Надо Знать

добавить знаний



Коммунистический интернационал



План:


Введение

Коммунистический интернационал (сокращенно Коминтерн), также называют Третий Интернационал - международная организация коммунистических партий. Основанная в 1919 году в Москве по инициативе Володмира Ленина, который объявил мертвым Второй Интернационал после начала Первой мировой войны 1914 года. 1943 Сталин распустил Коминтерн по требованию союзников, США и Великобритании.

Начиная с середины 1920-тех, Коминтерн использовался для так называемой "большевизации" коммунистических партий под влиянием Коммунистической партии Советского Союза, и служил инструментом влияния на коммунистические партии и организации в других странах. Важнейшим членом коминтерна за пределами Советского Союза была Коммунистическая партия Германии.

Коминтерн был одной из важнейших политических организаций первой половины XX века. Ее основной целью была мировая пролетарская революция, которая, одна за другой, охватит все страны мира. Еще в 1920-е годы эта цель стала противоречить доктрине сталинизма - построения "социализма в отдельной стране". Формальным управляющим органом коминтерна был мировой конгресс. Отдельные участники формировали только секретариат и президиум исполнительного комитета коммунистического интернационала.


1. Обзор

В программах и поставленных целях Коминтерн опирался на Карла Маркса и Фридриха Энгельса. Однако определяющее влияние при создании имели идеи Ленина и русских большевиков. Согласно им, мир находился на этапе империализма и войны, то есть, на пороге революции. Такие идеи могли опираться на тогдашнее состояние дел, опыт Первой мировой войны 1914-1918 годов и вызванные ею события, например: падение монархии Габсбургов, февральская революция в Германии 1918 года и массовые забастовки в Европе и США. Но наибольшее вдохновение давал успех Октябрьского переворота 1917 года. В результате переворота к власти пришли большевики, что открыло возможность развития социалистического государства. В мире идей основателей коминтерна предстояло превратить октябрьский переворот на мировую революцию, которая приведет к установлению "Диктатуры пролетариата". При этом, Коминтерн, являясь организацией со строгой дисциплиной, должен взять на себя координацию и руководство событиями.

Определяющее влияние на историю коминтерна имели большевики, а впоследствии - Коммунистическая Партия Советского Союза (КПСС). КПСС существенно преобладала другие коммунистические партии, как количеством членов, так и доступными материальными ресурсами. Для сравнительно меньших коммунистических партий других стран большевики служили примером успешных революционеров, от них зависели как идеологически и организационно, так часто, и финансово. На этом фоне истории коминтерна можно разделить на три фазы: [1]

  1. Начиная с октябрьского переворота 1917 года до 1920 года, развитие всемирного коммунистического движения с целью осуществления мировой революции имело большое значение для советских лидеров. Ради достижения этой цели Советский Союз был готов идти на жертвы.
  2. С начала 1920-х годов происходит консолидация советской власти. На этом этапе использования организации как инструмента советской властью балансирует идею мировой революции.
  3. Примерно с середины 1920-х годов началась третья фаза, отмечена восхождением Сталина к власти в Советском Союзе. Коминтерн стал служить исключительно интересам советской власти. Сталин диктовал курс и использовал организацию как инструмент внешней политики.

Первоначальная цель коминтерна, пролетарско-коммунистическая мировая революция, не была достигнута, и с середины 1920-х годов перестала фигурировать в его политике. Хотя коммунистический интернационал и был массовой организацией, одной другой коммунистической партии - члену коминтерна кроме советской, не удалось получить власть. Политика Коминтерна вызвала политическую поляризацию и раздор внутри рабочего движения левого спектра и сопровождалась распространением фашизма в Европе.

1922 Коминтерн объединял 66 партий с 1.2 миллионами членов. 1928 года в коминтерна входило 40 партий с 1.6 миллионов членов, из них 440 000 за пределами Советского Союза. 1935 уже насчитывалось 61 партии из 3.1 миллиона членов, из которых 785 000 за пределами Советского Союза. [2]

1921 года было создано Красный интернационал профсоюзов (Профинтерн), который просуществовал до 1937 года. 1919 также был создан Коммунистический интернационал молодежи (КИМ), который имел более 200 000 членов [3] также был создан Крестьянский интернационал. До 1926 Коминтерн возглавлял Григорий Зиновьев, после него председателем был Николай Бухарин в 1928 году. 1935 генеральным секретарем стал Георгий Димитров.

Коминтерн был распущен в 1943 году. Вследствие реализации политики Сталина он потерял политический смысл задолго до того. По кардинально отличных условиях 1947 году советские Союзом было создано вроде преемника - Коммунистическое информбюро (Коминформ).


1.1. Служба Кремлю

Коминтерн контролировал партии путем назначения специальных представителей, выделением финансовой помощи, и дисциплины. Отказ следованию по линии партии означала исключение из партийных рядов. До 1945 года, советские разведывательные службы имели тесные связи с зарубежными коммунистами. Члены коммунистических партий превратились в источник вербовки агентов. Многие из иностранных агентов советской разведки сначала верили в то, что работают на Коминтерн. [4]

Коминтерн запустил секретные радиосети для поддержки связи Москвы с иностранными коммунистическими партиями и агентами разведки. В течение 1930-х, Коминтерн был три канала радио связи с Коммунистической партией США. Также существовали каналы радио связи с западно-и центрально-европейскими коммунистическими партиями. Эти каналы связи позволяли Советским разведывательным службам доступ к личным данным кандидатов в партию и склонять членов партии к сотрудничеству в разведывательных операциях.

В правление Сталина, руководство Коминтерном подвергалось чисткам от диссидентов и подозреваемых врагов. Во времена Ежовщины, Польский, Венгерский, Австрийская, и Немецкая партии были подвергнуты существенным преследованием. Целое руководство Польской партии, и большая часть руководства Венгерской, Австрийской и Германской партии были либо расстреляны, либо погибли в ГУЛАГа. Более 1100 немецких коммунистов были арестованы НКВД, 132 из них были переданы Гестапо качестве жеста доброй воли после подписания Пакта Молотова - Риббентропа.

Советская почтовая марка рус. Рихард Зорге .

До известных агентов советской разведки, которые были завербованы и сотрудничали с Коминтерном относятся, в частности: [5]

  • Рихард Зорге (1895 - 1944) - член комуністичної партії Німеччини, агент радянської розвідки в різних країнах та в Японії протягом Второй мировой войны.
  • Ерл Рассел Броудер (англ. Earl Russel Browder ; 1891-1973) - лідер американських комуністів, голова Комуністичної партії США протягом 1930-тих та під час Второй мировой войны. Мав кодові імена "Керманич" (англ. Helmsman ) та "батько" (англ. Father ).
  • Арнольд Дойтч (англ. Arnold Deutsch ; 1904-?) - активіст Комуністичної партії Австрії і Комінтерну. Займався пошуком та вербуванням нових агентів.
  • Кетерін Харіс (англ. Katherine Harris ; 1900-1966) - коханка і, можливо, дружина Ерла Броудера. Була з ним в Китаї на виконанні завдання Комінтерну. Народжена в Британії, ще коли Кетерін була дитиною, її родина іммігрувала до Канади, де підлітком захопилась ідеями комунізму. Через недисциплінованість та компрометуючи зв'язки і любовні афери з іншими агентами викликала невдоволення свого керівництва. В 1946 році була переправлена до СРСР. Знаходилась під слідством МДБ. Після 10 років ув'язнення була випущена на волю в 1956 році. Померла в СРСР в 1966 році.
  • Йосип Петерс (англ. Josef Peters ; прибл. 1895-?) - нелегально іммігрував до США під час Першої світової війни. Служив бойовиком в КП США. В 1931 році подорожував до Москви, де проходив підготовку аби очолити нелегальний відділ Комінтерну при КП США. Був куратором Віттекера Чемберса. Петерс давав свідчення Комісії з розслідування антиамериканської діяльності, але відмовився дати відповідь на питання про розвідувальну діяльність. Депортований до Угорщини.
  • Герберт Мюллер (нем. Dr. Herbert Mller , 1885-1966 [6]) - за даними британської розвідки, агент комінтерну в Китаї. Був причетний до викрадення та загибелі Ґарета Джоунза - валійського журналіста, котрий вперше оприлюднив інформацію про Голодомор в Україні 1932-1933 років у західній пресі - під час подорожі по Китаю, у Внутрішній Монголії 1935 року [7].

В Комінтерні також брали участь:


2. История

Комуністичний інтернаціонал було створено 1919 року за ініціативи Леніна як Третій інтернаціонал, у відповідь на негаразди в Другому інтернаціоналі. Другий інтернаціонал був заснований 1889 року в Парижі як спілка соціалістичних партій, своїми коренями походив від створеного Карлом Марксом Першого інтернаціоналу. С началом Першої світової війни, 1914 року Другий інтернаціонал розпався. Ліві партії, такі як німецька SPD, австрійська SDAP, британська Лейбористська партія, стали на бік політики своїх національних урядів, наприклад, Burgfrieden в Німеччині. Ліві противники війни провели так звану Цимервальдьску конференцію в 1915 році в Швейцарії та 1916 року в сусідньому селі Кінталь. В Цимервальді було ухвалено складений Троцьким Цимервальдський маніфест. Але міжнародну співпрацю в рамках робітничого руху відновити не вдалось.

Нарешті здійснений в Росії більшовиками на чолі з Леніном та Троцьким жовтневий переворот 1917 року та створення Радянського Союзу призвело до поділу незліченної купи лівих партій на табори прихильників реформізму/соціал-демократії та комуністів з революційними гаслами. З 3 по 10 лютого 1919 року в Берні відбулась міжнародна конференція соціалістичних та соціал-демократичних партій. В конференції взяли участь 97 представників з 21 країн, які намагались відновити діяльність Другого інтернаціоналу. Ліво-революційні комуністичні партії та угрупування організували 1919 року в Москві Третій інтернаціонал.


2.1. I Всесвітній конгрес 1919 року - Установчий

На першому Всесвітньому конгресі, який відбувся з 2 до 6 березня 1919 року в Москві брали участь 51 делегати з 29 країн. Вони представляли, однак, лише невеличкі та маргіналізовані революційні угрупування. За винятком двох великих та впливових партій: Комуністичної Партії Радянського Союзу, яка на той час мала назву Російська комуністична партія (більшовиків), та Комуністична партія Німеччини (КПН). Німецький представник, Гуго Еберляйн, не голосував на користь затвердження рішення заснування Третього інтернаціоналу, оскільки ЦК його партії вважало передчасним постановку питання про заснування III Інтернаціоналу. Керівництво КПН розглядало це питання все ще згідно з вбитою в січні Розою Люксембург, яка постійно дистанціювалась від позиції Леніна та більшовиків.

Решта учасників конгресу, зокрема Комуністична партія Німеччини-Австрії (KPD, згодом Комуністична партія Австрії, KP), стали на бік Леніна. Тобто, підтримували створення Третього Інтернаціоналу. Леніну здавалось, що існуючий міжнародний стан міг бути розв'язаний лише світовою пролетарською революцією, а жовтневий переворот був для цієї революції лише прологом. Тому комінтерн, на противагу Другому Інтернаціоналу, мав стати суворо організованою, квазі-мілітаристською всесвітньою партією, яка б складалась з національних відділів. В ухваленому в Москві плані було легітимізовано насильницькі засоби досягнення поставленої мети, в останньому абзаці 4 розділу було зазначено: [8]

" Революційна епоха вимагає від пролетаріату використання таких засобів боротьби, які зосереджують всю його енергію, зокрема, методи масових протестів та їх логічного завершення - прямого зіткнення з машиною буржуазної держави у відкритій битві. Цій меті мають підпорядковуватись всі інші методи, як, наприклад, використання парламентаризму в цілях революції. "

Ці засоби також приписувались політичним супротивникам.


2.2. II Всесвітній конгрес 1920 року - Організаційний

II Всесвітній конгрес Комінтерну проходив з 19 червня до 7 серпня 1920 року. На ньому було закладено організаційну структуру об'єднання, та закріплено домінуючу роль більшовиків, пізніше Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС). Ленінський принцип організації та керівництва - демократичний централізм - був перенесений і на комінтерн. Як наслідок, деякі партії, які входили до комінтерну, мусили відмовитись від власної позиції. Ці комуністичні партії були вимушені перетворитись на територіальні представництва, національні відділи комінтерну.

Формальним найвищим органом комінтерну було визначено Всесвітній конгрес, який мусить проходити щороку. На практиці, протягом 24 років існування комінтерну відбулось 7 конгресів, всі в Москві. Натомість, центром влади став створений в Москві Виконавчий комітет Комуністичного інтернаціоналу (Виконком Комінтерну, ВККІ), в якому домінували члени КПРС. Очолюваний президією, ВККІ був керуючим органом в проміжках між всесвітніми конгресами, та мав право втручатись у внутрішні справи партій-членів спілки.

Без обговорення конгрес ухвалив 21 Керівний принцип умов перемоги Комуністичного інтернаціоналу, [9] якими ставились перешкоди для співпраці "центристських" партій. Зокрема, мались на увазі ті партії, які коливались між реформістською та революційною політикою. Як наслідок, розпалась Незалежна соціал-демократична партія Німеччини (НСДПН), ліво-радикальне крило якої змогло приєднатись до комінтерну. Аналогічні події відбувались в середовищі італійських та французьких соціалістів. Першим пунктом з 21 умови була вимога "Систематично та всебічно таврувати реформістів усіх гатунків". Другим пунктом вимагалось планомірне виключення всіх "реформістів та центристів" з усіх організацій, які бажали приєднатись до комінтерну. "Комуністичний інтернаціонал вимагає безумовного та ультимативного виконання цих вимог в найкоротший термін". Також в умовах вимагалось поставити під контроль керівництва партії, фактично ВККІ, роботу з пресою, парламентом та профспілками. Всі відділи були зобов'язані "створити паралельний організаційний апарат, який би у вирішальний момент сприяв би виконанню партією обов'язку перед революцією". [10] Фактично, йшлося про створення підпільних організацій.


2.3. III та IV Всесвітні конгреси 1921 та 1922 років - Єдиний фронт

Делегати на III Всесвітній конгрес Комінтерну. В передніх рядах знаходяться дві найважливіші представниці соціалістичного руху: справа російська революціонерка Олександра Коллонтай, поблизу неї, приблизно в середині фото та четверта зліва делегат від КПН Клара Цеткін.

З III (22 червня до 12 липня 1921) та IV Всесвітнім конгресом (5 листопада до 5 грудня 1922) пов'язують порівняно помірковану політику комінтерну. Викликано це було, зокрема тим, що революційні руху, які виникли внаслідок Першої світової війни, не призвели до очікуваної світової революції. Натомість, вони зазнали істотної поразки по всьому світу. Керівники Комуністичної партії Росії, Ленін та Троцький, були вимушені переглянути свою попередню стратегію. Як наслідок, партії-члени Комінтерну звернулись до гасла "єдиного фронту" та пошуку єдності серед лівих партій.

В кінці III Всесвітнього конгресу Леніном була розроблена тактика єдиного фронту, яку ВККІ привласнив собі в 1921 році. Як наслідок, 1922 року в Берліні відбулись зустрічі представників Комінтерну з представниками інших лівих партій. На IV Всесвітньому конгресі 1922 року, ця тактика отримала офіційне підтвердження. Протягом 1923 на короткий час формувались Уряди робочих (нем. Arbeiterregierungen ) соціал-демократів та КПН в землях Саксонія та Тюрингія. Однак ставлення комінтерну до нереволюційних соціалістів залишилось стриманим.


2.4. Спроби заколотів

Першим великим запланованим Комінтерном заколотом мала стати революція в Німеччині, яку мав організувати Карл Радек. Вночі з 22 на 23 жовтня 1923 року владу в більшості великих міст мали захопити штурмові загони комуністів. Але в останні хвилини перед початком операції Радек віддав наказ відкласти революцію на три місяці. Однак, Ернст Тельман не отримав повідомлення про цей наказ і розпочав заколот, який отримав назву Гамбурзьке повстання. Після цього фіаско було вирішено випробувати революцію в якійсь невеличкій країні. Обрана була Естонія. 1 грудня 1924 року комуністичні загони захопили контроль над стратегічними об'єкатми в столиці - Таллінні. Але ці атаки вдалось відбити, а повстання придушити. В 1925 році було заплановано знищити царську родину під час траурної служби в Софійському соборі. Від вибуху бомби загинуло понад сто людей, але цар Борис III та міністр залишились неушкодженими. [11]


2.5. V Всесвітній конгрес 1924 року - Сталін

V Всесвітній конгрес проходив з 17 червня до 8 липня 1924 на тлі смерті Леніна та боротьби за право стати його наступником. На цьому конгресі Сталіну вдалось закріпитись в керівництві КПРС та Комінтерну. Затвердженя сталінської теорії розбудови соціалізму в окремій країні, яка була протилежністю теорії постійної революції Троцького, призвело до того, що комінтерну довелось відмовитись від своєї програмної мети - розпалення світової революції. Натомість, була поставлена задача консолідації комінтерну за захист політичної системи Радянського Союзу. Фактично, Комінтерн було перетворено на додаток до КПРС та інструмент впровадження зовнішньої політики Радянським Союзом. Національні комуністичні партії мали виконувати накази Московського виконкому Комінтерну.

Конгрес проголосив курс на більшовизацію комуністичних партій. Це означало необхідність подолати соціал-демократичне минуле комуністичних партій та замінити його на ідеологію Марксизму-Ленінізму. Григорій Зінов'єв, чільник ВККІ, у виступі на конгресі 19 червня заявив: "пережитки соціал-демократії в нашому власному таборі набагато більше, ніж ми уявляли". Більшовизація також була здійснена керівництвом КПН, як заявила Клара Цеткін на V розширеному пленумі ВККІ 30 березня 1925 року: [12]

" Господа! Я полностью поддерживаю тезисы большевизации. Господин Зиновьев полностью прав. Увы! Объективная ситуация в мире пока не революционная. [...] Поэтому я отношусь к тезисам большевизации коммунистических партий как к абсолютной необходимости. [...] Я оцениваю ее очень высоко как безусловно необходимое вспомогательное средство, чтобы превратить нашу партию в настоящую массовую большевистской партии и сейчас самое время сделать это. Я вижу в тезисах строгое желание отделить в коммунистических партиях все искренне революционные элементы от правого оппортунизма, фантазийного путчизму и левого революционного романтизма в строгом, прочной и объединяющей идеологической основе. [...] "

Во время межфракционной борьбы в середине коминтерна с 1925 до 1927 лет, левая оппозиция, которая опиралась на идеи Троцкого и Зиновьева, была ограничена. Левые коммунисты, особенно те, кто выступал против зависимости Коминтерна от Сталина, собрались частями в новые организации, такие как Ленинбунд в Германии и КПИ Амадео Бордиги в Италии.


2.6. VI Всемирный конгресс 1928 года - Тезис о социал-фашизм

Начата 1924 сталинизация коминтерна была продолжена и даже усилена на VI Всемирном конгрессе, который проходил с 17 июля по 1 сентября 1928 года. Под влиянием Сталина и после ограничения влияния Троцкого и Зиновьева конгресс сам дал уклон в лево, мало определяющее влияние на Германию: конгресс полностью отказался от модели единого фронта левых партий. Согласно тезисом социал-фашизм, главными врагами коммунистического движения были объявлены социал-демократы. Такая политика коминтерна не только помешала любой сотрудничества немецкого отдела, КПГ с социал-демократами. Коммунистическая партия Германии также приняла активное участие в дестабилизации работы социал-демократического правительства. Это противостояние среди левых партий сыграло роль в восхождении фашизма и восторженные власти нацистами в 1933 году.

Председатель КПН, Эрнст Тельман, заявил в своей речи перед конгрессом, что "контрреволюционные социал-демократы" объединились "полностью с военными операциями капиталистической буржуазии против Советского Союза" и Герман Мюллер, действующий рейхсканцлер от социал-демократов, прежде всего был занят "подготовкой к войны против Советского Союза ". Тельман осудил все социал-демократические правительства в Европе как "социал-зардницьки" и призвал к их свержению путем мобилизации пролетарских масс". [13]

Мировой экономический кризис, который начался в 1929 году, радикализировала рабочие движения во многих промышленностях и дала новый шанс ливореволюцийним, коммунистическим партиям. Но отделы коминтерна не смогли воспользоваться этой возможностью. Важнейший отдел за пределами Советского Союза, Коммунистическая партия Германии, возросло с 130 000 членов и 3.2 миллиона избирателей 1928 года в 252 000 членов и 6 миллионов избирателей в ноябре 1932 года. Через радикальную политику Коминтерна и тезис о социал-фашизм, партия потеряла возможность вхождения в коалиции. Таким образом, КПГ оказалась в изоляции без шансов на участие в формировании легитимной власти парламентскими средствами. Между тем, на другой стороне политического спектра рос фашизм.

После получения власти Гитлером в Германии 1933 КПГ и СПН были запрещены. Члены партий были доставлены в новообразованных концентрационных лагерей. Таким образом был ликвидирован важный и мощный отдел коминтерна за пределами Советского Союза. Однако, это никоим образом не повлияло на утвержденную стратегию противодействия социал-фашизма. С 28 ноября по 12 декабря в Москве проходил XIII пленум Исполкома Коминтерна. Секретарь Отто Куусинен озвучил основные тезисы:

"Несмотря на угрозу фашистского мятежа или угрозы империалистической войны, или в указанной стране уже возникла революционная ситуация, которая видкриае путь к власти пролетариата - при любых условиях влияние социал-фашистов на трудовые массы является той преградой, которую нужно преодолеть"

В связи с этим, преемник Тельмана, член президиума Исполкома Коминтерна Вильгельм Пик, в конце 1933 года заявил: "Германия шагаем к пролетарской революции". Как "доказательство" Пик привел то, что "непокоренные фашистской диктатурой трудовые массы" Германии вновь собирают силы для атаки. Диктатура стала возможной лишь потому, что из-за политики социал-демократов в КПГ "была украдена поддержка большинства трудового класса. [14]

Ведущие функционеры коминтерна относились к нацизму как к короткого эпизода в истории немецкой политики и ожидали его стремительный закат. Однако, в течение 1934 года Гитлеру удалось консолидировать свою власть, в частности, путем устранения руководства СА во время так называемой Ночи длинных ножей. Во внешней политике ним был взят курс на противостояние с Советским Союзом, увеличение расходов на вооружение, внедрение военной службы и заключения соглашения с Великобританией о флоте. На этом фоне Сталин был вынужден изменить внешнюю политику Советского Союза и направление деятельности Коминтерна. Желателен стал союз с западными демократическими странами направлен против нацистской Германии.


2.7. VII Последний всемирный конгресс 1935 года - Народный фронт

На VII Всемирном конгрессе, который проходил с 25 июля до 20 августа 1935 года, было официально изменено предыдущую линию и отменено теорию социал-фашизма. Уже в июле 1934 года Коммунистическая партия Франции во главе с Мориса Тореза заключила союз с социалистами. По этому примеру и под лозунгом " народного фронта" национальные коммунистические партии стали заключать союзы с социалистическими, социал-демократическими и другими антифашистскими либеральными и буржуазными силами. Отдельные отделы приветствовали новую политику, поскольку она позволила преодолеть изоляцию последних лет. Политика народного фронта часто обозначалась как стратегия, поскольку она не ставила под сомнение основной программный пункт: установка диктатуры пролетариата и построение социализма советского типа.

Многие функционеры коминтерна стали жертвами сталинских чисток 1930-х годов и еще больше попали в поле зрения диктатора или стали фигурантами показательных процессов и преследования, как, например, Григорий Зиновьев и Николай Бухарин. Вольфганг Леонгард, современник этих процессов, который был в Москве, в обнародованном в 1950-е годы автобиографии написал: [15]

"Иностранных коммунистов, проживавших в Москве, эти события коснулись совсем по другому. За несколько месяцев было захвачено столько функционеров коминтерна, как никогда за 20 лет до этого во всех буржуазных странах вместе взятых. Самый перечень имен занял бы целые страницы."

Преследование претерпели много функционеров КПН, члены центрального комитета КПГ, которые надеялись найти после прихода к власти Гитлера безопасное убежище в Советском Союзе. Среди них Гуго Еберляйн, который присутствовал на учредительном конгрессе 1919 года.

В результате операции НКВД по приказу № 00485 (так называемая " Польская операция НКВД" ) было замучено и отправлен в ГУЛАГа много этнических поляков - граждан СССР. А уже 28 ноября 1937 Коммунистическая партия Польши была ликвидирована резолюцией ИККИ [16].

Выделен и изгнан Сталиным Троцкий и другие коммунисты основали в 1938 году оппозиционную альтернативу Коминтерна, которую назвали Четвертым Интернационалом. Однако, из-за проблем с подбором кадров, им не удалось открыть иностранные отделения.

В 1933 в Берлине был создан Союз немецких антикоммунистических объединений как часть пропаганды нацистов против Советского Союза и Коминтерна. В 1936 году между Германией и Японией было заключено Антикоминтерновский пакт. Этим пактом стороны взяли на себя обязательство бороться против Коминтерна и не заключать любые соглашения с Советским Союзом, которые бы противоречили антикоммунистическом духу пакта. Однако это не помешало Гитлеру заключить в августе 1939 года Немецко-советский пакт о ненападении, также фактически означало конец политики народного фронта и Коминтерна.

Немецко-советский пакт о ненападении содержал договоренности о разделе сфер влияния, которые были воплощены в последующие два года военной силой. Партии Коминтерна оказались в тупиковой ситуации, например, необходимостью признания аннексии восточной Польши. Согласованная пактом Советско-финская война привела к изоляции коммунистических партий от населения своих стран. После начала Польской кампании Франция и Великобритания 3 сентября 1939 года объявили войну Третьему Рейху. Советский нарком иностранных дел Вячеслав Молотов 31 октября назвал агрессорами Англию и Францию. Коминтерн был вынужден 6 ноября официальный признать, что речь шла о империалистическую войну с обеих сторон, и основная вина лежит на Англии и Франции. [17]

Эта фаза, когда Коминтерн должен удовлетворять соглашениям с нацистами, завершилась 22 июня 1941 г. нападением Германии на Советский Союз. В течение этих лет многие коммунисты покинули свои партии и повернулись спиной к Коминтерну, который потерял политическое доверие и влияние. Опыт зависимости национальных коммунистических партий от КПСС и внешней политики Советского Союза привели к тому, что после 1945 стали на новый путь. Независимые от советского влияния коммунистические партии стали называться после 1970-х годов еврокоммунистов.


2.8. Роспуск 1943

Осенью 1941 года Московская штаб-квартира аппарата Коминтерна под угрозой стремительного продвижения нацистов была эвакуирована удаленного города Уфа в Башкирии. 15 мая 1943 Исполнительный комитет Коммунистического Интернационала объявил о роспуске до 10 июня. Обнародование этого постановления стало неожиданностью для многих функционеров Коминтерна. [18] После получения подтверждения от 31 коммунистических партий, органы Коминтерна прекратили свою деятельность, их функции были возложены на Международный отдел ЦК КПСС [4].

Исходили из того, что постановление ИККИ опиралась на приказ Сталина. Сам Сталин в интервью агентству Ройтерс 28 травня 1943 року заявив, що стосовно розпуску Комінтерну слід наголосити на двох моментах: що Москва не втручається "в справи інших країн", та що комуністичні партії діяли "в інтересах власних народів" а не згідно "наказу ззовні". [19] Взагалі, розпуск Комінтерну був поступкою Сталіна союзникам, Британії та США, за підтримку проти Гітлера. На цей час організація не мала політичного впливу.


Литература

  • Die Kommunistische Internationale in Resolutionen und Beschlssen. Band 1: 1919 - 1924. Offenbach 1998, ISBN 3-932636-27-9
  • Die Kommunistische Internationale in Resolutionen und Beschlssen. Band 2: 1925 - 1943. Offenbach 1998, ISBN 3-932636-28-7
  • (Англ.)
    • William D. Chase Enemies within the gates?: the Comintern and the Stalinist repression, 1934-1939. - New Haven [Conn.] : Yale University Press , 2001. ISBN 0-300-08242-8.
    • Bolshevism, Stalinism and the Comintern : perspectives on Stalinization, 1917-5. - Houndmills, Basingstoke, Hampshire ; New York : Palgrave Macmillan , 2008. ISBN 0-230-00671-X.
    • International communism and the Communist International, 1919-4. - Manchester ; New York : Manchester University Press , 1998. ISBN 0-7190-5546-6.
    • Davidson, Apollon, et al. eds. South Africa and the Communist International: A Documentary History (2 vol), 2003.
  • (Рус.)
    • Фостер У. З. История трёх интернационалов. М.: Госполитиздат, 1959.
    • Коммунистический Интернационал. Краткий исторический очерк. - М.: Издательство политической литературы, 1969.
    • Лейбзон Б. М., Шириня К. К. Поворот в политике Коминтерна. Историческое значение VII конгресса Коминтерна. - М.: Мысль, 1975.
    • Ватлин А. Ю. Коминтерн: первые десять лет. Исторические очерки. - М.: Издательский центр "Россия молодая", 1993. ISBN 5-86646-037-8.
    • Соколов А. А. Коминтерн и Вьетнам. Подготовка вьетнамских политических кадров в коммунистических вузах СССР. 20-30-е годы. - М.: Институт востоковедения РАН, 1998. ISBN 55-89282-095 -5.
    • Коминтерн против фашизма. Документы. - М.: Наука, 1999. ISBN 5-02-009478-1.
    • Коминтерн и гражданская война в Испании. Документы. - М.: Наука, 2001. ISBN 5-02-010193-1.
    • Пантелеев М. Агенты Коминтерна. Солдаты мировой революции. - М.: Яуза, Эксмо, 2005. ISBN 5-699-09844-5.
    • Маккензи Кермит. Коминтерн и мировая революция. 1919-1943 / Пер. с англ. Г. Г. Петровой. - М.: ЗАО Центрполиграф, 2008. ISBN 978-5-9524-3430-1.
    • Ватлин А. Ю. Коминтерн: Идеи, решения, судьбы - М.: РОССПЭН, 2009. ISBN 978-5-8243-1095-5.
    • Образование Коммунистического Интернационала. Март 1919 года. Новый Прометей, 2009. ISBN 978-5-9901606-2-0

4. Смотрите также

4.1. Ресурси інтернету


код для вставки
Данный текст может содержать ошибки.

скачать

© Надо Знать
написать нам