаполків і за станом на 24 червня налічувала 2 160 літаків. [31]


2.3. Введення радянських військ у Бессарабію

У зв'язку з тим, що радянсько-румунський конфлікт був вирішений мирним шляхом, війська Південного фронту отримали наказ провести операцію за другим варіантом плану дій. До Бессарабії та Північної Буковини вводилася лише обмежена частина військ, що були зосереджені: від 12-ої армії - 4-й кавкорпус з 23-ою танковою бригадою, 2-й кавкорпус з 5-ою танковою бригадою (1-й ешелон), 60-а, 58-а, 131-а стрілецькі й 192-а гірськострілецька дивізії (2-й ешелон) [19].

Від 5-ої армії - 36-а, 49-а танкові бригади (1-й ешелон), 80-а, 169-а стрілецькі дивізії (2-й ешелон).

Від 9-ої армії - 5-й кавкорпус, 4-а танкова бригада, 15-а мотострілецька дивізія (1-й ешелон), 95-а, 25-а, 74-а, 140-а стрілецькі дивізії (2-й ешелон). Крім цього, передбачалося застосування 201-ої та 204-ої повітряно-десантних бригад фронтового підпорядкування. Решта військ залишалися на старому кордоні в повній бойовій готовності.

О 14.00 28 июня 1940 війська Південного фронту перейшли старий кордон і того ж дня зайняли Чернівці, Хотин, Бєльці, Кишинів і Аккерман. Радянські війська просувалися практично услід за ар'єргардами румунських військ, а рухомі загони з'єднань обігнали їх і раніше них вийшли до річки Прут. Форсування військами 9-ої армії нижньої течії Дністра зайняло надто багато часу, оскільки понтонери виявилися погано навченими.

29 червня війська перших ешелонів вийшли на річку Прут, де зайняли переправи і встановили порядок огляду румунських частин, що відходили, з метою вилучення захопленого в місцевого населення майна.

Того ж дня, у Кишиневі відбувся мітинг, у якому брало участь близько 100 тисяч жителів міста й сусідніх сіл. На ньому виступали перший секретар ЦК КП(б)У М. С. Хрущов, маршал С. К. Тимошенко і голова бессарабського ВРК С. Д. Бурлаченко, що прибули особисто підтримати ентузіазм населення у зв'язку з приходом Червоної Армії [13].

Місцеве населення краю, більшість якого складали національні меншини, які потерпали від соціального й національного гніту, в цілому радо зустрічало Красную армию. Мешканці ганили румунську армію, скаржилися на владу за її соціальну і національну політику, висловлювали подив і захоплення від вигляду потужної радянської військової техніки та "демократичного поводження радянських командирів", з якими можна було вільно спілкуватися на відміну від "пихатих" румунських офіцерів [32].

Повсюдно мешканці міст і сіл допомагали розбирати чисельні завали на дорогах, що їх залишила румунська армія. Населення Бендер вийшло розтягувати шпали, щоб звільнити шлях для радянських танків [32]. На підході до Чернівців радянську частину зустріла колона молоді, озброєна заступами й кирками, яка йшла розчищати дорогу частинам РСЧА. Саме місто вітало червоноармійців червоними прапорами, а також маленькими прапорцями, зробленими з жіночих хусток. У свою чергу червоноармійці також виявляли свою прихильність населенню: возили бессарабців і буковинців на броні танків, "давали постріляти" зі зброї тощо.

"Радіння і захоплення нових громадян Радянського Союзу буквально не піддається опису", - повідомлялося в одному з військових документів. - Скрізь чулися вигуки: "Хай живе Червона армія! Хай живе Країна Рад!" Повсюди і скрізь звучала російська і українська мови. Це населення вільної Радянської Бессарабії поздоровляло один одного рідною мовою, тією мовою, за яку ще вчора румунські бояри жорстоко карали [32].

Однак із приходом НКВС ситуація змінилася: на місцях проводилися екзекуції політично активних й національно свідомих представників місцевого населення. Потім людей почали цілими сім'ями, інколи й селами вивозити у Сибір, що для багатьох означало смерть, як не в дорозі, то на новому місці без засобів для існування. Особливо розмаху ця практика радянської влади набула перед нападом гітлерівської Німеччини на сталінський СРСР. Тих кого не встигали вивезти, НКВС таємно розстрілював на місцях, у надії звинуватити потім у цьому німців.

До кінця операції радянські війська повністю оволоділи територією Бессарабії та Буковини, а також без усяких пояснень захопили територію Герцаївського району, який, до речі, не входив до складу обох регіонів та історично належав до так званого Старого Королівства Румунії, корінне населення якого в переважній більшості було румунського походження (більше 90%).


2.3.1. Бессарабська повітряно-десантна операція

Задержка с продвижением войск в юго-западные районы Бессарабии и данные о мародерство румынских частей эвакуировались, привели к тому, что было решено высадить воздушные десанты в южной части Бессарабии.

Утром 29 июня командир двести четвёртом пдбр полковник И. И. Губаревич получил приказ на десантирования. Через несколько часов после получения приказа 1 372 десантников Двести четвёртому воздушно-десантной бригады начали десантирование в 12 км севернее Болграда. К концу дня город полностью контролировалось десантниками. На следующий день 1-й батальон бригады взял под контроль город Кагул и порт на Дунае - Рени.

В 4.55 утра 30 июня был отдан приказ о переброске в Измаила частей Двести первой воздушно-десантной бригады, и в 9.35-12.15 44 самолета ТБ-3 с 809 десантниками на борту взяли курс на определенную цель. Первоначально предполагалось, что самолеты приземлятся на аэродроме Измаила, но оказалось, что аэродром маловат для столь больших самолетов, и после посадки 12 ТБ-3 было принято решение остальных десанта выбросить на парашютах. Всего посадочным способом был высажен 240 и парашютным - 509 человек, а из трех самолетов десантирование не было проведено. К вечеру десантники заняли Измаил и организовали охрану границы.

В ходе проведения десантной операции погибли 3 военнослужащих, 7 - получили переломы, и 25 - легких травм. По мнению командования Южного фронта, десанты "полностью себя оправдали и заставили румынские части учитывать соглашение". [36]

Вместе с этим, несмотря на высокую оценку действий десантников, непосредственное командование воздушно-десантных бригад было настроено весьма критически по результатам проведенной операции. Как сообщал в своем донесении от 19 июля 1940 Военному Совету КОВО и Управлению боевой подготовки РККА командир Двести четвёртому бригады полковник И. И. Губаревич, 28 июня 1940 бригада была приведена в состояние боевой готовности и в 20.00 через командира двадцать девятой важкобомбардувальнои авиабригады получила боевое задание, потому что штаб фронта всю подготовку воздушно-десантной операции перепоручил штаба ВВС.

С 4.00 29 июня личный состав бригады был выведен для самолетов и находился там до отлета, имея на себе один боекомплект патронов и две нормы мясоовощной консервов, концентратов и сухарей. Подготовка операции командованием ВВС фактически не осуществлялась: не была проведена разведка районов выброски, отсутствовала организация связи, а подготовка летных экипажей авиаполков в десантирование оказалась настолько низкой, что это привело к рассеянию десанта на большой площади.

В 8.00-9.30 был проведен вылет 99 самолетов ТБ-3 с аэродромов взлета в исходном районе для десантирования вокруг Киева; в 12.30-14.30 проведено десантирование в 12 км севернее Болграду. Полностью бригада сосредоточилась в 16.30, но еще до этого два батальона были отправлены на Болград и на станцию Троянов вал, которые они заняли к 18.30. В 18.15 был получен приказ командующего Южного фронта генерала Жукова Г. К. о занятии городов Рени и Кагул, находящихся на расстоянии 40-50 км от мест высадки десанта. В ночь на 30 июня рота десантников на захваченных автомашинах заняла Рени, где произошла стрельба из румынами.

Рано утром 1 июля был занят Кагул. Появление десантников прекратила грабеж населения румынскими солдатами. До 4 липня підійшли частини 25-ої стрілецької дивізії. 204-а бригада була відведена до Болграду, звідти залізницею перекинута до Бендер, де й залишалася до 16 липня [37].

Начальник Управління бойової підготовки Червоної Армії генерал-лейтенант В. М. Курдюмов, докладаючи 24 липня 1940 наркомові оборони про підсумки повітряно-десантної операції в Бессарабії, відзначив, що вона була "виконана виключно погано", оскільки була "відсутня будь-яка підготовка до операції" [19].

Далі він рапортував: "Десантування 204-ої бригади 29 червня було здійснене із запізненням на 1 годину 30 хвилин через невчасну віддачу наказу на виліт. Зліт 201-ої бригади замість 9.00 був розпочатий о 14.00 30 червня з тієї ж причини, а також через незабезпеченість бензозаправниками аеродрому Скоморохи. Перекидання десанту повітрям проводилося за умовами мирного часу - без прикриття бойовою авіацією й попередньої розвідки району викидання (висадки). Шикування бойових порядків і висоти польоту транспортної авіації не дотримувалися. Політ десанту проходив удень, в умовах найбільшої бовтанки в повітрі, звідси лише в одній 204-ій бригаді було повернено на аеродроми зльоту 50 чоловік, що виявилися не в змозі стрибати (вколисало).

Викидання проводилося неорганізовано, з різних висот і дуже розтягнуто за часом. У результаті цього підрозділи бригади були розкидані на площі 1010 км, а збір після приземлення здійснювався протягом двох годин, що для бойової обстановки неприпустимо.

Повітряні бригади викидалися й висаджувалися, не маючи ніяких завдань і вказівок про характер подальших дій. Пункти викидання командуванню десантних бригад стали відомі лише від командирів льотних частин. Штаб фронту ніякого управління бригадами не здійснював, і лише через 5 годин після викидання в 204-у бригаду прибув представник фронту з вельми загальним розпорядженням про зайняття нових пунктів, але знову ж таки без визначення завдання про характер наступних дій бригади.

При застосуванні бригад не враховувалася ступінь їхньої підготовленості. Так, 204-а бригада, що мала 42,2% особового складу, котрі прибули в бригаду в червні місяці, та поспішно здійснили 1-3 тренувальні стрибки, була скинута на парашутах у складних умовах при швидкості вітру 8-9 м/с. У той же час, найбільш підготовлена для парашутного десантування 214-а бригада не була застосована взагалі. Час на підготовку до операції від моменту отримання розпорядження і до зльоту обчислювалося 4 годинами, та й справді, за рахунок позбавлення особового складу бригади необхідного відпочинку [19]. Поповнення викинутих бригад вогнеприпасами [19] і продовольством повітрям, а також евакуація поранених і хворих передбачена не була. Після багатьох запитів лише 5 липня (опісля п'ять днів) у розташування 204-ої бригади прибув санітарний літак. Перераховані недоліки в бойовій обстановці неминуче призвели б до провалу повітряно-десантної операції і до марної загибелі людей і літаків" [38].

Детальніше у статті В'яземська повітряно-десантна операція
Детальніше у статті Дніпровська повітряно-десантна операція
Українська РСР у кордонах 1940 року
Королівство Румунія та Молдавська РСР за станом на 1 січня 1941

3. Наслідки операції

3.1. Військово-стратегічне значення операції

Передача Румунією Бессарабії та Буковини СРСР мала велике значення як для цих двох держав, так і для сучасних Молдови і України. У результаті проведення операції була зайнята територія площею 50 762 км 2, на якій мешкало 3 776 000 чоловік. Румунія втратила 17% (з 295 649 км 2) своєї території та 18,9% (з 19,9 млн.) населення [39].

До вечору 1 липня новий кордон був повністю зайнятий радянськими військами, а з 14.00 3 липня кордон був закритий, і румунські військовослужбовці, що не встигли переправитися були роззброєні й затримані. С 5 липня 1940 війська були переведені в стан постійної бойової готовності [40], і з 8 липня почалося їх розосередження по пунктах постійної дислокації.

7 липня було розформовано управління Південного фронту, а 10 липня - управління 9-ої армії [41].

У цілому ж, як і в попередніх кампаніях, аналіз діяльності Червоної армії під час Прутського походу був невтішним. Радянські військові документи повідомляли про чисельні негаразди, які пояснювалися "поганою роботою командирів і комісарів" [32]. Порушувалися графіки перевезення військ, несвоєчасно відбувалися переправи, які рідко обходилися без "ЧП". "Не зважаючи на те, що ніхто не заважав ані з суші, ані з повітря з роботою з утворення переправ, окремі частини армії не впоралися, - писав у своєму повідомленні начальник політуправління 9-ї армії Тевченков, - ставалися розриви понтонних мостів, топилися червоноармійці й техніка. Тільки в перший день походу під час переправи через Дністер частин 9-ї армії перевернувся човен, внаслідок чого з 30 бійців 16 загинуло. 29-го червня затонули два танки і амфібія цієї ж армії" [32]. Отож, якщо б довелося діяти в бойових умовах, втрати були б значно більшими.

Загалом, незважаючи на відсутність бойових дій, у ході походу мали місце факти дрібних сутичок румунських і радянських військ, втрати Червоної Армії в яких, а також від нещасних випадків, за період з 11 червня по 6 липня 1940, за неповними даними, склали 119 військовослужбовців (вбито - 29, у тому числі - самогубств - 12, потонуло - 3; поранені - 69, скалічені - 6) [42].

У ході Бессарабської кампанії радянські війська захопили значні трофеї. До 14 липня 1940 вони налічували:

Трофеї, що були захоплені радянськими військами за станом на 14 липня 1940

Водночас, урегулювання спірних радянсько-румунських питань через передачу потрібних СРСР територій справа не завершилася. Вже з 29 червня 1940 в Одесі розпочала роботу спільна радянсько-румунська урядова комісія з вирішення питань і організації евакуації румунських військ і установ з Бессарабії та північної частини Буковини (з радянського боку голова генерал-лейтенант Д. Т. Козлов, з румунської - дивізійний генерал А. Алдя). Радянська сторона вимагала, щоб Румунія повернула викрадений пересувний склад залізниць і передала технічну й картографічну документацію нових радянських територій. 31 липня 1940 було підписано радянсько-румунську угоду про передачу СРСР до 25 серпня 175 паровозів і 4 375 вагонів. З іншого боку, СРСР категорично відмовився розглядати контрпретензії Румунії з військового майна, залишеного в Бессарабії, заявив румунській делегації, що це майно нібито розкрали дезертири. Проте, пізніше велика частина військових трофеїв Червоної Армії була повернена Румунії.


3.2. Переселення й депортації в СРСР

Навесні та на початку літа 1941 року з територій, що ввійшли до складу СРСР, почалася депортація "небажаних елементів". У Молдавії (із Чернівецькою й Аккерманською областями УРСР) депортації почалися в ніч з 12 на 13 червня 1941. Загальна оцінка числа засланих із Молдавії з усіх регіонів складає 25 711 чоловік в 29 ешелонах. Сумарне число "вилучених" обох категорій приводиться в доповідній записці заступника наркома держбезпеки СРСР Б. З. Кобулова Сталіну, Молотову і Берії від 14 червня 1941 року і складає 29 839 чоловік.

Взагалі депортація місцевого населення проводилася як у 1940-1941, так і після повернення окупованих земель у 1944-1950 роках, а також були факти депортації в 1950-1956 роках. Сталінські репресії проводилися поза розгляданням належності до етнічних груп: румунів, українців, росіян, євреїв, болгар, молдаван, гагаузів. Так, за даними румунського дослідника Александру Усатіук-Булгар, крім депортованих 29 839 людей до Сибіру 13 червня 1940, також масові вилучення проводилися 6 липня 1949 (операція "Південь") - 35 796 та 1 апреля 1951 (операція "Північ") - 2 617 [44].

У цілому лише за перший неповний рік радянської влади було заарештовано або депортовано 86 604 людини [45] [46].

Після окупації радянськими військами визначених земель, близько 82 000 бессарабських німців та 40 000-45 000 німців Буковини було репатрійовано до Німеччини відповідно до попередніх домовленостей із Гітлером.


3.3. Порушення прав бессарабців у Румунії

Багато жителів краю під час приєднання до СРСР знаходилися в Румунії та інших країнах, куди вони виїхали, зокрема, у пошуках роботи. Багато хто намагався повернутися на батьківщину, проте румунські власті частенько перешкоджали цьому. Поверталися й ті бессарабці, що служили в румунській армії, які найчастіше просто бігли з неї. Так, 30 червня в Галаці під час зіткнення з урядовими військами було вбито 600 бессарабців і безліч поранено. В Яссах представники влади протримали 5 тисяч бессарабців, що поверталися, замкнутими в будівлі вокзалу без їжі й води, а потім завантажили у вагони й відправили з міста [13]. За даними НКВС на 26 липня 1940 149 974 жителі Бессарабії повернулися додому з Румунії [2].


3.4. Історичне значення операції

2 серпня 1940 року, буквально через місяць після закінчення операції, на території Бессарабії, з приєднанням до неї більшої частини Молдавської Автономної Соціалістичної Республіки була проголошена Молдавська Радянська Соціалістична Республіка, що ввійшла на правах 16-ої союзної республіки до складу СРСР. Північна Буковина, Герцаївський район, велика частина Хотинського повіту, Ізмаїльський і Аккерманський повіти увійшли до складу України.

У рамках Паризької мирної конференції 1947 року, Румунія й Радянський Союз підписали мирний договір, у якому, зокрема, було оголошено про взаємне визнання радянсько-румунського кордону встановленого угодою 28 червня 1940 року, що юридично закріпила за СРСР Бессарабію, Північну Буковину й район Герца [47].

До 1991 року в складі СРСР Бессарабія була поділена між УРСР (Аккерманська область) і МРСР. Після розпаду СРСР ця територія, таким чином, виявилася розділеною між незалежною Україною й Молдовою.

Територіальні втрати Румунії протягом липня - вересня 1940
Трансністрія в складі Королівства Румунія часів Другої світової війни

3.5. Наслідки для Румунії

Через три дні після анексії Бессарабії та Буковини Румунія розірвала угоду про співпрацю з англо-французькою коаліцією. Новий уряд Іона Джигурту, прийнявши 5 липня 1940 присягу, вже 11 липня вийшов з Ліги Націй, а через 2 дні проголосив про свій намір приєднається до країн Осі. Проте, не зважаючи на всі зроблені новим урядом намагання продемонструвати свою готовність рухатись новим курсом, який задовольнятиме Гітлера, аж до організації переслідування євреїв на всій території Румунії, це однак, не врятувало її від нових територіальних втрат. 30 серпня за умовами Другого Віденського арбітражу Північна Трансільванія під тиском Німеччини була передана до складу Угорщини, а 7 вересня, відповідно до умов Крайовського мирного договору, Болгарія отримала від Румунії південну Добруджу.

Таким чином, на протязі ледве більш 2-х місяців країна втратила більше 100 000 км 2 власної території (Бессарабія - 44 000 км 2, Північна Буковина і район Герца 6 304 км 2, Північна Трансільванія - 43 104 км 2, Південна Добруджа - 7 565 км 2).

Результати такої зовнішньої політики призвели до масових заворушень по всій Румунії. Румунський король Кароль II, під тиском правлячих кіл був вимушений 5 вересня 1940 призначити міністра оборони країни, генерала Антонеску, главою "національного легіонерського уряду", до складу якого ввійшли не лише військові прибічники Антонеску, але й представники фашистського руху "Залізна гвардія", заснованого Корнеліу Кодряну. Наступного дня Антонеску зажадав від Кароля II зректися престолу на користь сина Міхая I.

Гітлер скористався усіма трьома кризами для посилення впливу Німеччини в Румунії [48]. Уже в жовтні 1940 в Плоєшті для охорони нафтових розробок були направлені частини 13-ої мотопіхотної і 16-ої танкової німецьких дивізій. Усього в період із жовтня 1940 по червень 1941 на території Румунії було зосереджено 550 000 тисяч німецьких військ.

23 ноября 1940 Антонеску підписав протокол про приєднання Румунії до Троїстого пакту [49]. Таким чином, румуни, серед яких виділялася " Залізна Гвардія" на чолі з Хорія Сіма, бажаючи відновлення Румунії в межах 1939 року - "Великої Румунії" - підштовхнули Румунію в обійми Гітлера, а в ході Другої світової війни румунські війська окупували територію України між Дністром і Південним Бугом, так звану Трансністрію. Більш того, румунські війська стали одними з найпослідовніших прибічників Вермахту, беручи активну участь у бойових діях проти радянських військ в Україні, Криму, під Сталінградом та на Кавказі.


См.. также


Источники


Литература


код для вставки
Данный текст может содержать ошибки.

скачать

© Надо Знать
написать нам