Надо Знать

добавить знаний



Галицко-Волынское княжество


Расположение Галицко-Волынского княжества

План:


Введение

Галицко-Волынское княжество или Королевство Руси ( лат. Regnum Rusiae ; 1199 - 1349) - юго-западное русское княжество династии Рюриковичей, образованное в результате объединения Галицкого и Волынского княжеств Романом Мстиславичем. Со второй половины 13 века стало королевством, главным законным наследником Киевской династии и продолжателем русских политических и культурных традиций.

Галицко-Волынское княжество было одним из крупнейших княжеств периода феодальной раздробленности Руси. В его состав входили Галицкие, Перемышльская, Звенигородские, Теребовльский, Владимирские, Луцкие, Белзское и Холмские земли, а также Подолье и Бессарабия.

Княжество проводило активную внешнюю политику в Восточной и Центральной Европе. Его главными врагами были Польша, Венгрия и половцы, а с середины 13 века - также Золотая Орда и Литва. Для противодействия агрессивным соседям Галицко-Волынское княжество неоднократно подписывало союзы с католическим Римом и Тевтонским Орденом.

Галицко-Волынское княжество упадок из-за отсутствия крепкой централизованной княжеской власти и чрезмерно сильные позиции боярской аристократии в политике. В 1340 году, в связи со смертью последнего полновластного правителя княжества, начался длительный конфликт между соседними государствами по галицко-волынское наследство. В 1349 году Галичина была постепенно захвачена соседней Польшей, а Волынь - Литвой. Галицко-Волынское княжество перестало существовать как единое политическое целое.


1. Alex K Halych-Volhynia.svg Д жерела и историография

1.1. Источники

Печать Юрия I. Надпись: "S [igillum] Domini Georgi Regis Rusie" - Печать господина Георгия-Юрия, короля Руси. На обороте: "S [igillum] Domini Georgi Ducis Ladimerie" - Печать господина Георгия-Юрия, князя (Во) лодимирии.

Основными источниками для изучения истории Галицко-Волынского княжества являются местные и иностранные летописи, описания путешествий, немногочисленные грамоты, данные археологических раскопок.

Начальный период истории Галиции и Волыни в период первых Ростиславичей освещает "Повесть временных лет", а события 1117 - 1199 годов раскрывает Киевская летопись. Сутки 1205 - 1292 лет охватывает Галицко-Волынская летопись, условно делится на две части - правление Даниила Романовича и княжение Владимира Васильковича.

К основным источникам иностранного происхождения, которые освещают историю Галиции и Волыни, входят польские хроники Галла 12 века, Винцентия Кадлубека 13 века и Яна Длугоша 15 века, чешский хроника Козьмы Пражского 13 века, немецкая хроника Титмара Мерзебургского 11 века и венгерские хроники Яноша Туроци 15 века и "Chronicon Pictum". О последних годах Галицко-Волынского княжества дают сведения польские летописи Янко с Чарнкова, Траско, Малопольский летопись, а также чешские хроники Франтишека из Праги и венгерский Дубницкий хроника.

Ценными являются грамоты Владимира Васильковича 1287 года и Мстислава Даниловича 1289 року, що вписані до Галицько-Волинського літопису, та оригінали грамот Андрія і Льва Юрійовичів 1316 - 1325 років та Юрія II 1325 - 1339 років. [1]


1.2. Историография

Перші дослідження, присвячені історії Галичини і Волині, з'явилися наприкінці 18 століття. Це були роботи австрійських істориків Л. А. Гебгарда, Р. А. Гоппе та Й. X. Енгеля. На початку 19 століття польський історик Ф. Сярчинський видав праці з історії князівств Перемишльського і Белзького, 3. М. Гарасевич скомпілював матеріали з історії Церкви в Галичині.

Першим істориком, який написав наукову "Историю древняго Галичско-русского княжества" у трьох частинах (1852 - 1855) був Д. Зубрицький. Йому наслідував А. Петрушевич, який у 1854 році у статті "Обзор важнейших политических и церковных происшествий в Галицком княжестве c половины XII до конца XIII ст." дав загальний огляд історії Галичини. В 1863 професор Львівського університету І. Шараневич вперше на основі історичних, археологічних і топонімічних джерел видав у Львові "Історію Галицько-Волинської Русі від найдавніших времен до року 1453". Його роботу продовжили історики С. Смирнов, А. Бєльовський та А. Левицький.

У першій половині 19 століття історію Волині та Холмщини досліджували С. Руссов, М. Максимович, В. Комашко, Л. Перлштейн і М. Вербицький, Ю. Т. Стецький, А. Крушинський та інші. Їхні праці мали оглядово-популярний характер. В 1885 році у Варшаві вийшла спеціалізована робота А. В. Лонгинова "Червенские городы, исторический очерк, в связи c этнографией и топографией Червоной Руси", присвячена історії Холмщини. Давня історія Волині була висвітлена у 1887 році в праці О. Андріяшева і у 1895 році в монографії П. Іванова.

Більшість праць 19 століття висвітлювали переважно політичну Галицько-Волинського князівства, оминаючи соціально-економічну тематику. Також історія Галичі і Волині розглядалася через призму політичного буття Австро-Угорщини і Росії, легалізуючи права і претензії цих імперій на вищезгадані землі.

Після приєднання Західної України до СРСР у 1939 році, тема Галицько-волинського князівства була піднята радянською історіографією. Дослідники 20 століття приділяли головну увагу переважно соціально-економічній проблематиці. Нові підходи до висвітлення історії князівства були представлені в роботах Б. Д. Грекова, В. І. Пічети, В. Т. Пашуто. В 1984 році вийшла у світ перша фундаментальна монографія з історії Галицько-волинського князівства під авторством І. Крип'якевича. [2]


2. Alex K Halych-Volhynia.svg Т ериторія і демографія

2.1. Кордони

Галицько-Волинське князівство було утворене наприкінці 12 століття, шляхом об'єднання Галицького та Волинського князівств. Його землі простягалися в басейнах рік Сяну, Верхнього Дністра та Західного Бугу. Князівство межувало на сході з руськими Турово-Пінським і Київським князівствами, на півдні - з Берладдю, а згодом Золотою Ордою, на південному заході - з Угорським королівством, на заході - з Польським королівством, а на півночі - з Литвою, Тевтонським Орденом і Полоцьким князівством.

Карпатські гори на південному заході служили природним кордоном Галицько-Волинського князівства, відділяючи його від Угорщини. В 1320-х роках цей кордон було відсунуто південніше у зв'язку з приєднанням галицькими князями Закарпаття. Західний кордон з Польщею затвердився по лінії, що проходила річками Яселкою, Віслоком і Сяном, а також суходолом на 15 - 30 км на захід від ріки Вепр. Незважаючи на тимчасові захоплення поляками Надсяння і приєднання Любліна русичами, західний кордон Галицько-Волинського князівства був доволі стабільним. Північна межа князівства пролягала ріками Нарев і Ясельда, на півночі Берестейської землі, але часто змінювалася через перманентні війни з Литвою. Східний кордон з Турово-Пінщиною і Київщиною проходив через Прип'ять, Стир, по правій стороні ріки Горині. Південна межа Галицько-Волинського князівства починалась у верхів'ях Південного Бугу і сягала верхів'їв Пруту і Серету. Ймовірно, з 12 по 13 століття територія сучасного Поділля, Молдавії і Нижнього Дунаю також знаходилась у залежності від галицьких князів. [3]


Alex K Halych-Volhynia 3.png

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО (ГВК)
У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 13 - НА ПОЧАТКУ 14 СТ.
ГВК
у середині 13 ст.
Приєднання ГВК
(роки приєднання)
Інші руські
князівства
Межі земель
і удільних
князівств
Главные
торгівельні
шляхи
Кордони
руських
князівств
"Стольні гради"
Случеськ
Горчевськ
Колодяжен
Валховийськ
Родка
Сутейськ
Визна
Більск
Кам'янець
Окут
Закарпаття
(1230-1240)
(1230-ті)
(1252-1254)
(1280 - 1320)
(1289 - 1302)
(1251 - 1252)
(1254)
Червенсько-

Холмська
земля

2.2. Внутрішній поділ

Начиная с 1199 року, межа між Галицьким і Волинським князівствами залишала по галицькій стороні міста Любачев, Львів, Голі Гори, Пліснеськ, а по волинській - Белз, Бужськ, Крем'янець, Збараж і Тихомль. Територія обох князівств поділялася на окремі землі або князівства.

Волинь утворювала одне Володимирське князівство зі стольним градом Володимиром, яке в результаті міжусобиць і спадкових поділів володінь було подрібнене на менші удільні князівства. Серед них були Луцьке князівство з центром у Луцьку, Дорогобузьке князівство з центром у Дорогобужі та Пересопницьке князівство з центром у Пересопниці на сході, Белзьке князівство з центром у Белзі на півдні, Червенське князівство з центром у Червені на південному заході, Холмське князівство з центром у Холмі на заході, а також Берестейське князівство з центром у Бересті на півночі.

Галичина складалась з чотирьох основних князівств, які то ліквідовувались при сильній княжій владі, то знову виникали за її послаблення. Цими князівствами були Галицьке князівство з центром у Галичі у серці Підкарпаття, Звенигородське князівство з центром у Звенигороді на півночі, Перемишльське князівство з центром у Перемишлі на заході та Теребовльське князівство з центром у Теребовлі на північному сході. У середині 13 століття, в часі правління Данила Романовича, усі чотири землі Підкарпаття були об'єднані в рамках одного Галицького князівства. Складовою Галичини були також землі над середнім Дністром, що називалися з 13 століття Пониззям, а пізніше - Поділлям. [4]

Поділ на малі землі-князівства зберігався до кінця 13 століття. Пізніше зустрічаються лише назви Галичини і Володимирії як назви двох складових частин Галицько-Волинського князівства.


2.3. Население

Джерел, на основі яких можна провести підрахунки населення Галицько-Волинського князівства, не збереглося. У Галицько-Волинському літописі є згадки про проведення князями переписів і укладання списків підконтрольних міст і сіл, проте дані самих переписів відсутні, а списки населених пунктів, зазвичай, не повні. Відомо, що галицько-волинські князі часто практикували переселення мешканців з завойованих земель до Володимирщини, Холмщини і Галичини. Населення цих територій також збільшувалось за рахунок біженців з південних і східних князівств Русі, які "тікали з татар".

На основі історичних документів та топографічних назв можна припустити, що третина або більше й сьогодні існуючих поселень Галичини і Волині виникла не пізніше доби Галицько-Волинського князівства, а їх жителі були переважно слов'янами- русинами. Окрім них існували нечисленні поселення, засновані полоненими поляками, "литовцями" - прусами, ятвягами і литвинами, а також представниками кочових народів. У містах князівства існували ремісничо-купецькі колонії німців, вірменів, сурожців. [5]


3. Alex K Halych-Volhynia.svg П олітична історія

3.1. Західні землі Русі

Володимир І Святий, який приєднав землі Галичини і Волині до Руської держави.

В 6 - 7 століттях на землях сучасних Галичини і Волині існували потужні родоплемінні союзи. На початку 7 століття згадуються дуліби, а наприкінці того ж століття - бужани, черв'яни, уличі і білі хорвати, землі яких включали по 200 - 300 поселень. Раніше середини 9 століття існувало об'єднання волинян, якому підлягали інші племена і яке мало великий авторитет серед слов'ян. Центрами таких племінних політичних об'єднань були укріплені " гради". Відомо, що хорвати і дуліби виступали "толковинами", тобто союзниками русинів у поході Олега на Візантію 907 року.

Историки предполагают, что в начале 960-х лет земли Галиции и Волыни были присоединены к Киевского государства Святославом и Завоевателем, но после его смерти в 972 году были захвачены соседней Польшей. [6] В 981 году его сын, Владимир I Святой вернул себе Галичину и Волынь, включая Перемышлем и Июнь. В 992 году он покорил хорватов и окончательно присоединил Подкарпатье. Однако в 1018 году польский король Болеслав Храбрый воспользовался междоусобицами русских князей и захватил Червенские города. Они находились под чужеземной оккупацией 12 лет, пока Ярослав И Мудрый не вернул их в походах 1030 - 1031 лет. В последующие годы с Польшей был заключен мир, оставлявший за Русью Червен и Перемышль.


3.2. Княжества Галиции и Волыни

На середину 11 века земли Галиции и Волыни окончательно закрепились в составе Русского государства. Среди них ведущее место занимала Волынь - многолюдная земля с развитыми городами и торговый путь на запад. Столицей всех западнорусских земель был город Владимир, где находился княжеский престол и епископия. Киевские монархи долгое время удерживали эти стратегически важные территории, уберегая их от дробления на удельные княжества. [7]

В 1084 годах в землях Галиции вокняжилися Ростиславичи, князья изгои Рюрик, Обладатель и Василько. В результате войн с волынскими и киевскими князьями в конце 11 века, они завоевали себе независимые княжества. В 1141 году эти княжества были объединены Володимирко, сыном Властелина, в единое удельное Галицкое княжество со столицей в Галиче. Оно поддерживало связь с киевскими и суздальскими князьями, а также половцами для противостояния посягательствам волынских, польских и венгерских правителей. В правление сына Владимирка, Ярослава Осмомысла, Галицкое княжество поставило под свой ​​контроль земли современной Молдовы и Придунавья. После смерти Ярослава в 1187 году бояре не захотели принимать его сыновей князьями и поэтому "случился большой мятеж в Галицкой земле", в результате которого она была оккупирована венгерскими войсками Белы III. Однако при помощи германского императора Фридриха Барбароссы и Польши, Галич был возвращен последнему князю из ветви Ростиславичей, Владимиру Ярославичу. [8]

В противовес быстрому выделению Галиции в удельное княжество, стратегически важная для Киева Волынь пребывала в зависимости от него в 1160-тех лет. Ее выделение в отдельное княжество начал киевский князь Изяслав Мстиславич, внук Владимира Мономаха, который чувствовал себя неуверенно на киевском престоле. Его сын Мстислав Изяславич сумел обеспечить Волынь своей семье, и с того времени Волынская земля развивалась как независимое княжество. [9]


3.3. Основание единого княжества

Роман Мстиславич - основатель Галицко-Волынского княжества.

Объединение Галиции и Волыни было совершено волынским князем Романом Мстиславичем, сыном Мстислава Изяславича. Воспользовавшись беспорядками в Галиче, он впервые занял его в 1188 году, но не смог удержать его под напором венгров, которые также вторглись в Галицкой земли на призыв местных бояр. Вторично Роман присоединил Галицию к Волыни в 1199 году после смерти последнего галицкого князя из рода Ростиславичей. Он жестоко подавил местную боярскую оппозицию, сопротивлялась его попыткам централизовать управление, и заложил основы единого Галицко-Волынского княжества

Одновременно Роман вмешался в борьбу за Киев, который получил в 1204 году, и принял титул Великого князя Киевского. В 1202 и 1204 годах он совершил успешные походы на половцев, чем завоевал популярность среди простого населения. В начале 13 века Роман превратился в могущественного правителя Восточной Европы, которого летописцы называли "великим князем", "самодержцем всей Руси" и "царем в Русской земле". [10] Однако реализовать до конца своих планов он не смог из-за войны с Польским королевством, в котором погиб 1205 года. [11]


3.4. Междоусобицы

Через внезапной смерти Романа, в Галицко-Волынском княжестве образовался вакуум власти. Галицию и Волынь охватила череда непрекращающихся междоусобиц и иностранных интервенций. Волынские мелкие князья унезалежнилися, а галицкие бояре отказались признавать власть малолетних Романовичей - Данила и Василька. Под предлогом защиты сыновей покойного Романа в дела княжества вмешались соседи - Польша и Венгрия.

Первыми начали борьбу за власть в княжестве Владимир, Святослав и Роман Игоревич, сыновья воспетого в " Слове о полку Игореве" новгород-северского князя Игоря Святославича [12] Они содержались в Галичине с 1206 по 1212 года, однако из-за конфликта с боярской верхушкой потерпели поражение. В результате этого, в 1213 году княжеский престол в Галиче узурпировал боярин Владислав Кормильчич, лидер про-венгерской группировки галицкой знати. После его изгнания в 1214 году монархи Венгрии и Польши, пользуясь слабостью галицких земель, ворвались к ним и разделили между собой. Вскоре венгры поссорились с поляками и завладели всей Галицией.

Войну против иностранных поработителей возглавил Мстислав Удалой, выходец из мелких киевских князей, который к тому властвовал в Новгороде. При помощи половцев он разбил венгерские войска в решающей битве под Галичем 1221 года и, освободив Галицкое княжество, стал господствовать в нем. Для укрепления своего положения Мстислав заключил союз с молодыми Романовичами, но под влиянием про-венгерской партии галицких бояр был вынужден покинуть княжество в 1228, которое завещал венгерскому королю Андрей ИИ. [13]


Nte-kir-2andras.jpg 1000 Galitsky Udatny.jpg Leszek Bialy.jpg
Венгерский король Андрей II, завоеватель Галиции. Мстислав Удалой, князь Галицкий (слева). Краковский князь Лешко И завоеватель западной Волыни.

Тим часом, Волинь по смерті Романа розпалася на дрібні удільні князівства, а її західні землі були захоплені польськими військами. Законні володарі Галицько-Волинське князівства, малолітні Данило і Василько Романовичі, утримували лише другорядні волості. В 1215 році вони спромоглися повернути собі Володимир, а у 1219 році здійснити перший успішний похід проти Польщі. В 1227 році Романовичі звільнилися з під польського протекторату через смерть Лешка І Білого, розбили удільних волинських князів і на 1230 рік об'єднали у своїх руках Волинь. Таким чином Данило і Василько повернули половину земель, які належали їхньому батькові. Наступні вісім років вони вели війну за свою другу "вотчину" Галичину, яка була окупована угорцями. В 1238 році Данило здобув Галич, вигнав іноземців і відновив Галицько-Волинське князівство. [14]


3.5. Княжіння Данила Романовича

Пам'ятник у Львові першому королю Русі - Данилу Романовичу.

Об'єднавши колишні володіння батька Романа, брати Данило і Василько розподілили повноваження. Перший сів у Галичі, а другий у Володимирі. Лідерство у цьому дуумвіраті належало Данилу, як старшому синові Романа Мстиславича.

Перед монгольською навалою на руські землі Галицько-Волинське князівство встигло розширити свої кордони. В 1238 році Данило Романович повернув північно-західні землі Берестейщини і зайняв місто Дорогочин на півночі, який перебував у володінні добжинських хрестоносців [15], а також у 1239 році приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом із столицею Русі - Києвом.

З приходом монголів позиції галицько-волинських князів похитнулися. В 1240 році азійські полчища взяли Київ, [16], а у 1241 році вторглися до Галичини і Волині, де сплюндрували безліч міст, включно зі стольними градами Галичем і Володимиром. Оскільки княжа влада не зуміла протистояти монголам, проти неї в котре виступила боярська верхівка. Слабкістю князівства скористались західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили у 1244 році польський Люблін, а у 1245 році розбили війська угорців, поляків і бунтівних бояр у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена і Данило зміг централізувати своє управління.

Мітра перемишлянського єпископа, перероблена з Данилової корони.

Посиленням позицій Галицько-Волинських земель були невдоволені у Золотій Орді, яка поставила вимогу передати їй Галичину. Не маючи сил протистояти монголам, Данило був змушений визнати сюзеренітет золото-ординського хана у 1245 році, але добився підтвердження своїх князівських прав на Галицько-Волинські землі. Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення антиординської коаліції держав. З цією метою він уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, а також захопив ятвязькі землі і Чорну Русь у 1250 - 1253 роках, чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. В 1253 році Данило прийняв у Дорогочині титул "короля Русі" від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів.

Однак центральноєвропейські країни не володіли силами, що були здатні протистояти Золотій Орді, а їхні вояки не мали достатньої мотивації для походу у південноруські степи, на противагу біблейським землям Палестини. Відповідно, попри сподівання Данила, коаліція не склалася і він змушений був самостійно воювати проти монголів. Перша війна 1254 - 1255 проти орд Куремси була переможною, однак залучення монголами елітних військ полководця Бурундая у 1259 році змусило русичів капітулювати. За його наказом князі зруйнували замки у своїх землях та приєдналися до ординської виправи на Литву і Польщу.

В 1264 році Данило помер, не змігши завершити визволення Галицько-Волинського князівства з-під ординської залежності. [17]


3.6. Княжіння нащадків Данила

Лев Данилович на фоні Львова.
Казимир III - завойовник Галицько-Волинської держави.

У другій половині 13 століття, по смерті Данила і Василька, галицько-волинські землі формально залишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолював Володимир Василькович, та Галичиною, якою правив Лев Данилович. Окремі незначні уділи мали інші сини Данила Галицького. Мстислав утримував Луцьк, а Шварно - Холм з Дорогочином. Почався поступовий занепад Галицько-Волинської держави. В 1270-х роках від неї відійшли турово-пінська і ятвязькі землі. Деякою компенсацією було повторне взяття Любліна у 1289 році та приєднання частини Закарпаття у 1299 році. Втім, за князювання Володимира і Лева, Галицько-Волинське князівство залишалося васалом Золотої Орди, виконуючи роль її авангарду на Заході.

На початку 14 століття єдність Галицько-Волинського князівства була відновлена сином Лева, королем Юрієм I. В 1303 році він домігся від Константинопольського патріарха визнання окремої Малоруської митрополії. У зовнішній політиці Юрій І підтримував союзи з Тевтонським орденом для стримування Литви і Орди, та союз з Мазовією, спрямований проти Кракова. Після його смерті у 1308 році Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича, які розпочали боротьбу проти Золотої Орди, традиційно покладаючись на тевтонських лицарів і мазовецьких князів. Припускають, що обидва сини Юрія загинули у бою проти ординців або були отруєні ними у 1323 році.

Последним галицко-волынским монархом был Юрий II, сын дочери Юрия I Марии и Мазовецкого князя Тройдена. Он урегулировал отношения с Золотой Ордой, признав свою зависимость от нее и совершив в 1337 году совместный с ордынскими войсками поход на Польшу. Поддерживая мир с Литвой и Тевтонским орденом, Юрий II был в неурядицах с Польшей и Венгрией, которые готовили совместное наступление на Галицко-Волынское княжество. Во внутренней политике он способствовал развитию городов, предоставляя им Магдебургское право, активизировал международную торговлю и стремился ограничить власть боярской верхушки. Для реализации своей политики Юрий II привлекал немало иностранных специалистов и помогал униатским процессам между православием и Римской Церковью Эти меры вызвали недовольство бояр, которые в конце концов отравили князя в 1340 году.

Смерть Юрия II положила конец независимости Галицко-Волынского княжества. Начался период борьбы за Галичину и Волынь, который закончился порабощением этих земель соседними государствами. На Волыни был признан князем Любарт-Дмитрий, сын литовского князя Гедимина, [18], а в Галичине реальную власть захватили местные бояре во главе с Дмитрием Дядей. В 1349 польский король Казимир III организовал против Галицко-Волынского княжества большой поход, захватил галицкие земли и начал войну с литовцами за волынские. Длительный конфликт между Польшей и Литвой окончился 1392 году тем, что Галичина с Белзкого землей и Холмщиной вошла к Польскому королевству, Волынь - к Великого княжества Литовского. Галицко-Волынское княжество окончательно перестало существовать. [19]


4. Alex K Halych-Volhynia.svg С оциально-экономическая история

4.1. Общество

Alex K Halych.svg
Герб Галицкого
княжества


Alex Peremyshel.svg
Герб Перемышльского
княжества


Alex Volhynia.svg
Герб Волынского
княжества


Coat of Arms of Belz Principality.svg
Герб Белзького
княжества

Общество Галицко-Волынского княжества состояло из состояний, принадлежность к которым определялась как родословной так и родом занятий. Социальную верхушку составляли князья, бояре, духовенство. Они контролировали земли государства и его населения.

Князь вважався сакральною особою, "володарем, Богом даним", властителем всієї землі і міст князівства, та головою війська. Він мав право надавати підлеглим угіддя за службу, а також позбавляти їх земель та привілеїв за непослух. У державних справах князь покладався на бояр, місцеву аристократію. Вони поділялись на "старих" і "молодих", яких також іменували "луччими", "великими" або "нарочитими". Великі старші бояри складали управлінську верхівку і "старшу дружину" князя. Вони володіли "батьківщинами" або "дідитцвами", давнішніми родинними землями, і жалуваними від князя новими уділами та містами. Їхні сини "отроки", або молодші бояри, складали "молодшу дружину" князя і служили при його дворі в якості наближених "дворних слуг". Керівництво духовенства було представлено шістьма єпископіями у Владимире, Перемишлі, Галичі і Угровську (пізніше в Холмі), Луцьку і Турівську. Ці єпископії володіли великими угіддями поблизу цих міст. Окрім них існувала низка монастирів, що контролювали значні землі і населення, яке проживало на них. Після утворення у 1303 році Малоруської митрополії, залежної від Константинопольського патріархату, головою церкви у галицько-волинських землях був Галицький митрополит.

Окремо від князів і бояр існувала група міських адміністраторів "ліпших мужів", які контролювали життя міста, виконуючи накази князів, бояр чи священнослужителів, яким це місто належало. З них поступово сформувався міський патриціат. Поряд з ними у місті жили "прості люди", так звані "горожани" або "містичи". Вони були зобов'язані сплачувати податки на користь князів і бояр [20]

Найчисельнішою групою населення у Галицько-Волинському князівстві були "прості" селяни - " смерди". Більшість з них були вільними селянами, які жили общинами і сплачували владі натуральну данину. Інколи через надмірні побори, смерди покидали свої домівки переселяючись на фактично безконтрольні землі Поділля і Придунав'я.


4.2. Экономика

Економіка Галицько-Волинського князівства була переважно натуральною. В її основі лежало сільське господарство, що базувалося на самодостатніх угіддях - дворищах. Ці господарчі одиниці мали власні ріллі, сіножаті, луги, ліс, ловища та рибні озера. Головними сільськогосподарськими культурами були переважно овес і жито, менше пшениця і ячмінь. Окрім цього було розвинуте тваринництво, насамперед конярство, а також вівчарство і свинарство. Важливими складовими господарювання були промисли - бортництво, мисливство і рибалка.

Серед ремесел були відомі ковальство, гончарство, обробка шкіри, зброярництво, ювелірна справа і ливарництво. Оскільки Галицько-Волинське князівство знаходилось у лісовій і лісостеповій зоні, що була густо вкрита лісом, особливого розвитку набуло будівництво і обробка деревини. Одним з провідних промислів князівства було солеварництво. Галицько-Волинське князівство, поряд з Кримом, було єдиним регіоном, який постачав сіль як на Русь, так і у країни Західної Європи.

Торгівля у Галицько-Волинських землях не була розвинута належним чином. Більшість виготовленої продукції йшла на внутрішнє споживання. Відсутність виходу до моря і великих річок, заважали веденню широкої міжнародної торгівлі та, відповідно, збагаченню скарбниці. Основними торгівельними шляхами були сухопутні. На сході вони зв'язували Галич і Володимир з Київським і Полоцьким князівствами та Золотою Ордою, на півдні і заході - з Візантією, Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею та Священною Римською імперією, а на півночі - з Литвою і Орденом. До цих країн Галицько-Волинське князівство експортувало переважно сіль, хутро, віск, зброю, а інколи збіжжя. Товарами імпорту були київські художньо-ювелірні вироби, литовські хутра, західноєвропейська вовна, сукно, зброя, скло, мармур, золото та срібло, а також візантійські і східні вина, шовк та спеції.

Торгівля проходила в містах Галицько-Волинськомого князівства, яких наприкінці 13 століття було понад вісімдесят. Найбільшими з них були Галич, Холм, Львів, Володимир, Звенигород, Дорогочин, Теребовля, Белз, Перемышль, Луцьк і Берестя. Князі заохочували міжнародну торгівлю, зменшуючи мита і податки з купців на торгових шляхах і міських площах. [21]

Державна скарбниця поповнювалася за рахунок збору данини, податків, мит з населення, війни і конфіскації володінь неугодних бояр. На теренах Галицько-Волинського князівство ходили руські гривні, чеські гроші і угорські денарії. С літопису відомо, що князі відливали також монети власного виробництва, проте їх ще не знайдено археологами. [22]


4.3. Управление

Головним і найвищим представником влади у Галицько-Волинських землях був князь. Він об'єднував у своїх руках законодавчу, виконавчу, судову гілки влади, а також монопольно володів правом вести дипломатичні відносини. Намагаючись стати абсолютним "самодержцем", князь постійно перебував у конфлікті з боярським оточенням, яке прагнуло зберегти свою незалежність і перетворити монарха на власний політичний інструмент. Посиленню князівської влади також заважали дуумвірати князів, дроблення удільних земель та втручання іноземних держав. Хоча монарх мав право приймати рішення одноосібно, він інколи скликав боярські ради " думи" для вирішення важливих політичних питань. Ці ради набули постійного характеру з початку 14 століття, остаточно заблокувавши "самодержавство" князя. Це стало визначальними у поступовому занепаді князівства. [23]

Княжа центральна адміністрація складалася з призначених ним бояр. Вона була досить диференційована, мала ряд спеціальних звань, таких як урядник княжого двору - "дворський", оберігач княжої печатки - "печатник", головний секретар - "писець", управляючий княжими угіддями - " стольник" та інші. Проте це були радше титули ніж посади, оскільки їх обіймачі часто виконували доручення князів не пов'язані з їхніми прямими адміністративними обов'язками. Тобто, у Галицько-Волинському князівстві не існувало ефективного чиновницького апарату, а спеціалізація в управлінні не була ще послідовно проведена. Це було характерною рисою більшості середньовічних держав Европы.

До кінця 13 століття регіональна адміністрація була доручена удільним князям, а з початку 14 століття, у зв'язку з перетворенням удільних князівств Галицько-Волинської держави на волості, княжим волосним намісникам. Більшість намісників добиралися і призначалася князем з бояр, а інколи - з духовенства. Окрім волостей, княжі урядники направлялися до міст і крупних міських районів.

Устрій міст у 12 - 13 століттях був такий самий, як і в інших землях Русі, - з перевагою боярсько-патриціанської верхівки, з розподілом на одиниці оподаткування - сотні і вулиці, з міською радою - вічем. В цей період міста належали безпосередньо князям чи боярам. У 14 столітті, з проникненням до руських земель магдебурзького права, ряд міст, серед яких Володимир і Сянок, прийняли новий напів-самоврядний устрій на чолі з війтом.

Судова влада була поєднана з адміністративною. Вище суддівство проводив князь, а нижче - тивуни. Основним законом залишались положення " Руської Правди". Міське судочинство часто базувалося на німецькому праві. [24]


4.4. Войско

Галицький боярин початку 13 століття у західноєвропейському озброєнні з візантійським шоломом (реконструкція І.Дзися).

Військо Галицько-Волинського князівства було організоване за зразком традиційного руського. Воно складалося з двох головних частин - " дружини" і " воїв".

Дружина служила основою княжого війська, що формувалася з підрозділів бояр. Великі бояри були зобов'язані виступати у похід особисто з численним почтом кінноти і піших слуг, який міг досягати тисячі чоловік. Від простих бояр вимагалося прибути на позиції лише у супроводі двох вояків - важкоозброєного оружника і лучника-стрільця. Молоді бояри "отроки" складали своєрідну гвардію князя, постійно перебуваючи при ньому. У свою чергу, вої були народним ополченням і формувалися з "простих людей" - міщан і селян. Їх використовували лише при нагальній потребі. За успішну кампанію бояр нагороджували землею, а простий люд - грішми або харчами.

Через постійну внутрішню боротьбу князів з боярами, вони не могли вповні розраховувати на боярську військову допомогу. У зв'язку з цим галицько-волинські монархи неодноразово користувалися послугами найманців - як правило угорців, німців і половців. Проте вони також були ненадійними помічниками і часто грабували княжі землі.

Епохальними для Галицько-Волинської держави стали військові реформи Данила Романовича, який одним з перших на Русі створив незалежне від боярської дружини княже військо, набране з "простих людей" і безземельного боярства. Воно поділялося на важкоозброєних "оружників" та легкоозброєних "стрільців". Перші виконували функції ударної сили, як кінноти, так і піхоти, а другі - роль зачинателя битви і підрозділів прикриття. Уніфікованого озброєння це військо не мало, але користувалося осучасненим арсеналом західноєвропейського зразка - облегшеними залізними обладунками, копіями, сулицями, рогатицями, мечами, полегшеними луками рожанцями, пороками, пращами, самострілами, а також середньовічною артилерією з "сосудами ратними і градними". Командував цим військом особисто князь або вірні йому воєводи чи тисяцькі.

У 13 столітті зазнало змін фортифікаційне будівництво. Старі руські укріплення з земляних валів і дерев'яних стін, почали замінювати замками з каменю і цегли. Перші новітні фортеці були зведені у Холмі, Кам'янці, Бересті, Чорторийську. [25]


4.5. Культура

Церковь св. Пантелеймона у Галичі виконана у європейському романському стилі (12 - 13 століття, проект реставрації) .
Євангеліст Марко (Володимир, 13 ст., Волинське Євангеліє).

Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур - європейського католицизму і православ'я та азійського китаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.

Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Місто прославилося завдяки діяльності князя Василька, якого літописець згадував як "книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після нього не буде". Цей князь розбудував Берестя і Кам'янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства - Галицько-Волинським літописом та Галицьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спаський монастирі.

О архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. Даних археологічних розкопок також не вистачає для точної реконструкції тогочасних споруд. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів. [26].

Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою 14 - 15 століть [27]. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв'язок з ідолопоклонством, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах, що ймовірно свідчить про католицькі впливи на майстрів західноруських земель. Моду у декоративному мистецтві, особливо у обробці зброї і військових знарядь, диктували азійські країни.

Починаючи з 13 століття на території князівства поширилася нова для Русі культура західноєвропейського лицарства. Відомо, що галицько-волинські князі і бояри неодноразово проводили лицарські турніри, які називалися "іграми". Разом з різними запозиченнями у військовій справі, розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору.

Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу. [28]


5. Смотрите также


6. Примечания

  1. Крип'якевич І. Галицько-Волинське князівство. Київ, 1984. - С. 9-10. - litopys.org.ua/krypgvol/krypgv02.htm
  2. Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. - С.10-13. - litopys.org.ua/krypgvol/krypgv02.htm
  3. В 1130 - 1140 роках галицький князь Іван Ростиславич заснував на Дунаї Берладське князівство. В "Слові о полку Ігоревім" згадується, що Ярослав Осмомисл "зачинив Дунаєві ворота, рядить суди до Дунаю. Список городів руських, дальніх і ближніх кінця 14 століття зараховує до руських міста в Молдавії та на Нижньому Дунаю.
  4. Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. - С.21-37. - litopys.org.ua/krypgvol/krypgv04.htm#zem11
  5. Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. - С.18-20. - litopys.org.ua/krypgvol/krypgv03.htm
  6. Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. - С.62-63. - litopys.org.ua/krypgvol/krypgv07.htm
  7. Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. - С.58-68. - litopys.org.ua/krypgvol/krypgv07.htm
  8. Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. - С.68-80. - litopys.org.ua/krypgvol/krypgv08.htm
  9. Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. - С.80-82. - litopys.org.ua/krypgvol/krypgv09.htm
  10. Іпатський літопис, с. 479, 536. Цитата за Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. - С.85. - litopys.org.ua/krypgvol/krypgv10.htm
  11. Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. - С.84-87. - litopys.org.ua/krypgvol/krypgv10.htm
  12. Дружина Ігоря була донькою легендарного галицького князя Ярослава Осмомисла, що легітимізувало вимоги Ігорових синів на галицький престол.
  13. Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. - С.88-91. - litopys.org.ua/krypgvol/krypgv11.htm
  14. Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. - С.92-94. - litopys.org.ua/krypgvol/krypgv12.htm
  15. Літопис записав слова Данила щодо захоплення цього міста: " Не личить держати нашу батьківщину крижевникам (хрестоносцям), темпличам (тамплієрам), яких звуть соломоничами ". Іпатський літопис, с. 524. Цитата за Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. - с.98. В 1241 році Дорогочин повстав проти Данила, але бунт було придушено.
  16. Місто обороняв призначений Данилом тисяцький Дмитро
  17. Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. - С.93-105. - litopys.org.ua/krypgvol/krypgv12.htm
  18. Дружиною Любарта була донька князя Льва Юрійовича, що давало йому право володіти галицько-волинським князівством. Номінально він був також князем Галича, але фактично галицькі землі опинилися під владою місцевих бояр.
  19. Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. - С.106-115. - litopys.org.ua/krypgvol/krypgv16.htm
  20. Обов'язки мешканців міста визначені у грамоті Мстислава Даниловича Берестю: "від ста (чоловік) по дві міри меду, дві вівці, 15 десятків льону, 100 хлібів; 5 цебрів вівса; 5 цебрів жита, 20 курей, крім цього від усіх міщан 4 гривні кун " Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. - С.48. - litopys.org.ua/krypgvol/krypgv06.htm
  21. Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. - С.39-47. - litopys.org.ua/krypgvol/krypgv05.htm
  22. Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. - С.132-135. - litopys.org.ua/krypgvol/krypgv15.htm
  23. Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. - С.116-126. - litopys.org.ua/krypgvol/krypgv14.htm
  24. Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. - С.127-132. - litopys.org.ua/krypgvol/krypgv15.htm
  25. Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. - С.136-139. - litopys.org.ua/krypgvol/krypgv16.htm
  26. Летописец так описывает внешнее и внутреннее богатство церкви св. Иоанна, построенной Даниилом:
    Построил также Данило церковь святого Иоанна Златоуста, красную и пригожий. И сооружение ее была такова: сводов четыре; с каждого угла - своды, и стояли на четырех головах человеческих, вырезанных одним умельцем; три окна украшены стеклом римским, при входе в алтарь стояли два столба из целого камня, и на них - свод, а верх же вверху украшен был звездами золотыми на лазури, внутренний же помост ее отлили из меди и из чистого олова, так что блистал он, как зеркало. Дверей же ее двое были украшены камнем тесаным - галицким белым и зеленым холмским; резные одним умельцем Авдием гороризьбы их были всяких красок и золотые; впереди же их на западных дверях был сделан Спас, а на северных - святой Иоанн Златоуст, так что все, кто смотрел на них, удивлялись. Украсил Даниил камнями дорогим, бисером и золотом также иконы, которые он принес из Киева, и образ Спаса и Пресвятой Богородицы, которые ему сестра Федора дала из киевского монастыря святого Феодора; принес также икона Сретения из города Овруча от отца его Мстислава Мстиславича. Диву подобные были образы си, сгорели в церкви святого Иоанна, один архангел Михаил остался из замечательных тех икон. И звоны Даниил принес из Киева, а другие тут вылил ... Галицко-Волынский Летопись. Перевод Л.Махновця. Годы 1245 - 1260. Бл. 1237 - litopys.org.ua/litop/lit24.htm.
  27. Григорий Логвин. Живопись Волыни XI-XV веков / / Изобразительное искусство № 1, 1972. - www.art.lutsk.ua/art/volvol/tkt12.htm
  28. Крипьякевич И. Галицко-Волынское княжество. Киев, 1984. - С.136-139. - litopys.org.ua/krypgvol/krypgv17.htm

7. Источники и литература

7.1. Источники


Литература

7.2.1. Кириллицы


7.2.2. Латиницей

  • Bielowski A. Halickowlodzimierskie księstwo. - Biblioteka Ossolińskich., T. 4.
  • Bielowski A. Krlewstwo Galicji (o starem księstwie Halickiem). - Biblioteka Ossolińskich, 1860, t. 1
  • Gebhard LA Geschichte des Konigreiches Galizien, Lodomerien und Rotreussen. - Pest, 1778;
  • Engel J. Ch. Geschichte von Halitsch und Vlodimir. - Wien, 1792.
  • Harasiewicz M. Berichtigung der Umrisse zu einer Geschichte der Ruthenen. - Wien, 1835.
  • Harasiewicz M. Annales ecclesiae Ruthenae. - Leopoli, 1862.
  • Hoppe L A. Geschichte des Konigreiches Galizien und Lodomerien. - Wien, 1792.
  • Lewicki A. Ruthenische Teilfrstentmer. - In: sterreichische Monarchie im Wort und Bild Galizien. Wien, 1894.
  • Siarczyński F. Dzieje księstwa niegdyś Przemyślskiego. - Czasopism naukowy Biblioteki im. Ossolińskich, 1828, N 2/3;
  • Siarczyński F. Dzieje niegdyś księstwa Belzkiego i miasta Belza. - Czasopism naukowy Biblioteki im. Ossolińskich, 1829, N 2.
  • Stecki JT Wołyń pod względem statystycznym, historycznym i archeologicznym. - Lww, 1864
  • Zubrzycki D. Rys do historii narodu ruskiego w Galicji i hierarchii cerkiewnej w temże krlewstwie. - Lww, 1837.
  • Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. - Lww, 1844.

Ссылки

Skifska pecktoral copy.png Древность
(- 300 по Р.Х)
Доисторическая Украина Палеолит Мезолит Неолит Трипольская культура Киммерийцы Скифы Сарматы Античные города Северного Причерноморья
Alex K Kievan Rus .. svg Раннее Средневековье
(300-1240)
Готы Анти Гунны Венеды Восточные славяне Хазарский каганат Киевская Русь Половцы Княжество Феодоро Херсонес
Alex K Halych-Volynia.svg Позднее Средневековье
(1240-1569)
Галицко-Волынское княжество Киевское княжество Великое княжество Литовское Королевство Польское Золотая Орда Крымское ханство
Herb Viyska Zaporozkogo (Alex K). Svg Казачество
(1569 - 1775)
Запорожская Сечь Речь Посполитая Хмельницкая Гетманщина Колиивщина
Alex K Kyiv Michael.svg Новое время
(1775 - 1917)
Российская империя : Малороссия Слобожанщина Новороссия Кубань Османская Империя : Чертомлыкская Сечь Олешковская Сечь Задунайская Сечь Австро-Венгрия : Галичина Буковина Закарпатье
Coat of Arms of UNR.svg Новейшее время
(1917 - 1991)
Революция : УНР Украинская Держава ЗУНР Кубанская Народная Республика Зеленая Украина КНР
СССР : СССР Голодомор Карпатская Украина УПА Революция на граните
Lesser Coat of Arms of Ukraine.svg Современность
(После 1991)
Независимая Украина Оранжевая революция
п о р
Хорошая статья
Избранная статья


код для вставки
Данный текст может содержать ошибки.

скачать

© Надо Знать
написать нам