Надо Знать

добавить знаний



Выборы



План:


Введение

Вбрасывание избирательного бюллетеня

Выборы - предусмотрена конституции и законами форма прямого народовластия, при которой путем голосования формируются представительные органы государственной власти и местного управления (самоуправления).

В истории известны различные пути осуществления непосредственной демократии. Древнейший - Народное собрание, где каждый мог высказывать свое мнение. Это было еще во времена первобытнообщинного строя, где на общем собрании рода избирались старейшины, позднее - и военачальники. Для принятия решений во время народных собраний разные народы использовали различные способы голосования. В древних Греции и Риме граждане голосовали поднятыми руками или бросали в огромный кувшин черные и белые бобы. В Большом Новгороде голосовали криком. Отсюда само понятие "голосовать" - подавать голос, кричать. Побеждал на выборах тот кандидат, за которого громче кричали. На Запорожской Сечи, голосуя, казаки бросали шапки в кучи - "за" и "против". Со временем процедура выборов усложнилась.

Граждане государства, имеющие право участвовать в выборах, являются избирателями. Круг избирателей собирается голосовать или голосуют за определенную политическую партию на парламентских, президентских или местных выборах, называется электоратом (лат. elector - избиратель).

Граждане участвуют в выборах на основе избирательного права. Избирательное право - это система нормативно-правовых актов, устанавливающих и регулирующих права избирателей в формировании выборных органов государственной власти и местного управления (самоуправления).

Благодаря выборам, которые являются формой непосредственного народовластия, получают возможность функционировать на законных основаниях органы представительной демократии.

В конце XVIII ст. был разработан классическую теорию выборов, основные идеи которой сводятся к признанию того, что суверенитет неотъемлемо принадлежит народа, который является источником любой власти. Народ поручает осуществление власти своим представителям ( депутатам), которых определяет путем проведения демократических выборов.

Со временем утвердились определенные требования и правила, выполнение которых призвано обеспечить объективное выявление воли избирателей, затруднить или сделать невозможным фальсификацию результатов выборов. Важнейшие из них закреплены в конституциях государств. Совокупность таких конституционных норм образует конституционный институт выборов в органы государственной власти и органов местного самоуправления. Нормы этого института можно разделить на несколько групп:

  • нормы, которые закрепляют основные требования и правила, связанные с самой процедурой проведения выборов;
  • нормы, определяющие круг лиц, которые наделяются активным избирательным правом, т.е. правом избирать представителей в органы государства и органов местного

самоуправления;

  • нормы, определяющие круг лиц, которые наделяются пассивным избирательным правом, т.е. правом быть избранными в органы государственной власти, органов местного самоуправления или на выборную должность.

Примеры систем выборов:


1. Избирательные права граждан

1.1. Активное избирательное право

Зараз майже в усіх державах світу утвердилася традиція, згідно з якою право голосувати на виборах мають усі громадяни даної держави, що досягли 18 років, за деякими нечисленними винятками. До цих винятків (тобто тих, хто позбавляється права голосу), як правило, зараховують громадян, визнаних судом недієздатними (див. Дієздатність) унаслідок психічних хвороб. Іноді позбавлення виборчих прав може зумовлюватися скоєнням злочину; зокрема, часто закон передбачає, що не беруть участі в голосуванні ув'язнені громадяни. Коли йдеться про місцеві органи влади, то зрозуміло, що їх вибирають лише мешканці даної місцевості; але натомість іноді буває, що в цьому випадку не вимагається громадянство, тобто люди, що мешкають у державі, громадянами якої вони не є, можуть голосувати на виборах місцевих органів влади тієї держави, в якій вони живуть. Разом з тим, такі громадяни не можуть обирати місцеві органи влади своєї держави; але їм надається право обирати її загальнодержавні органи влади, і таке голосування організується при відповідних посольствах або консульствах.

У минулому право обирати суттєво обмежувалося багатьма чинниками. Традиційно політика вважалася суто чоловічою справою, так що жінки довгий час не мали виборчих прав. У суспільствах, де існувало узаконене рабство або кріпацтво, але проводилися вибори, раби чи кріпаки зазвичай не мали права голосу. Були й інші обмеження, які прямо чи опосередковано встановлювали домінування вищих верств населення щодо впливу на результати виборів. Усі факти, про які згадується в цьому абзаці, піддавалися критиці з боку демократично налаштованих громадських діячів і рано чи пізно скасовувалися, так що до середини 20-го століття перестали бути характерними.

Проте ще й зараз від окремих представників української інтелігенції можна почути думку про доцільність встановлення цензу освіченості для допуску до голосування. Прихильники такої думки нарікають на недостатньо свідомий вибір більшості громадян, яких політики легко вводять в оману. Головним аргументом проти такої думки є думка про складність вироблення справді надійної та вільної від корупції процедури оцінки рівня освіченості. Слід зазначити, що такий ценз суперечив би стандартам Ради Європи та іншим широко визнаним міжнародним стандартам, так само, як і цензи, про які йшлось у попередньому абзаці.

Слід також зазначити, що в минулому вік, якого треба досягти для отримання активного виборчого права, часто був більшим за 18 років. Наприклад, нерідко це був вік 21 рік.


1.2. Пасивне виборче право

Як правило, множина громадян, які мають право бути обраними до певного органу влади, є частиною множини тих, хто може голосувати на виборах цього органу влади. Тобто, як правило, для пасивного виборчого права зберігаються обмеження, притаманні активному виборчому праву, але накладаються ще додаткові обмеження. При цьому обсяг і характер обмежень може дуже суттєво залежати від того, до якого саме органу влади (чи на яку саме посаду) обирається громадянин.

Так, наприклад, мінімальний вік для пасивного виборчого права часто буває більшим за 18 років. Він залишається на рівні 18 років здебільшого для місцевих органів влади (в деяких державах - також і для парламенту). Натомість від кандидатів на посаду президента часто вимагається набагато більший мінімальний вік, наприклад, 35 років. Для кандидатів у депутати національного парламенту мінімальний вік зазвичай розташовують у межах між 18 та 30 роками. За двопалатного парламенту часто для верхньої палати встановлюється вищий мінімальний вік, ніж для нижньої. Зрідка буває, що для якоїсь посади встановлюється не тільки мінімальний, а й максимальний вік (наприклад, кандидат має бути не старшим за 70 років).

Нерідко від кандидатів вимагається відсутність судимості за злочини або за якусь категорію злочинів (наприклад, за навмисні злочини). Часто застосовується ценз осідлості: вимога проживати в даній державі протягом певної кількості років тощо. Досить характерною є також вимога володіти державною мовою.

У державах, де населення обирає суддів чи прокурорів, закон може містити професійні вимоги до кандидатів на ці посади, як, наприклад, вища юридична освіта, певний стаж роботи за фахом тощо.

У минулому на пасивне виборче право накладалися приблизно такі ж дискримінаційні обмеження, як і на активне (див. підрозділ "Активне виборче право").

Звернемо також увагу на таку особливість природи пасивного виборчого права: для його реалізації недостатньо бажання суб'єкта; якщо хтось мав право бути обраним на якусь посаду, а його не обрали, то це ще не означає, що порушено його пасивне виборче право. Для реалізації пасивного виборчого права потрібно мати певний рівень підтримки виборців. Цей рівень підримки може виявлятися не тільки під час голосування, а й на етапі висування кандидатур, так що той факт, що вищезгаданій особі не вдалося навіть стати кандидатом на дану посаду, теж не свідчить про порушення його пасивного виборчого права.

Непрості процедури для висування кандидатури можуть встановлюватися законом з метою уникнення надмірної кількості імен у виборчому бюлетені. Для висування кандидатури може вимагатися певна кількість підписів потенційних виборців або рішення деяких зборів. Часто (а при пропорційній виборчій системі обов'язково) накладається умова, щоб кандидата було висунуто органом деякої політичної партії. Дехто вважає, що несправедливо замість з'ясування волі виборців з'ясовувати волю партій, але справа в тому, що існуючі партії мають віддзеркалювати існуючі в суспільстві ідеології; якщо нема партії, яка висуває певну особу кандидатом, то цій особі можна запропонувати створити нову партію, а якщо їй це не вдається, то отже суспільна підтримка особи все-таки недостатня.

В США має місце певна формальна нерівноправність політичних партій: традиційні дві партії - Демократична та Республіканська допускаються до участі у виборах автоматично, а решта партій мають окремо реєструватися для участі в кожній виборчій кампанії. Це дає привід для критики американського виборчого законодавства, але, з іншого боку, існує думка, що ця нерівноправність щодо пасивного виборчого права має лише формальний характер, адже ідеологія кожної зі згаданих двох партій справді має широку підтримку в американському суспільстві, так що вимагати від них підтверджувати своє право називатися партіями було б навіть зайвою бюрократією.

Ще одна поширена вимога для реєстрації кандидата - сплата застави, яка повертається після підбиття підсумків виборів, якщо за кандидата проголосувала частина виборців, не менша, ніж певна частина, визначена законом для цієї мети. Захищаючи таку норму, можна зауважити, що при достатній підтримці виборців знайдуться виборці, які зуміють зібрати потрібну суму для застави. Проте виникає елемент нерівноправності: достатньо багата людина має можливість сплатити заставу, незалежно від рівня підтримки виборців; багато хто вважає це серйозним аргументом проти такої норми. Але інші звертають увагу на те, що сам факт реєстрації кандидатом неважливий, важливий результат виборів, і якщо хтось хоче профінансувати експеримент щодо свого кандидування, то можна надати йому таку можливість.

Роль матеріального стану кандидата виявляється також і в тому, що успішна агітаційна кампанія часто неможлива без серйозного фінансування. Дехто вбачає в цьому несправедливість будь-якої виборчої системи. Часто виборче законодавство передбачає норми, які дещо пом'якшують цей ефект: обмеження коштів, що витрачаються на агітацію; запровадження певних квот безкоштовної агітації тощо. Але повністю урівняти агітаційні можливості бідних і багатих кандидатів практично неможливо, хіба що повністю заборонити їм витрачати на агітацію власні кошти, але це було б дуже важко проконтролювати. Втім, існує думка, що ця особливість виборів є природною та корисною, оскільки людина, яка сама зуміла розбагатіти, мабуть, має добрі організаторські здібності, так що підходить на керівні посади.


1.3. Право не голосувати

У більшості держав ті, хто має право голосу, мають також цілковите право і не скористатися цим голосом, тобто не проголосувати на виборах. Але натомість деякі держави (наприклад, Австралія та окремі держави континентальної Європи) розглядають участь у голосуванні не тільки як право, а і як обов'язок виборця. За неучасть у виборах на громадян цих держав накладають штрафи чи інші санкції.


1.4. Таємність голосування

Зараз у світовій практиці є загальновизнаним, що голосування під час виборів має бути таємним. Це унеможливлює тиск на виборців з боку різних осіб, від яких виборець почувається залежним. Таємність, як правило, забезпечується вимогою заповнювати виборчі бюлетені у спеціальних кабінках, у яких не може знаходитися більше однієї людини одночасно (крім випадків, коли виборець не може заповнити бюлетень самостійно у зв'язку зі станом здоров'я).

Следует отметить, что тайна голосования должна означать не только право, но и обов'язок виборця не показувати іншим особам, як він проголосував. Інакше особа, яка має можливість тиснути на виборця, могла б попросити його показати бюлетень після заповнення, а це означало б той самий недолік, що й при відсутності таємниці. Вимога таємності голосування досить важка для цілковитої буквальної реалізації: доволі важко проконтролювати, щоб ніхто не розкрив свій бюлетень перед тим, як опустити його у виборчу скриньку, а в разі суттєвих черг на виборчій дільниці важко також проконтролювати, щоб виборці заповнювали бюлетені лише в кабінках. Проте порушення таємниці голосування призводить до істотного спотворення волі виборців лише тоді, коли деякі впливові посадові особи ставлять за мету порушити таємницю для отримання певного результату виборів.

В Україні умисне порушення таємниці голосування під час проведення виборів, що виявилось у розголошенні змісту волевиявлення громадянина, є злочином і передбачає кримінальну відповідальність, згідно зі ст. 159 Кримінального кодексу України.


2. Описання основних систем виборів

2.1. Відмінність між пропорційною та мажоритарною системами

Поділ систем за цією ознакою не має змісту, якщо йдеться про вибори одиничної посадової особи (президента, мера тощо). Так що тут ідеться про вибори великих колективних органів влади (парламенту або однієї з його палат, місцевих рад тощо).

При пропорційній системі виборці голосують за партії, блоки партій чи по-іншому названі політичні сили. Від результатів голосування залежить те, скільки своїх представників матиме кожна політична сила в органі влади, що обирається: чим більше виборців проголосувало за політичну силу, тим більше представників цієї сили має бути в цьому органі.

При мажоритарній системі територія, на якій проживають виборці, поділяється на виборчі округи. Як правило, в кожному окрузі мають вибрати одного члена даного органу влади (в цьому випадку округи називаються одномандатними); хоча зрідка практикуються і багатомандатні округи при збереженні принципів мажоритарної системи. Виборці голосують за конкретних кандидатів, які балотуються в даному окрузі (як правило, заборонено кандидувати в кількох округах одночасно). Чим більшу підтримку виборців в окрузі отримає кандидат, тим більше в нього шансів стати членом даного органу влади. Орган влади, таким чином, складається з представників різних округів.

Іноді частина органу влади обирається за пропорційною системою, а частина - за мажоритарною. Тоді загалом таку виборчу систему називають мішаною або змішаною.

Существует много аргументов за и против каждой из описанных двух систем. Сторонники пропорциональной системы отмечают, что при ее применении структура органа власти более точно отражает структуру общественных настроений, зато при мажоритарной системе возможны даже случаи, когда из двух партий больше мест в парламенте получит та, за представителей которой проголосовало меньше избирателей. Кроме того, при мажоритарной системе политическая позиция некоторых кандидатов может быть слишком расплывчатой, так что избиратель может не знать, к какой политической силе примкнет этот кандидат после выборов. К тому же пропорциональная система способствует развитию политической структуризации общества, то есть формированию влиятельных партий с четким местом в политическом спектре, часто говорят, что это полезно для государств, которые имеют небольшой опыт демократии. Однако сторонники мажоритарной системы указывают на то, что она способствует более тесной связи политиков с избирателями: избиратель знает, кого именно он выбирает, а представитель знает, где живут его избиратели; зато при пропорциональной системе формирования персонального состава органа власти становится частью внутрипартийной делом и с большой вероятностью может регулироваться с помощью взяток или других коррупционных схем. Так что обе концепции дают основания говорить о возможности отклонения политиков от позиции, которую ожидают избиратели, и нет убедительных доказательств того, какая система больше этому способствует. Еще сторонники мажоритарной системы видят в пропорциональной системе дискриминации беспартийных граждан, хотя надо сказать, что обычно представлять партии в органы власти могут и беспартийные.

Следует отметить, что для стран с давними демократическими традициями (в частности, англо-саксонских) более характерна мажоритарная система. Это легко объяснить тем, что на ранних этапах формирования демократических институтов еще не утвердилось понятие "политическая партия".

Для выборов местных органов власти мажоритарная система применяется чаще, чем для выборов парламента. К тому же, чем на меньшую территорию распространяется действие органа власти, тем более вероятно, что он избирается по мажоритарной системе.


2.2. Варианты пропорциональной системы

Иногда итоги пропорциональных выборов подводятся в пределах всей территории, на которой проживают избиратели (тогда говорят о единый избирательный округ). Иногда вместо эта территория делится на округа, от каждого из которых должен быть избран определенное количество представителей, и именно в пределах этого количества идет распределение мест политических сил, в зависимости от результатов выборов именно в этом округе; в определенном смысле такую ​​систему можно рассматривать как пропорциональную с элементами мажоритарности: недостатки и преимущества мажоритарной системы при этом появляются тем в большей степени, чем меньше мандатов в каждом округе, а если все эти округа оказались одномандатным, то система выродилась бы в мажоритарную. Часто пропорциональную систему с отдельными округами оснащают правилами, в которых говорится о голосах, набранных политической силой в целом. Все, о чем пойдет речь в этом разделе, будем рассматривать на примере системы с единым округом.

Как правило, при пропорциональной системе каждый избиратель имеет возможность проголосовать только за одну выбранную им политическую силу из тех, которые принимают участие в выборах. Количество мест в органах власти распределяется между теми политическими силами, которые прошли в него, примерно пропорционально количеству полученных голосов (откуда и название системы). Поскольку при полной пропорциональности, как правило, придется иметь дело с дробной количеством представителей, то понятно, что применяется определенное округления; существуют различные системы по правилам этого округления.

Но гораздо существеннее является вопрос о том, как определяется, какие именно политические силы прошли в орган власти. Можно применять описанные в предыдущем абзаце правила для всех участников выборов, и тогда автоматически не проходят только те, у кого после округления получился такой результат: 0 представителей. Но такой способ применяется редко. Зато, как правило, законом устанавливается так называемый проходной барьер: минимальное количество процентов голосов избирателей, должен вступить политическая сила, чтобы пройти. Типичный проходной барьер - от 3 до 7 процентов от числа избирателей, принявших участие в голосовании, хотя в некоторых государствах он может быть большим или меньшим. Зато примером органа, при выборах которого проходной барьер фактически отсутствует, является нижняя палата парламента Нидерландов; точнее говоря, там этот барьер составляет 1/150 от поданных голосов, при том что эта палата состоит как раз из 150 депутатов, так что такую ​​систему можно воспринимать как отсутствие проходного барьера с округлением в меньшую сторону (до нуля) для тех, кто имел бы меньше одного места по результатам точного подсчета. Противники проходного барьера обращают внимание на то, что он искажает настроения избирателей, приводя к другому соотношение сил в парламенте, чем имеющееся в обществе, они считают наличие этого барьера в законодательстве результатом заговора крупных и влиятельных партий против мелких, которым трудно преодолеть этот барьер. Зато сторонники проходного барьера говорят, что он упрощает структуру парламента, что очень уменьшает вероятность кризисных явлений во время формирования и функционирования правящей коалиции; в призывах отменить проходной барьер они видят эгоизм мелких партий.

Бывает, что избирателю предоставляется возможность проголосовать против всех политических сил, а бывает, что такая опция отсутствует. Однако, как правило, количество проголосовавших против всех, не влияет принципиальным образом на подведение итогов.

Можно классифицировать типы пропорциональной системы по степени прозрачности и подвижности списков кандидатов от каждой политической силы. Иногда эти списки составляются политическими силами задолго до дня выборов и публикуются в официальной прессе. Поскольку неизвестно, сколько именно мест получит политическая сила, такой список должен быть упорядоченным, чтобы было понятно, кто именно из этого списка станет членом органа власти: первые n человек, где n - количество мест, которые завоевала эта сила. Но бывает, что на порядок кандидатов, который используется при окончательном подведении итогов, влияет не только начальный их порядок, а голосование избирателей, которым предоставляется возможность голосовать не только за политические силы, а за конкретных политиков.


2.3. Варианты мажоритарной системе, а также выборов единичной должностного лица

Везде в этом разделе, пока не будет указано обратное, считать, что речь идет о одномандатный округ (или о выборах единичной должностного лица, по сути то же самое с точки зрения избирательного законодательства).

Обычно каждому избирателю предоставляется возможность проголосовать только за одного выбранного им кандидата. Законодательство может предусматривать также опцию "против всех", но может и не предусматривать. Прежде рассматриваемый тип избирательной системы разделяют на систему относительного большинства и систему абсолютного большинства.

При системе относительного большинства побеждает тот из кандидатов, кто получил наибольшее количество голосов "за". Такая система самая для применения. Она требует дополнительных процедур только в редком случае, когда несколько кандидатов получили одинаковое и вместе с тем наибольшее количество голосов, тогда закон может предусматривать второй тур выборов, в котором соревнуются те, что получили эту наибольшее число голосов; если и после этого количество голосов остается одинаковой , то может предусматриваться или повторная избирательная кампания, или какие-то дальнейшие правила и процедуры, вплоть до простого жеребьевки. По возможности голосовать против всех закон может также предусматривать, что если количество таких голосов превышает какую-то определенную границу, то никто не считается избранным (например, если против всех больше, чем за каждого кандидата в частности), тогда обычно требуется повторная избирательная кампания; однако часто закон не предусматривает нормы такого характера, даже при наличии опции "против всех".

Отдельно следует рассмотреть случай, когда в округе баллотируется только один кандидат. Тогда отсутствие возможности проголосовать против него становится очень неуместной. А при наличии такой возможности вполне естественно считать кандидата избранным лишь в случае, если за него проголосовало больше избирателей, чем против него. Поэтому иногда закон специально оговаривает эти нюансы для случая наличия только одного кандидата при том, что для наличия нескольких кандидатов таких правил может не быть.

Система относительного большинства имеет тот недостаток, что может оказаться избранным политик, неприемлем для абсолютного большинства граждан, благодаря тому, что он набрал наибольшее количество голосов, а голоса избирателей, которые выступают против него, рассеялись между различными кандидатами. Для преодоления этого недостатка (ценой усложнения процедуры) применяется система абсолютного большинства. При этой системе избранным считается лишь тот, кто набрал абсолютное большинство голосов "за", то есть более половины от числа избирателей, голосовавших. Что же делается, если такого кандидата нет? Ответ на этот вопрос является основой для дальнейшей классификации. И, опять же, приходится выбирать между простотой системы и усердием учета мнения избирателей.

Зачастую при отсутствии победителя применяют второй тур, в котором соревнуются два кандидата, набравшие наибольшее количество голосов. При наличии опции "против всех" вполне возможно, что и во втором туре ни один из кандидатов не наберет абсолютного большинства. Однако иногда ради упрощения закон предусматривает, что во втором туре достаточно набрать относительное большинство (т.е. больше голосов, чем единственный соперник). Зато иногда во втором туре тоже требуется абсолютное большинство, а если ни один кандидат ее снова не получает, то обычно предполагается повторная избирательная кампания. Можно было бы предложить взамен проведения третьего и последующих туров, в которых поочередно для разных кандидатов (очередность определяется набранной количеством голосов) проверять, получит абсолютное большинство данный кандидат, если он будет баллотироваться один (т.е. получит ли он больше голосов "за", чем "против"), однако это очень усложнило бы процедуру. Следует отметить, что в законодательстве Украины второй тур официально именуется повторным голосованием.

Своеобразный сложный вариант системы абсолютного большинства применяется в Австралии. Там во время парламентских выборов избирателю предлагается не выбрать одного из кандидатов, а занумеровать всех (некоторую часть) кандидадив в порядке убывания доверия избирателя к кандидату (т.е. лучшего, по его мнению, кандидата избиратель ставит на 1-е место, несколько хуже - на 2-е и т. д.). Во время подсчета голосов сначала считается, сколько какой кандидат набрал 1-ших мест. Если у кого-то это число превышает половину избирателей, то он победитель. Если нет, то подсчитывается, кто сколько раз был поставлен не ниже 2-го места (т.е. на 1-е или 2-е), затем по аналогии с местами не ниже 3-го и так далее, пока не найдется кандидат, который на очередном этапе набирает количество, превышающее половину избирателей. Кроме того, после каждого из описанных этапов набравший наименьшее мест, выбывает из дальнейших расчетов.

Иногда применяются также различные промежуточные варианты между системами относительной и абсолютной большинства. Например, для победы в первом туре может потребоваться набрать не абсолютное большинство, а какую-то другую часть голосов (скажем, 45%) может идти речь также о величине отрыва от ближайшего соперника и прочее.

Что касается многомандатных избирательных округов, то они по мажоритарной системе применяются редко. Возможные варианты: избиратель должен выбрать одного кандидата, либо избиратель должен выбрать ровно столько кандидатов, сколько мандатов предусмотрено в округе или избиратель должен выбрать не более кандидатов, чем предусмотренная на округ количество мандатов; может также, что кандидатов сгруппированы в группы, причем количество кандидатов в группе равно количеству мандатов в округе, и избиратель должен выбрать одну из этих групп. При таких округов характерной является система относительного большинства.


2.4. Порог явки избирателей

При любой системе выборов возникает вопрос, сколько избирателей должны принять участие в голосовании, чтобы выборы считались действительными. Иногда закон не устанавливает такого рода правил, так что даже в случае, когда проголосует только один избиратель, этот голос определит победителя. Сторонники такой системы говорят, что избирателям, которые не пришли голосовать, важно, кто будет при власти, так что надо учесть желания именно тех, кто проголосовал.

Однако противники такого мнения считают, что при низкой активности избирателей нельзя считать избранную власть такой, что отражает волю народа. Тому інколи встановлюється, яка мінімальна частина виборців має взяти участь у виборах, щоб вони вважалися дійсними ( поріг явки); інакше передбачається нова виборча кампанія. Часто цим порогом явки оголошується 50 % від числа виборців, що мають право голосу. Слід зазначити, що за наявності такого порогу за певних умов може виходити, що для противників якогось кандидата вигідніше зовсім не прийти на вибори, ніж проголосувати проти цього кандидата. Щоб не було цієї особливості, можна запропонувати замість порогу явки накласти обмеження на умови для перемоги: переможець має набрати певну частину голосів від усіх виборців, що мають право голосу, а не тільки від тих, що проголосували; проте така система застосовується рідко.


3. Випадки навмисного спотворення волі виборців

Дуже часто перебіг виборчої кампанії супроводжується навмисними спробами деяких політичних сил сфальсифікувати результати виборів, тобто незаконними методами домогтись іншого (більш вигідного для себе) підсумку виборів, ніж він мав би вийти виходячи зі справжньої волі виборців. Методи фальсифікації бувають дуже різноманітними: непомітне підкидання чи приховування бюлетенів; непомітне виправлення заповнених бюлетенів; різні прийоми, що дозволяють виборцю проголосувати кілька разів (наприклад, на різних виборчих дільницях); сприяння відмові зареєструвати деякого кандидат з надуманих причин; порушення таємниці голосування; агітація незаконними методами або в період, коли агітацію заборонено (як правило, закон не дозволяє агітувати в день голосування, а часто також і напередодні); розповсюдження неправдивої негативної інформації про суперників тощо. Закон, як правило, передбачає багато механізмів задля запобігання фальсифікаціям, зокрема, присутність на виборах спостерігачів від різних політичних сил, але все одно часто не вдається уникнути суттєвих порушень.

Навмисні суттєві порушення під час виборів особливо характерні для держав з недостатньо усталеними демократичними традиціями, тобто таких, які стали на демократичний шлях розвитку порівняно недавно. Слід зазначити, що в таких державах взаємні звинувачення політичних сил у фальсифікаціях є поширеним прийомом політичної гри; тому таких звинувачень лунає ще більше, ніж відбувається реальних фальсифікацій. Часто фальсифікацією займаються представники державної влади, використовуючи свої владні повноваження (так званий адмінресурс). Часто справи про фальсифікації розглядаються в судах; при цьому в державах з недостатньо усталеними демократичними традиціями можливий серйозний тиск на суддів, особливо з боку державних або бізнесових структур, так що рішення суду не завжди буває справедливим; крім того, майстерна, потужно організована фальсифікація може залишитися недоведеною навіть у добросовісному суді.

У новітній Україні фальсифікації виборів були важливою політичною реальністю. Адже саме це стало причиною Помаранчевої революції 2004 года. Після Помаранчевої революції фальсифікацій значно поменшало, хоча й досі після кожних виборів знаходяться політичні сили, які звинувачують інші політичні сили у фальсифікаціях і подають відповідні судові позови.

Серед випадків навмисного спотворення волі виборців бувають і такі, що не порушують чинного законодавства, особливо якщо це законодавство недосконале або навмисно розраховане на користь певних сил. Як приклади можна навести деякі норми, які діяли при виборах народних депутатів СРСР під час Перебудови : окружні передвиборні збори та обрання депутатів безпосередньо від громадських організацій.

Проте особливо вирізняється в цьому плані манера проведення виборів, яка була притаманна багатьом авторитарним (особливо комуністичним) режимам у минулому і, мабуть, де-не-де практикується ще й досі: те, що іноді називають імітацією виборів. При такій системі існуюче законодавство сприяє такій ситуації, коли правлячі кола мають фактично цілковитий контроль над процесом висування кандидатів, так що опозиційних кандидатів існувати не може. Населенню залишається лише підтвердити голосуванням те, що влаштовує владу. Часто при цьому навіть діяла така традиція, що кандидатів було лише по одному в кожному окрузі, тобто вибору не було; при цьому проголосувати проти єдиного кандидата в переважної більшості виборців теж майже ніколи не виникало потреби. При такій системі нерідко відбувалися фальсифікації, спрямовані не на досягнення перемоги певного кандидата (він і так перемагав), а на збільшення показників щодо частини виборців, які взяли участь у голосуванні (для пропагандистського ефекту). Держави з такою практикою проведення виборів, як правило, виправдовують такий дивний перебіг виборів, стверджуючи, що в них народ справді масово підтримує владу і що альтернативних кандидатур нема внаслідок ретельного підбору кандидатів і великої злагоди в суспільстві.


4. Вибори в Україні

В УРСР, як і в Радянському Союзі загалом, десятиліттями панувала така традиція проведення виборів, яку описано в розділі "Випадки навмисного спотворення волі виборців" під назвою "імітація виборів". Щодо типу виборчої системи, то, звісно, вона тоді була мажоритарною, оскільки не могла йти мова про вибір між партіями: легально існувала лише одна партія - КПРС. Втім, реального вибору все одно не було, оскільки в кожному окрузі виборцям пропонувалася лише одна кандидатура. Така особливість зумовлювала зручність негативної форми для правил голосування: виборець мав закреслити прізвище кандидата, якщо він голосує проти нього, і ніяк не змінювати текст бюлетеня, якщо він голосує за кандидата. З урахуванням формальної можливості наявності кількох кандидатів у бюлетені, правило виглядало так: треба викреслити або всіх кандидатів, крім одного (за якого виборець голосує), або всіх кандидатів (якщо він жодного не підтримує); зрозуміло, що такі правила були б незручними при великій кількості кандидатів.

Во время Перебудови почали відбуватися зміни як у виборчому законодавстві, так і у традиціях проведення виборів. Але цікаво, що, незважаючи на прийняття нових законів про вибори, довгий час залишався такий рудимент радянської системи, як негативне голосування. Хоча кандидатів було вже багато, але виборцям доводилося витрачати час на акуратне викреслення їх прізвищ; залишити невикресленим слід було не більше одного кандидата, інакше бюлетень вважався недійсним. Лише парламентські вибори 1998 року стали першими в новітній Україні виборами, на яких застосовувалося позитивне голосування: поставити значок навпроти того, за кого виборець голосує; ця зручна новація швидко вкорінилась і залишилася для всіх подальших виборів.

До наслідків радянських традицій можна віднести і той факт, що до 1998 року застосовувалася лише мажоритарна виборча система з одномандатними округами. Так само, до 1998 року застосовувався поріг явки виборців 50 %; деякий час не виникало проблем з досягненням цього порогу, бо більшість громадян з радістю користувалися поки що новою для них можливістю впливати на формування влади.

Характерною рисою української виборчої системи є наявність у виборця можливості проголосувати проти всіх кандидатів; це положення існувало з радянських часів і досі ніколи не скасовувалось. Голосування в Україні завжди було добровільною справою виборців, а не юридичним обов'язком, хоча в радянські часи спостерігався певний тиск щодо спонукання брати участь у виборах, який подекуди у слабшій формі зберігся і під час Перебудови; крім того, у випадках фальсифікацій тиск щодо спонукання брати участь у виборах часто застосовувався в поєднанні з незаконними вимогами проголосувати за певного кандидата.

Для виборчого законодавства новітньої України характерна мінливість: з 1989 року і дотепер не було такого, щоб дві парламентські чи президентські виборчі кампанії відбулися за точно одним і тим самим законом про вибори; наближення кожних виборів, як правило, супроводжувалося прийняттям суттєвих змін до виборчого законодавства.

В 1989 році на території України, як і в усьому Радянському Союзі, відбулися вибори народних депутатів СРСР за мажоритарною системою абсолютної більшості, причому у другому турі (в який виходили двоє найуспішніших кандидатів) для перемоги достатньо було відносної більшості і на результат не впливала кількість голосів, поданих проти обох кандидатів. Про деякі особливості цих виборів див. у статті Перебудова.

В березні 1990 року відбулися вибори власне українських органів влади: Верховної Ради УРСР і місцевих рад. Загальні риси виборчої системи були такі самі, як і на виборах 1989 року. Детальніше про ці вибори та їх результати див. у статті Перебудова.

1 декабря 1991 року вперше в Україні відбулися вибори Президента. Вікіпедія містить окремі статті про ці та всі більш пізні президентські та парламентські вибори в Україні; на ці статті можна перейти через статтю Вибори в Україні.

В 1994 році в Україні відбулися вибори багатьох органів влади: спочатку Верховної Ради, потім Президента та місцевих органів влади. Закони, за якими відбувалися ці вибори, в багатьох випадках вимагали більш жорстких умов для перемоги, ніж у 1990 році. Так, для президентських і парламентських виборів залишалася система абсолютної більшості у два тури, але для перемоги у другому турі вимагалася також абсолютна більшість; якщо жоден з двох кандидатів її не здобував, то передбачалися повторні вибори (тобто виборча кампанія починалася з початку). Для місцевих виборів діяли різні правила, проміжні між системами абсолютної та відносної більшості. Для виборів 1994 року характерна особливо велика кількість місцевих органів влади, які обиралися населенням: окрім депутатів місцевих рад, прямим голосуванням населення обиралися керівники сільрад, селищ, городов, районів і областей.

Жорсткість умов для перемоги на парламентських виборах 1994 року призвела до того, що в багатьох округах довелося проводити повторні вибори. Разом з тим, населення значною мірою втомилося від виборів і під час повторних виборів явка була дуже низькою, так що повторні вибори в переважній більшості випадків знову не могли визначити переможця внаслідок недосягнення 50-відсоткового порогу явки виборців. Отже, країну було втягнуто в перманентні невдалі повторення виборів в окремих округах; на якомусь етапі Верховна Рада України спеціальною постановою відтермінувала такого роду вибори, у зв'язку з нестачею коштів на їх проведення. Потім нарешті необхідність проведення таких повторних виборів відпала, бо закінчувався термін повноважень Верховної Ради, наближалися чергові парламентські вибори 1998 года.

Описаний у попередньому абзаці досвід спонукав законодавців кардинально послабити умови для перемоги. По-перше, поріг явки виборців був скасований і більше ніколи не запроваджувався (за винятком прийнятого у 2007 році закону, що регламентує особливості позачергових парламентських виборів; згідно з ним, недосягнення 50-відсоткового порогу явки спричинює повторну виборчу кампанію, але під час неї поріг уже не застосовується). По-друге, для всіх мажоритарних виборів і виборів одиничних посадових осіб, окрім Президента, було запроваджено систему відносної більшості. Можливість повернення до системи абсолютної більшості при виборах міських голів останнім часом обговорювалася переважно противниками чинного Київського міського голови Леоніда Черновецького, які вважають, що він переміг, не маючи достатньої підтримки населення.

С 1998 року українці почали звикати до пропорційної виборчої системи: у 1998 та 2002 роках за цією системою обиралася половина Верховної Ради (інша половина - в одномандатних мажоритарних округах), а починаючи з 2006 року Верховна Рада повністю обирається за пропорційною системою. При цьому прохідний бар'єр у 1998 та 2002 роках становив 4 % від числа виборців, що взяли участь у голосуванні, а потім він був зменшений до 3 %.

Що ж до місцевих рад, то в 1998 та 2002 роках вони обиралися за мажоритарною системою, але в деяких випадках застосовувалися багатомандатні округи: наприклад, обласна рада розглядалася як зібрання представників районів і міст обласного підпорядкування; кожний район і кожне таке місто було багатомандатним округом для виборів обласної ради. Починаючи з 2006 року застосовується чисто пропорційна виборча система для всіх місцевих рад, окрім сільських і селищних, але у 2010 р. знову було запроваджено мішану систему.

Зараз в Україні обираються населенням на виборах такі органи влади та посадові особи: Президент; Верховна Рада України; міські, селищні та сільські голови; Верховна Рада Автономної Республіки Крим і всі місцеві ради - обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські.

Президент обирається за системою абсолютної більшості. Якщо ніхто не набирає абсолютної більшості від числа тих, що голосували, призначається другий тур, у який виходять двоє кандидатів, що набрали найбільше голосів. У другому турі для перемоги достатньо відносної більшості, і кількість голосів, поданих проти обох кандидатів, не грає ніякої ролі для визначення переможця. Але якщо в першому турі брали участь не більше двох кандидатів (фактично такого не буває), то другий тур не проводиться і в разі відсутності абсолютної більшості вважається, що переможця нема (виборча кампанія починається з початку). Допускається також можливість, коли у другому турі бере участь лише один кандидат: якщо інший вибув пізніше, ніж за 10 днів до повторного голосування; у цьому випадку для перемоги цей єдиний кандидат має набрати абсолютну більшість голосів від числа тих, що голосували; якщо йому це не вдається, виборча кампанія починається з початку. Так само, передбачається повторна виборча кампанія, якщо у другому турі обидва кандидати набрали однакову кількість голосів.

Верховна Рада України обирається за пропорційною системою з прохідним бар'єром у 3 % від числа тих, що взяли участь у голосуванні. За такою ж системою і з таким самим прохідним бар'єром обираються половина Верховної Ради Автономної Республіки Крим і половина від кожної з усіх інших місцевих рад, крім селищних і сільських; інша половина кожної з цих рад обирається за мажоритарною системою відносної більшості. Селищні та сільські ради обираються повністю за мажоритарною системою.

Міські, селищні та сільські голови обираються за системою відносної більшості: перемагає той, хто набрав найбільше голосів, але за умови, що за нього проголосувало більше виборців, ніж проти всіх. При цьому повторне голосування (тобто другий тур) передбачено лише для випадку однакового числа голосів, поданих за кількох найуспішніших кандидатів. Селищні та сільські ради обираються за мажоритарною системою з одномандатними округами, причому система визначення переможця в окрузі точно така ж, як і для міських, селищних і сільських голів.


См.. также

Источники

Литература


код для вставки
Данный текст может содержать ошибки.

скачать

© Надо Знать
написать нам