Надо Знать

добавить знаний



Кельты



План:


Введение

Орієнтовна територія розселення кельтів у Європі. Синім виділений район розселення кельтів в 1500-1000 рр. до н.е.; рожевим - в 400 р. до н.е.. Для орієнтування вказані кордони сучасних держав.

Кельти - група племен індоєвропейського походження, що в першому тисячолітті до н.е. мешкали на території Франции, Германии, Швейцарії, Австрии, Чехії, Іспанії, Північної Италии, Великобритании, Ірландії, частини Балкан, Західної Украина.


1. Згадки про кельтів у давні часи

Спільнота людей, яку в сучасній історіографії називають стародавніми кельтами, була відома давньогрецьким історикам принаймні з кінця 6 століття до н.е.. Кельтів знали як один з найбільших варварських народів Європи, який загрожував Елладі і був одвічним ворогом римлян. Їх змальовували неоднозначно. З одного боку, для античних авторів кельти були жорстокими дикунами, які вдаються до людських жертвоприношень і нелюдського насильства. Водночас, чимало греків і римлян схилялося перед волелюбністю та моральною незіпсованістю варварів, їхньою соціальною організацією, в якій перше місце відводилося друїдам - не стільки жерцям, скільки мудрим "варварським філософам" кельтів. Окремі представники античного інтелектуального загалу, як наприклад філософ стоїчного напрямку Посідоній, здійснювали тривалі мандрівки у землі кельтів, шукаючи повчальних прикладів щодо влаштування соціального устрою.

Розселившись від Ірландії до Карпат и Малої Азії, кельти ніколи не були монолітною з етнічною стуктурою, вони не створили єдиного державного організму, який би міг об'єднати хоча б частину їхніх завоювань. За великим рахунком, кельти не знали й почуття спільної ідентичності, а до того ж в них не було і єдиного антропологічного типу. Як зазначає Ф. Бродель, з 5 століття до н.е. кельти були майже настільки ж гетерогенні, як і сучасне населення, причому ця гетерогенність лише поглиблювалася у ході захоплень кельтами нових земель. Проте різні, навіть досить віддалені одне від одного племена стародавніх кельтів мали спільні риси духовної культури, соціальної організації та матеріального виробництва, а також використовували близькоспоріднені мови або діалекти.


2. Кельтські мови, писемність та література

Мови, якими спілкувалися стародавні кельти, належать до найдавніших індоєвропейських мов. Припускають, що спільна кельтська мова, яка існувала на континенті на початку І тисячоліття до н.е., згодом розпалася на дві основні групи- Q-кельтську (гойдельську) та P-кельтську (бритонську). Цей поділ зумовлений трансформацією індоєвропейського звуку qu [kw], який у гойдельських мовах з часом переторився на c [k], а у бритонських на p (наприклад, слово "голова"- ceann в ірландській і penn у кімрській). Кельтські мови збереглися донині як живі мови на крайньому Заході Європи. До них належать гойдельські (гельські) мови- ірландська та шотландська, а також бритонські мови- кімрська (валлійська), поширена в Уельсі, та бретонська, якою розмовляють жителі французького півострова Бретань. Доведено, що мова стародавніх кельтів континентальної Європи, т. зв. галльська мова, що відома за кількома десятками епіграфічних написів, належала до P-кельтської групи.

Письменные памятники древней кельтской языки распространены преимущественно в Галлии и Северной Италии, то есть в регионах, где влияние Средиземноморской цивилизации ощущалось сильнее. Имеющиеся короткие эпиграфические надписи, в частности надписи и легенды на кельтских монетах, подтверждают, что кельты примерно с III в. до н.э. пользовались четырьмя алфавитами: иберские, греческой (в ее массалиотському, ионийском варианте), лепонтийською (алфавит Лугано, пивничноетруський по происхождению) и латинском. В I ст. до н.э. употребление письменности становится все более распространенным вследствие усложнения общественных отношений и активизации контактов с Римом. Древние кельты так и не смогли изобрести полноценного алфавита-лишь в IV-V вв. н. е. в Ирландии появилась собственная руническая азбука. Она носила название "Огам", поскольку по легенде была даром бога Огмы. Предполагают, что огам был разработан друидами, но не без влияния римской системы школьного образования, которая в то время функционировала в Британии. На сегодняшний день исследовано около 350 вырезанных на камне огамическими надписей, которые в подавляющем большинстве содержат только имена кельтской языке, иногда в сопровождении латинского перевода. Ирландцы пользовались огамическими азбукой для разграничения земли, а также для надписей на могильных камнях.

Первые кельтомовни литературные произведения появляются в VII-VIII вв. Тогда в скрипториях ирландских монастырей были записаны "саги", которые содержат огромный массив информации о традиционной культуре кельтов дохристианской эпохи. Срок "Сага", который используется в отношении этой группы источников является условным, поскольку в самой ирландской культуре для их определения использовалось слово "scel" - повесть. Большинство саг выглядит как сочетание стихотворного и прозаического изложения, с выразительным доминированием последнего. На сегодняшний день принята классификация саг по циклам, среди которых выделяют четыре: мифологический, героический (уладський), исторический, королевский и цикл Финна. Эти тексты большей или меньшей степени сохранили многочисленные мифологические мотивы, которые находят прямые параллели в описании греко-римскими авторами верований и обычаев древних кельтов.


3. Название

Навіть серед стародавніх авторів не було остаточної згоди щодо назви, яку слід використовувати, говорячи про стародавніх кельтів. Римляни називали усі кельтські племена від атлантичного узбережжя до Малої Азії галлами (Galli). Лише для населення північної Галлії (суч. Франції) робилося виключення їх називали белгами, хоча й не відокремлювали від основної маси населення країни. Греки, у свою чергу, називали їх кельтами або галатами. Деякі еллінські письменники намагалися якось розмежувати обидва етноніми. Так, Діодор Сицилійський називав кельтами племена лівого берега Рейну, тобто Галлії, а галатами зарейнські, правобережні племена. Діон Кассій навпаки розміщував кельтів праворуч від Рейну, а галатів ліворуч. Кельтське населення Британських островів як греки, так і римляни називали виключно бриттами, усвідомлюючи при цьому мовну і культурну близькість останніх з континентальними кельтами. Населення Шотландії (Каледонії) називали каледонцями, а також піктами й скоттами. Останній етнонім застосовувався також у відношенні до населення Ірландії.

На рубежі н. е. землі, заселені стародавніми кельтами були завойовані Римською державою, а їхнє населення асимільоване. З того часу "кельти", "галати" та "галли" поступово сходять зі сторінок історичних праць, а з кінцем античної епохи повністю зникають. Проте тільки для того, щоб отримати нове життя через тисячу років, коли в епоху Відродження європейські інтелектуали почнуть шукати витоки історії своїх народів.

В 1582 р. шотландський учений Джордж Б'юкенен вперше висловив припущення про спільне коріння давніх британців і континентальних галлів і, відповідно, про походження шотландської гельської мови від мови галлів. Подальше оформлення цієї тези здійснив бретонський монах Поль-Ів Пезрон, який у своїй праці Antiquite de la nation, et des Celtes, autrement appelez Gaulois (1703) довів, що сучасні бретонська та валлійська мови споріднені з мовою галлів часів Юлія Цезаря, відомою за окремими словами й фразами, збереженими в античних текстах та епіграфічних пам'ятках. Виявивши спільність, Пезрон вперше назвав "кельтами" з одного боку племена рубежу н. е., що протистояли римлянам, а з іншого сучасне населення Уельсу та Бретані. У такому термінологічному виборі сучасні дослідники вбачають політичний підтекст: Бретань, батьківщина Пезрона, знаходилася під владою Франції, офіційна ідеологія якої вже на початку XVIII ст. визнавала галлів предками сучасних французів. Саме тому Пезрон ухилився від уживання назви "галли", хоча історичних і лінгвістичних підстав для цього було набагато більше. Достеменно відомо, що етнонім "галли" пов'язаний із давньоірландським gal "лютий, відважний" (а зовсім не з латинським gallus "півень", як це часто стверджується у популярній літературі). Він зберігся у сучасних ірландській та шотландській мовах, які власне й називаються гельськими, а також у топоніміці. В Європі, на землях, де так чи інакше зафіксовано перебування стародавніх кельтів, збереглися численні назви, похідні від цього етноніму: Гелтахт в Ірландії, Галлія, як історична назва сучасної Франції, Галац, місто в Румунії, Галіція в Іспанії та Галичина в Україні тощо.


4. Етногенез

Переважна більшість науковців вважає прабатьківщиною кельтів територію сучасних південно- і західнонімецьких земель: Баварії, Вюртенберга, Гессена і Рейнської області. На підставі даних топоніміки та археології, ґенеза кельтського етносу пов'язується з культурами доби бронзи Рейнсько-Дунайського регіону: унетицькою (1 пол. ІІ тис. до н. е.), курганних поховань (2 пол. ІІ тис. до н. е.) та полів поховань (до VIII ст. до н. е.). Прихильники центральноєвропейської теорії походження кельтів вважають, що на поч. І тис. до н. е. існувала спільна кельтська мова, яка була поширена у долині Середнього Рейну, північно-західних передгір'ях Альп і на Верхньому Дунаї. Саме звідти, на їхню думку, кельти просувалися у Центральну Європу, де змішувалися з місцевим населенням. Поряд із цим, існує альтернативна теорія, підтримувана наразі лише кількома науковцями, згідно з якою прабатьківщина кельтів розташовувалась на землях Ютландії, узбережжя Фрісландії та на островах західної частини Балтійського моря. Ця версія ґрунтується на повідомленні Аммана Марцелліна, який, у свою чергу, посилався на традицію кельтських жерців друїдів.

У будь-якому випадку, відлік історичного часу для кельтів починається лише з гальштатської культури (VIII-VI ст. до н. е.) першої половини раннього залізного віку, яка більшістю сучасних дослідників розглядається як кельтська або протокельтська. У складі цієї культури також безумовно присутній іллірійський компонент, який відігравав досить значну, а можливо й домінуючу роль. Гальштаттська культура, яка отримала свою назву від стародавнього поселення та кладовища на березі Гальштаттського озера (Швейцарія), була широко розповсюджена у Центральній та Західній Європі. Її носії вміли видобувати та обробляти залізо, що надавало їм рішучу перевагу як в економічній, так і у військовій сферах. Крім того, носії гальштатської культури вважаються першими вершниками на Заході, де раніше кінь використовувався лише як тяглова сила. На формування гальштаттської культури значно вплинули контакти з кочівниками Північного Причорномор'я, що простежується у поховальному обряді, деталях кінського спорядження, мистецтві. Ще одним джерелом впливу послужили народи Середземномор'я, насамперед греки та етруски, з якими носії гальштаттської культури підтримували жваві торгівельні контакти.

"Батьківщина" кельтів і їхнє розслення. Зеленим виділені найвідоміші міста, засновані кельтами

Гальштаттська культура відома своїми розкішними князівськими похованнями, які вказують на наявність глибокої майнової та соціальної диференціації. Представників гальштаттської знаті ховали у просторих дерев'яних камерах під курганами (нерідко увінчаними кам'яною "бабою" типово кочівницького стилю), на дерев'яному чотириколісному возі, у супроводі великої кількості посуду, прикрас та зброї, виготовлених з бронзи, срібла та золота, а також залишків ритуальної трапези частини туші кабана. Найвідоміші князівські поховання походять з Вікс (Франція) та Хохдорфу (Німеччина) й датуються кін. VI ст. до н. е.

На зламі VI-V ст. до н. е. відбулися істотні культурні, соціально-економічні та демографічні зрушення, які унаслідок яких у Центральній Європі формується новий тип матеріальної культури, який отримав свою назву від містечка Ла Тен, розташованого поблизу озера Невшатель (Швейцария). Латенська культура існувала в Європі протягом п'яти століть і дала свою назву другому періоду раннього залізного віку.


5. История

З формуванням латенської культури пов'язаний період кельтської військової експансії. В нач. IV ст. до н. е. кельти перейшли Альпи через Малий Сен-Бернар і напали на долину р. Пад (суч. По), що була заселена етрусками. Кельти розбили останніх біля р. Тіцини й одне за одним почали захоплювати етруські міста. За легендою, під час битви за Клузій, римські посли, що вели переговори з етрусками, виступили на їхньому боці проти кельтів, що стало приводом до війни.

18 червня 390 до н.е. (за іншими даними бл. 385 р.) біля р. Алія кельти під проводом свого ватажка Бренна, вщент розбили римське військо й вранці наступного дня оволоділи беззахисним Римом. Після семимісячної облоги в цитаделі на Капітолійському пагорбі, кельти взяли з римлян викуп і з багатою здобиччю повернули на Північ, проте дорогою начебто були розбиті римським військом під командуванням Фурія Камілла. Протягом 360-40-х рр. до н. е. кельти неодноразово проникали в Середню та Південну Італію, спустошували Апулію та Кампанію. Однак це були переважно грабіжницькі напади. Закріпитися кельтам вдалося лише на Півночі Італії, в долині р. Пад. Ця область надовго отримала назву Цизальпійської Галлії. Тут виникли багаті кельтські поселення, найбільшим з яких був Медіоланум (суч. Мілан).

На сході кельтські племена просувалися в бік Шварцвальду до берегів Дунаю, розселяючись на захоплених землях. Частина з них зайняла багатий залізом Норік, племена боїв осіли в сучасних німецькій Баварії, чеській Богемії (Boihaemum Країна боїв), над Дністром (Бойківщина). Звідти кельти просувалися на територію Сілезії (Польща). Вольки-тектосаги осіли у Верхів'ях Дунаю, тавриски в масиві Австрійських та Штирійських Альп.

После 298 до н. е. кельтська хвиля спустошила Македонію та Грецію. Не маючи можливості захоплювати добре укріплені міста, кельти грабували відкриті поселення, захоплюючи велику здобич. У 280 році до н.е. велика армія кельтів на чолі із Бренном вдерлася до Балканського півострова. Їм вдалося завдати кілька відчутних поразок грецьким та македонським військам. В 279 до н. е. кельти сплюндрувати легендарне святилище у Дельфах, але при відступі були розбиті. Пізніше вони осіли у межиріччі Сави та Морави, де утворили т. зв. державу скордісків. Кельти заселили й інші місцевості на Балканах, де вступили у взаємодію з фракійськими та іллірійськими племенами. Один з кельтських загонів на запрошення віфінського царя Нікомеда переправився через Геллеспонт до Малої Азії, що стало початком багаторічної спустошливої війни, в результаті якої була утворена кельто-еллінська держава Галатія.

Епоха міграцій завершується приблизно у середині ІІІ ст. до н. е., після чого кельти з загарбників самі перетворюються на об'єкт загарбання. В 191 до н. е. римляни витіснили з Північної Італії племена бойів, що відкрило їм шлях завоювання плодючих земель в долині р. По. Значні військові успіхи римлян у Південній та Східній Іспанії дозволили їм узяти під контроль західне узбережжя Середземного моря і створили необхідні передумови для завоювання Південної Галлії, яке й завершилося у 125 до н. е. Напади кімврів та тевтонів наприкінці ІІ ст. до н. е., а також військові походи римлян на Балканах підірвали могутність кельтів на Дунаї та в Карпатській котловині. Нищівного удару кельтським племенам цього регіону було завдано даками, які між 60 та 45 р. до н. е. розгромили ополчення бойів і таврісків, у результаті чого кельти назавжди втратили гегемонію у Карпато-Дунайському ареалі.

Галлія, яка потерпала від боротьби за гегемонію найбільших племінних об'єднань, стала бажаною здобиччю для германських збройних загонів, що вперше були запрошені сюди як найманці одним з кельтських племен.

В 58 до н. е. проконсул Нарбонської Галлії Гай Юлій Цезар скористався міжплемінними чварами галлів й протягом кількох років завоював усю країну, вміло налаштовуючи одні племена проти інших. Лишь в 52 до н. е. галли спромоглися об'єднатися на чолі з арверном Верцингеторіксом талановитим ватажком, який зумів завдати Цезарю відчутної поразки під Герговією. Проте Цезар вдалими маневрами змусив Верцингеторікса відійти до міста Алезії, а згодом розбити галльське військо, яке йшло йому на допомогу. Не витримавши голоду, військо Верцингеторікса капітулювало.

У 51-50 рр. до н. е., коли військове підкорення Галлії було завершене, країна була перетворена на провінцію і у 43 р. до н. е. отримала свою нову столицю Лугдунум (суч. Лион). Галлія не знаходилася у складі civitate romana, а становила країну, підвладну їй (in imperio romano). Во времена правління Августа громіздка галльська провінція була поділена на три самостійні адміністративні одиниці: Аквітанія, Белгіка, Лугдунська Галлія. Остаточне оформлення структури провінції та її адміністрації сталося вже за часів Клавдія. Під керівництвом цього ж принцепса була проведена вдала операція проти Британії, яка ще з часів походів Цезаря підживлювала незалежницькі настрої на континенті й надавала притулок втікачам від римлян. В 43 до н. е. південна частина Британії розділила долю сусідньої Галлії, перетворившись на римську провінцію.


6. Суспільство та політична організація

Як і в інших стародавніх народів, основними ланками соціальної організації кельтів були сім'я, рід, плем'я та об'єднання племен. Про родинні стосунки у кельтів відомо порівняно небагато. Можна зі впевненістю говорити, що у різних частинах кельтського світу розвиток родини знаходився на різних стадіях.

У Галлії Цезар описує моногамний шлюб, у якому чоловік і жінка володіють однаковими частками майна, а в разі смерті одного з них інший вступає у володіння майном. Це фактично надавало жінці та чоловіку рівні майнові права. Щоправда, за часів Цезаря така ситуація була вже пережитком минулого, адже в його творі ми зустрічаємо опис типової патріархальної родини з необмеженою владою pater familiae над дружинами й дітьми.

На Британских островах семейные отношения сохраняли более архаичный характер. Ирландские законы свидетельствуют довольно либеральные брачно-семейные отношения в британских кельтов в эпоху раннего средневековья. В браке женщина сохраняла право собственности над своим приданым, она имела право получать имущество мужа в наследство. Для развода было достаточно супружеской измены как со стороны женщины, так и со стороны мужчины, или даже желания одной из сторон. Роль женщины в общественной жизни кельтов также была неодинаковой в разных кельтских регионах и на разных этапах исторического развития. Во времена гальштатской культуры женщина могла достаточно высоко подняться в общественной иерархии, как об этом свидетельствуют данные захоронений. В I ст. н. е. в Британии женщины, например Боудикка и Картимандуя, стоявшие во главе целых племенных объединений, тогда как Цезарь веком раньше в течение восьми лет не встретил ни одной женщины, которая играла хотя бы маленькую роль в общественной жизни.

Археологические источники дают нам основания полагать, что кельтские семьи жили отдельными небольшими поселениями. Такие поселения фигурируют в сочинении Цезаря как vicus ("деревня"), или aedifica ("хутор", а также "частная усадьба"). Поселение распространенного типа состояло из нескольких жилищ, как правило полуземлянок и хозяйственных помещений. Небольшое количество квартир в пределах одного поселения можно рассматривать как доказательство того, что его жители были кровными родственниками. Данные кельтских захоронений свидетельствуют, что среднее расстояние между могильниками колебалась от 2 до 5 км. При этом количество захоронений в крупнейших комплексах составляла около 100 штук. На протяжении жизни одного поколения она увеличивалась в среднем на 10-15 штук.

С. Шкунаев на основе этих наблюдений утверждает, что ядром кельтской социальной организации были небольшие поселения, подобные тем, где жили ирландские роды или большие семьи (fine). Несколько таких больших семей образовывали племя или туат (tuath) - "тридцать сотен" военнообязанных мужчин и членов их семей. Во главе туата стоял король, и несколько туатов могли образовывать военно-политическое объединение. Предполагают, что на континенте эквивалентными ирландским туатами были паги (pagus), неоднократно упоминаемые в произведении Цезаря. Паги имели своих вождей, чествовали собственных племенных богов, а во время войны действовали как отдельные боевые единицы. Несколько пагив (до 4-х) образовывали объединение племен, что в произведении Цезаря носит название populus, "народ". В Галлии в I в. до н. е. насчитывалось 64 племенных образования, которые объединяли около 500 пагив, по численности населения около 10 миллионов человек. Военизированное, особенно на ранних этапах своего развития, общество древних кельтов не нуждалось в создании разветвленной структуры управления. По крайней мере до I в. до н. е. основой политической организации кельтов был чифдом (вождества) - группа общин, подчиненных верховному вождю, который занимался защитой вождества и организацией производственного процесса.

Вождивська власти довольно долгое время существовала во всех кельтских племенах. В Ирландии, Шотландии и Уэльсе она постепенно эволюционировала в средневековую феодальную монархию. Зато на континенте шел интенсивный процесс разложения этого архаического института и формирования новой политической организации. Так, в середине I в. до н. е. только 11 из 60 галльских племенных объединений управлялись вождями, тогда как остальные - "вергобретамы", которые избирались на 1 год советом старейшин.

Общество древних кельтов имело четко очерченную племенную верхушку - военную элиту и жречество (друидов). Принадлежность к верхушке определялась прежде знатностью рода и материальным богатством, а статус отдельного лица в среде знати - количеством зависимых людей, амбактив и клиентов. Амбакты ("окружающие") и клиенты набирались представителями общественной верхушки среди бедных слоев. Эти отношения зависимости были распространены среди всех кельтских народов и, очевидно, составляли довольно давний институт. Сущность традиционной клиентелы отражена в средневековом ирландском законодательстве. Она заключалась в том, что представитель привилегированного общественного слоя мог предоставить часть своего имущества лицу, которое, заключая договор, должна была выплачивать патрона долю доходов с этого имущества и по окончании срока договора возвратить само имущество. Клиент, таким образом, хотя и не был лично зависимым от патрона, но считался его должником. В Галлии и ст. до н. е. клиенты играли роль мобильной военной силы, что составляло залог могущества своего покровителя, который в свою очередь предоставлял клиентам защиту. Отдельные представители галльской знати сплачивали вокруг себя до 10 тыс. клиентов, а также отряды из нескольких сотен солдуриив ("преданных") - профессиональных воинов, которые приносили клятву верности своему покровителю и получали от него по службе определенные материальные блага.


7. Материальная культура

"Кельтский князь с Глауберга" (5 в. До н. Э)

На ранних этапах исторического развития основу экономического уклада древних кельтов составляло отгонное скотоводство назад основном селились на берегах рек. Доминирующую роль играло разведение крупного рогатого скота, а также овец и свиней. Хотя в сознании кельтов земледельческий труд считался унизительным, они активно использовали прогрессивные методы выращивания и обработки различных сельскохозяйственных культур. Основу земледелия составляло выращивание злаков - пшеницы, ржи, овса. Из ячменя пекли хлеб и делали пиво (corma или zythos), иногда добавляя в него мед. Наряду с этим, культивировались некоторые виды овощей и технических культур: свекла, репа, лен, конопля, лук, чеснок и др.. Зерно хранилось в специальных ямах (silos), а для его помола использовали ротационный мельница, состоявший из двух каменных жерновов (весом до 40 кг) и деревянной конструкции.

Чрезвычайно высокого уровня развития у кельтов ремесло, которое уже в эпоху поздней бронзы вышло за границы простого домашнего производства, и было представлено всеми возможными в то время отраслями. Кузнецы древних кельтов искусно владели техникой железо обработки и именно они разработали или усовершенствовали весь набор кузнечного принадлежности, почти не изменился до сегодняшнего дня. Об уровне кузнечного производства свидетельствует тот факт, что кельты уже с VII в. до н. е. первыми в Европе начали использовать кольчугу с различными способами скрепления колец. Кельты использовали не только низкопроцентных болотную руду, но и магнетит и гематит. Согласно данным металлографического анализа, кельты умели изготовлять несколько видов стали, с различным содержанием углерода, они применяли закалки металла ледяной водой и огнем, насыщение углеродом мягкого железа (цементация), сварки железных и стальных полос (пакетирование). Кельтские ювелиры широко использовали чеканки и литья в обратную форму. Основными типами украшений из металла были золотые и бронзовые торквес (шейные гривны), которые передавались из поколения в поколение и, очевидно, играли определенную ритуальную роль, поясные цепи, которые были неотъемлемым элементом одежды (бронзовые у женщин, железные у мужчин) и фибулы. Для изготовления браслетов и колец широко использовалось стекло и сапропелиты. Металлические украшения и оружие иногда инкрустировали эмалью.

Значительного уровня развития достигло производство керамики. Кельты первыми в Центральной и Восточной Европе распространили гончарный круг. Особенностью керамического производства кельтов было примешивания в глиняное тесто графита. Посуда обжигали в печах, поверхность покрывали лощением, черным или темно-серым, а иногда орнаментом. В I ст. до н. е. кельты изготовляли рисованную керамику, обычно красного цвета. Ассортимент гончарных изделий был весьма значительным, хотя широкое применение имела ситула - своеобразное небольшое ведро, которое по форме напоминает усеченный конус. Посуду изготавливали также из дерева. Именно кельтам принадлежит изобретение бочки, изготовленной из дощечек, скрепленных металлическим ободом. Бочка была практичной за средиземноморскую амфору и позднее ее использование привело совершенствование технологии виноделия - пропуская воздух, дерево позволяло вину стареть.

Кельты славились умением изготовлять практический и качественную одежду из толстой и тонкой шерсти. Типичной кельтской одеждой были короткие (до щиколотки) и широкие штаны (bracae, оттуда укр. "Брюки"), мода на которые была заимствована у кочевников, рубашка и плащ с капюшоном (sagum). Женщины носили длинные платья, иногда расшитые золотом. Ткани окрашивали, делая их полосатыми или клетчатыми. Образцы популярной и сегодня клетчатой ​​"шотландской" материи были обнаружены археологами среди материалов гальштаттськои культуры. Есть основания полагать, что на заселенных кельтами землях действовала разветвленная сеть дорог. Известно, например, легионы Цезаря в Галлии продвигались со скоростью до 45 км в день, что было бы невозможным при отсутствии оборудованных дорог. Греческие торговцы британским оловом, суше пересекали Галлию к устью Роны течение 30 дней. Это расстояние составляет около 900 км и чтобы преодолеть ее за месяц, нужно было проходить не менее 30 км в день. Строительство дорог кельтами подтверждают археологические находки. В 1985 г. в ирландском графстве Лонгфорд (Longford) исследовали дорогу, строительство которой было осуществлено в середине II в. до н. е. Сохранившаяся часть дороги имела протяженность около 1000 ярдов и была построена из дубовых балок, положенных на тонкие брусья из дуба, ясеня и ольхи. Деревянную постройку в течение двух тысяч лет покрывали болото, что позволило ей сохраниться. О наличии дорог в землях древних кельтов на континенте свидетельствуют многочисленные находки конских подков, которая должны беречь конские копыта от ударов к твердой поверхности пути, а также многочисленные, изобретенные кельтами, разновидности колесных тележек.

На ранних этапах социально-экономического развития у кельтов господствовал натуральный обмен. Судя по экономическому устройству раннесредневековой Ирландии, платежным средством долгое время оставалась скот и любая товарная единица приравнивалась к определенному количеству голов животных. На континенте, где экономика развивалась гораздо более быстрыми темпами, постепенно распространялся денежное обращение. Некоторое время в качестве денег использовались заостренные на концах железные слитки одинакового веса. Но в середине II в. до н. е. кельты Галлии и Центральной Европы начинают производить собственные серебряные и золотые монеты. Для монет использовалось лишь чистое золото, содержание которого достигает 97%. Сначала это были копии греческих и македонских статеров, однако вскоре появились собственные образцы монет с изображениями героев и мифологических существ.

Сельские поселения кельтов состояли из 5-6 дворов и редко занимали площадь более 0,5 га. Типовое кельтское жилье составил полуземлянку прямоугольной (длиной 5-7 м) или квадратной формы, на полметра углубленную в грунт, что позволяло лучше сохранять тепло. Почвенную пол иногда покрывали толченым камнями или черепицей. Соломенную кровлю держали деревянные столбы (чаще два), расположенные вдоль длинной оси дома. Склоны были достаточно крутыми, чтобы облегчить сток дождевой воды, и сильно выступали над низкими стенами. Последние были сплетены из веток и обмазанные толстым слоем смеси из глины, песка, соломы и шерсти. С внешней стороны эти стены нередко красили светлой краской. Жилая площадь галльских домов составляла 30-60 м , чего было достаточно для проживания малой семьи. Реже, в местностях богатых хвойную древесину, жилые помещения строились из бревен, накрест перевязанных на углах, а в Британии они зачастую строились из камня и имели округлую форму.

Хозяйственная жизнь сосредоточивалась в специальных помещениях. Мастерские мало чем отличались от жилых домов, но иногда были приспособлены для нужд конкретного производства. Ткацкие мастерские, например, покрывались сверху компостом для поддержания необходимого для работы уровня температуры и влажности. Работа с глиной, деревом и костью проходила в различных пристройках и под навесами. Продукты хранили в деревянных амбарах, а зерно в больших цилиндрических ямах, герметически закрытых пробкой из глины и соломы. Там оно могло находиться в течение нескольких лет. Воду получали из колодцев, а иногда и из природных источников. Компактно расположен комплекс из жилья, иногда мастерские, кладовые и другие хозяйственные помещения, ямы для зерна и колодца составил ферму.

В I в. до н. е. на территориях заселенных кельтами появились поселения, которые несли на себе первые признаки городской культуры. Римляне называть их оппидумы (oppida) и именно этот термин распространится впоследствии в исторической науке, несмотря на то, что сами кельты называли такие поселения dunum, "город" или "крепость". Развитые оппидумы располагались в Галлии, а также на территории современной Чехии и Баварии. Одним из крупнейших и наиболее исследованных кельтских оппидумы является Бибракте, бывшая столица племени эдуев. Поселение площадью 135 га располагалось на холме (ныне Мон-Бевре) и был обнесен пятикилометровой стеной (высотой 5 м) с деревянными башнями, а также рвом шириной 11 м и глубиной 6 м. Бибракте пересекали две дороги, само поселение делилось на несколько секторов и включало хранилище, площадь для общественных собраний, святилище, аристократический и ремесленный кварталы. Правильного городского планирования не было. Ремесленный квартал был застроен маленькими, как правило 5,5 х6, 5 м, жилыми полуземлянками и мастерскими. Было исследовано многочисленные мастерские кузнецов, литейщиков, ювелиров, емальерив, мастеров по обработке золота, серебра, бронзы, стекла и т.п.. На фоне скромных жилищ ремесленников резко контрастировали дома аристократии, галльские по конструкции, но распланированы по средиземноморскими образцами. Один из них занимал площадь 1150 м и имел 30 комнат вокруг центрального атрия. Здание было украшено росписями и мозаиками. В другом подобном доме функционировала система отопления пола. На территории Бибракте было найдено 1579 монет, из которых более тысячи - галльского чеканки. Город существовал в течение I в. до н. е., до 5 г. до н. е., когда население, по приказу Августа, были переведены в новый город Августодун.


8. Кельты на территории сегодняшней Украины

На сегодняшний день достаточно точно установлено хронологию проникновения кельтов на украинскую территорию. Их первые вооруженные отряды, которые не оставляли после себя значительных следов, появились в украинской части Верхнего Потисья где-то между 340 и 260 годами до н. е., однако украинские земли начинают действительно интересовать кельтов с середины III в. до н. е., в период, когда средиземноморские государства усилили давление на кельтские племена, заставляя их искать новые земли на севере и востоке. Именно тогда на территории Закарпатье упадок куштановицкой археологическая культура, носителями которой были пивничнофракийськи племена, а взамен возникают долговременные поселения и производственные центры латенской культуры. Характер місцевої культури свідчить про те, що кельти стали панівним і привілейованим прошарком населення Верхнього Потисся у відношенні до місцевого північнофракійського населеня.

Галіш-Ловачка, найбільше кельтське поселення Закарпаття, вважається найвіддаленішим на схід кельтським протомістом. Вивчена частина поселення (15 га) розташовувалася на північно-західній околиці сучасного м. Мукачева, на схилах гір Галіш та Ловачка. Тут знаходилися житла й ремісничі майстерні, загалом 24 прямокутні напівземлянки, та численні господарські ями. Галіш-Ловачка становила насамперед великий ремісничий центр, провідною галуззю якого була металообробка. Водночас, поселення відігравало роль політичного центру місцевих племен, на що вказує виявлення форм для відливання монет і монетних заготівок. Окрім поселення на горах Галіш та Ловачка, увагу привертає кельтський металургійний центр, який займав бл. 25 км 2 у заболоченій місцевості біля р. Ботар, лівого притоку р. Тиси. Виробничі пункти, розташовані на відстані 1-2 км один від одного, тягнуться від с. Ново Клиново до с. Черни. Тут було досліджено до трьох сотень залізоплавильних горнів. Ботарський район був одним з найбільших металургійних центрів Європи періоду раннього залізного віку. Його продукція обчислювалася десятками тон заліза й задовольняла не тільки потреби поселення Галіш-Ловачка, що знаходиться приблизно за 30 км від найбільшого скупчення горнів, але й виходила далеко за межі Закарпаття. Тривале перебування кельтів на території Закарпаття відбилося у топоніміці краю, зокрема у наявності низки типово кельтських за походженням гідронімів Латориця, Лаборець, та ін. Час розквіту кельтської культури на Закарпатті припав на ІІ 1 пол. І ст. до н. е. період найбільш інтенсивного розвитку матеріальної культури та соціальної організації кельтів у Європі. Близько 60 р. до н. е. племена даків, які захопили Верхнє Потисся, розгромили кельтські осередки на цій території.

Іншою територією України, де кельти залишили значні сліди, було Північне Причорномор'я. Аппіан повідомляє про перебування на території Боспорського царства загону кельтських найманців на чолі з вождем Бітоїтом, що діяв у складі військ понтійського царя Мітридата VI (63 р. до н. е.). Припускають, що саме з цим загоном пов'язані знахідки в міських шарах і похованнях Пантікапея кельтських фібул пізньолатенської схеми.

Археологічні джерела вказують на досить тривалу присутність кельтів в районі Ольвії та у Південному Побужжі. Вже з ІІІ ст. до н. е. в ольвійських похованнях зустрічаються середньолатенські фібули. Возле с. Мар'ївка (Миколаївська обл.) було відкрито комплекс металевих предметів, що включав у себе етруський шолом, а також типово кельтські предмети озброєння, датовані VI ст. до н. е. М. Трейстер припускає, що ці предмети становили інвентар поховання кельтського вершника. Про появу кельтів на околицях Ольвії та їх військову активність у цьому регіоні свідчить декрет на честь Протогена, датований в межах ІІІ поч. II в. до н. е., у якому йдеться про наближення до Ольвії галатів та скірів. Вважається, що галатами з декрету були або кельти зі Східних Балкан, які шукали нових земель після поразки 212 р. до н. е., яку їм завдали фракійці, або змішані кельто-германські племена бастарнів, які проживали у Подністров'ї.

На Правобережній Україні латенські предмети були знайдені щонайменше у 74 пунктах. Деякі з пам'яток були виявлені у комплексах інших культур і тому вважаються імпостами, але у більшості вони класифікуються як "випадкові знахідки" і тому їх неможливо інтерпретувати однозначно. Географічно більшість латенських пам'яток розміщуються двома гніздами у Верхньому Подністров'ї (Східна Галичина) та Середньому Подніпров'ї. Унікальним поки що залишається комплекс, досліджений Л. Крушельницькою у 1962 р. біля с. Бовшів, що за 11 км від м. Галич. Найвірогідніше - це була гончарна майстерня, яка функціонувала десь у середині ІІ ст. до н. е. 2 чверті І ст. до н. е. й складалася з типової для кельтів квадратної напівземлянки (2,4х2,4 м) і ями овальної форми з залишками гончарної печі. У самій споруді, а також у культурному шарі було виявлено велику кількість керамічного посуду. Це була кельтська гончарна кераміка з домішками графіту, а також певна кількість ліпного посуду, який наслідував форми місцевих культур. Перебування кельтів у Верхньому та Середньому Подністров'ї підтверджується також і писемними джерелами. Античний географ Клавдій Птолемей згадує у цій місцевості чотири кельтомовні урбаноніми : Карродунон, Маетоніум, Вібантаваріум та Ерактон. Перший з них Карродунон, етимологізується виключно на кельтському ґрунті: від кельт. karr- "каміння" та dun- "фортеця". Клавдій Птолемей розміщувався це місто десь "вище Тіраса" (Дністра) і "поблизу Дакії" (сучасної Румунії).

Привертає увагу скупчення латенських пам'яток на території Середнього Подніпров'я. Серед них присутні металеві прикраси та культові предмети (бронзова маска з с. Пекарі, біля Канева), поява яких може бути пов'язана з просуванням у Північне Причорномор'я галатів, згаданих у декреті Протогена. Досить ймовірним є кельтське походження поодинокого кремаційного поховання біля гирла Прип'яті у с. Залісся. Перепалені кістки у супроводі кельтської фібули ранньолатенської схеми містилися у ліпному горщику сірого кольору, форма якого наслідувала гончарну кельтську кераміку.

Риси латенської культури, зокрема її південно-східного, балканського варіанту, досить виразно простежуються в зарубинецькій культурі, яка була поширена на території України в останні століття до н. е. і у складі якої ймовірно був присутнім також слов'янський елемент. Вплив кельтських традицій проявився насамперед у поховальному обряді та ремісничому виробництві зарубинецької культури. Так, за даними останніх досліджень близько половини ознак зарубинецького поховального обряду має латенське походження. Про неабиякий вплив духовної культури та релігії кельтів свідчать зарубинецькі поховання окремих людських черепів. У кельтів носії зарубинецької культури запозичили технології металообробки, деякі прийоми та способи гончарного виробництва, типи озброєння, знарядь праці та прикрас. Зокрема, зарубинецька фібула з трикутним завершенням ніжки, яка вважається найхарактернішою етнографічною ознакою цієї культури, має прототипи у кельто-іллірійському середовищі на Балканах.


9. Источники и литература

  • Аммиан Марцеллин. Римская история: Пер. с лат. СПб., 1996. С. 76-83, 188, 393-395.
  • Гай Юлий Цезарь. Записки Юлия Цезаря и его продолжателей о галльской войне: Пер. с лат. - М., 1991. - 190 с.
  • Полибий. Всеобщая история: Пер. с древнегреч. СПб., 1994. - Т. 1. С. 219-231.
  • Страбон. География в 17-и книгах: Пер. с древнегреч. Л., 1964. С. 170-191.
  • Тит Ливий. История Рима от основания города: Пер. с лат. - Т. 1. - М., 1989. С. 262-277, 329-331, 345; Т. 2. М.: Наука, 1991. С. 127-128; Т. 3. М., 1993. С. 279-290, 305-309.
  • Ирландские саги /Пер. Смирнова А. М., Л., 1961.
  • Мабиногион: Легенды средневекового Уэльса /Пер. Эрлихмана В. М., 2002.
  • Похищение быка из Куальнге / Пер. Шкунаева С., Михайловой Т. М., 1985.
  • Предания и мифы Средневековой Ирландии /Пер. Шкунаева С. М., 1991.
  • Брюно Ж.-Л., Бюкзешюнц О. Новые исследования кельтской цивилизации во Франции //Вестник древней истории. - 1990. - № 3. С. 131-142.
  • Галушко К.Ю. Давня Шотландія: Навчальний посібник. К., 2003.
  • Казакевич Г. Кельти: традиційна культура та соціальні інститути. - М., 2006.
  • Казакевич Г. Кельти на землях України (ІІІ-І ст. до н. е.) // Історичний журнал. - 2006. - № 4. С. 22-31.
  • Казакевич Г. Стародавні кельти: історична реальність чи історіографічна конструкція? // Етнічна історія народів Європи. - Вып. 23. - М., 2007. С. 142-148.
  • Калыгин В., Королев А. Введение в кельтскую филологию. - М., 1989.
  • Кельтская мифология: Энциклопедия. - М., 2002.
  • Крушельницкая Л. И. Кельтский памятник в Верхнем Поднестровье /Краткие сообщения о докладах и полевых исследованиях Института Археологии. Вып. 105. Древности Северо-Западного Причерноморья. - М., изд-во "Наука", - 1965 г.
  • Рис А., Рис Б., Наследие кельтов. Древняя традиция в Ирландии и Уельсе: Пер. с англ. М.: Энигма, 1999.
  • Мачинский С. Кельты на землях к востоку от Карпат // Кельты и кельтские языки. - М., 1974. С. 31-41.
  • Седов В. Славяне и кельты // История, культура, этнография и фольклор славянских народов. - М., 1983. - С. 97 - 107.
  • Стрижак О. Кельти й Україна // Україна. Наука и культура. - 1989. - Вып. 23. С. 266-277.
  • Трейстер М. Ю. Кельти в Північному Причорномор'ї // Археологія. 1992. - № 2. С. 37-50.
  • Филип Я. Кельтская цивилизация и ее наследие. Прага, 1961.
  • Широкова Н. Древние кельты на рубеже старой и новой эры. Л.: ЛГУ, 1989.
  • Шкунаев С. Община и общество западных кельтов. - М., 1989.
  • Chadwick NK The Celts. Harmondsworth, 1970.
  • Cunliffe B. The Ancient Celts. Harmondsworth, 2000.
  • James S. Atlantic Celts. Ancient people or modern invention? Madison, 1999.
  • Les Celtes. Paris, 2001.
  • Megaw R., Megaw V. Celtic art: from the beginnings to the Book of Kells. London, New York, 2001.
  • Ross A. Everyday life of the pagan Celts. London, New York, 1970.

Данный текст может содержать ошибки.

скачать

© Надо Знать
написать нам