Надо Знать

добавить знаний



Плевако Федор Никифорович


Plevako01.jpg

План:


Введение

Плевако Федор Никифорович (* 13 апреля 1842 - ? 5 января 1909) - известный русский адвокат, судебный оратор, находчивый адвокат, выигрывал сложные и запутанные дела.

Родился Федор Никифорович 13 апреля 1842 в г. Троицк (Челябинская область) Оренбургской губернии (ныне Челябинская обл.). Его отец был поляком, а мать башкирка.

Екатерина Степановна и Николай Плевак имели четырех детей (двое из них умерли младенцами), но муж брак не узаконил. Как незаконнорожденный, будущий "гений слова" получил отчество и фамилию (Никифоров) на имя Никифора - крестного отца своего старшего брата.

Жить в Троицком Екатерине с детьми было трудно из-за разговоры людей о ее разврат. Когда положение казалось для нее совершенно невыносимым, она взяла Федора и хотела утопить, чтобы тот смог избежать тяжелой судьбы. К счастью, дорогой проезжал казак. Узнав, что девушка задумала смертоубийство, он упросил ее отдать ребенка ему на воспитание. Екатерина отдала ему сверток, а сама пошла домой. К счастью, казаку навстречу шел отец, который его и спас.

Федор Никифорович имел двух сыновей с одним именем, причем они жили и работали адвокатами в Москве одновременно: Сергей Федорович Плевако-старший (родился в 1877 г.) был его сыном от первой жены Е. А. Филипповой, а Сергей Федорович Плевако- младший (родился в 1886 г.) - от второй жены, М. А. Демидовой.

Первая жена Плевако была народной учительницей Тверской губернии. Брак оказался неудачным, Федор Никифорович оставил жену с малолетним сыном. В своей биографии Сергей Плевако-старший даже не вспомнил об отце. Зато со второй женой Федор Никифорович прожил в согласии почти 30 лет, до конца своих дней.

Его стало 5 января 1909 года. Похоронили в Москве, в Скорбященский монастырь. Позже, когда Монастирмонастир был закрыт, а затем и разрушен, останки "московского златоуста" перенесли на Ваганьковское кладбище. На памятнике над его могилой высечена: "Не с ненавистью, а с любовью судите".


1. Детство

В Троицком с 1849 до 1851 г. Федор учился в приходской и уездной школах, а Летом 1851 г. семья Плевако переселилась в Москвы. Здесь Федор Никифорович теперь проживет всю жизнь. С осени 1851 г. он начал учиться в Коммерческом училище.

Московское Коммерческое училище на Остоженке считалось тогда образцовым. Даже персоны царской фамилии после приезда в Москву чествовали его своим посещением, проверяли знания учащихся. Федор и его старший брат Дормидонта учились на отлично, их имена до конца первого же года обучения были занесены на ?золотую доску" училища. В начале второго года училище посетил принц Петр Ольденбургский (племянник двух царей - Александра I и Николая I). Ему рассказали об умении Федора решать устно и быстро сложные задачи с трехзначными и даже четырехзначными цифрами. Принц сам проверил способности мальчика, похвалил его и через два дня прислал ему в подарок конфеты. А под новый 1853 Николая Плевак сообщили, что его сыновья исключаются из училища как незаконнорожденные. Это унижение Федор Никифорович запомнит на всю жизнь. Много лет спустя он так напишет об этом в автобиографии : "Нас объявляли недостойными той самой школы, которая хвалила нас за успехи и выставляла напоказ исключительную способность одного из нас в математике. Прости их Бог! Вот уже и впрямь не ведали, что творили эти узколобые лбы, совершая человеческое жертвоприношение".


2. Юность и первая адвокатская практика

Ф. Н. Плевако за трибуной

Осенью 1853 года, благодаря длинным родительским хлопотам, Федор и его брат Дормидонта были приняты в I Московскую гимназию на Пречистенке - сразу в третий класс. За время обучения в гимназии Федор похоронил отца и брата, что не дожил до 20 лет. Весной 1859 года он окончил гимназию и поступил на юридический факультет Московского университета. Будучи студентом, он перевел на русский язык "Курс римского гражданского права" выдающегося немецкого юриста Георга Фридриха Пухты (1798-1846 гг), который позже основательно прокомментирует и выдаст за свой счет.

В университет он поступал с родительским фамилией Плевако, а после его окончания добавил к нему букву "о", причем называл себя с ударением на букве "o": Плевак?. "Следовательно, - заключает по этому поводу биограф Федора Никифоровича, - у него три фамилии: Никифоров, Плевак, Плевако". В 1864 году Плевако окончил университет с дипломом кандидата права, но не сразу определился со ссылкой адвоката: более полугода он работал стажером в Московском окружном суде, ожидая соответствующей вакансии. Когда же, согласно "Положению" 19 октября 1865 о введении в действие Судебных уставов 1864 года, с весны 1866 начала формироваться в России адвокатура присяжных, Плевако один из первых в Москве записался помощником к поверенному присяжного М. И. Доброхотова. В звании помощника он успел проявить себя как одаренный адвокат на уголовных процессах, среди которых выделялась дело Алексея Маруева 30 января 1868 в Московском окружном суде. Маруев обвинялся в двух фальсификациях. Федор Никифорович проиграл дело (его подзащитный был признан виновным и сослан в Сибири), но защитная речь Плевако - уже показала его силу, особенно при анализе свидетельских показаний. "Они, - говорил Плевако о свидетелей по делу Маруева, - не отзываются забвением, а один приписывает другому то, что другой, со своей стороны, приписывает первому. Такие сильные противоречия, так взаимно они уничтожают себя в существенных вопросах! Какая может быть до них вера? ".

19 сентября 1870 Плевако был принят в поверенные присяжные округа Московской судебной палаты, и с тех пор началось его блестяще восхождение к вершинам адвокатской славы. Правда, уже через два года они чуть не оборвалась из-за его политическую "неблагонадежность". Дело в том, что 8 декабря 1872 начальник Московского губернского жандармского управления генерал-лейтенант И. Л. Слезкин доложил руководителю III отделения А. Ф. Шульцу, что в Москве раскрыто "тайное юридическое общество", созданное с целью "знакомить студентов и вообще молодых людей с революционными идеями "," находить способы к печати и литографирование запрещенных книг и распространение их, иметь постоянные отношения с зарубежными деятелями ". "В настоящее время, - докладывал шеф московской жандармерии, - указанное общество имеет уже действительных членов до 150 человек. В числе главных называют поверенного присяжного Федора Никифоровича Плевако".

Через семь месяцев, 16 июля 1873 И. Л. Слезкин сообщил А. Ф. Шульца с тем, что "за этими лицами проводится наблюдение и принимаются всевозможные меры к получению фактических данных, которые бы могли служить порукой к выявлению как лиц, составлявших тайное юридическое общество, так и всех его действий ". В результате, таких данных, "которые бы могли служить порукой ...", найти не удалось. Дело о "тайное юридическое общество" была закрыта, его предполагаемые "действительные члены" избежали репрессий. Но Плевако с того времени вплоть до 1905 г. подчеркнуто сторонился "политики". Единственный из корифеев русской адвокатуры, он ни разу не выступал защитником на политических в строгом смысле этого слова процессах, где судились народники, народовольцы, социал-демократы, эсеры, кадеты и т.д.. Согласился он выступить несколько раз только на процессах по делам разного рода "беспорядков" с политическим оттенком.


3. Плевако - оратор

Оратором Плевако был уникальным. Правда, в отличие от других корифеев адвокатуры присяжных - таких, как А. И. Урусов, С. А. Андреевский, Н. П. Карабчевский, он был беден внешними данными. "Скуластое, неуклюжее лицо калмыцкого типа с широко расставленными глазами, с непослушными прядями длинных черных волос могло бы назваться безобразным, если бы его не освещала внутренняя красота, которая была то в общем одухотворному выражении, то в доброй, львиной улыбке, то в огне и блеска говорящих глаз. Его движения были неравны и порой неуклюжие; плохо сидел на нем адвокатский фрак, а тихий голос шел, казалось, вразрез с его призванием оратора. Но в этом голосе звучали ноты такой силы и страсти, он захватывал слушателя ". Секрет ораторского неотразимости Плевако был не только и даже не столько в мастерстве слова." Главная его сила, - вспоминал В. В. Вересаев, - заключалась в интонациях, в непреодолимую, колдовской заразительности чувства, которым он умел зажечь слушателя. Поэтому речи его на бумаге и в отдаленной мере не передают их потрясающей силы ".

Плевако-оратор был подчеркнуто индивидуальный. Далеко не такой эрудит, как Урусов или Спасович, он был силен жизненной смекалкой и хваткой, "народностью" утечек своего красноречия. Уступая Спасович в глубине научного анализа, Карабчевский - в логике доказательств, Александрову - в смелости, Урусову и Андреевском - в гармонии слова, он превосходил их всех в заразной искренности, эмоциональной мощности, ораторской изобретательности. Вообще, на авторитетное мнение А. Ф. Кони, "в Плевако сквозь внешний вид защитника выступал трибун", который, однако, идеально владел трояким призванием защиты: "убедить, растрогать, умилостивить". "Он был мастером красивых образов, каскадов громких фраз, ловких адвокатских трюков, остроумных выходок, которые приходили ему в голову неожиданно". Насколько были непредсказуемы защитные находки Плевако, видно из его выступлений, о которых в свое время ходили легенды.

В лице Плевако сочетались целостность, нигилизм и религиозность, жизненная простота и разгульную господа (он устраивал гомерический пиры на зафрахтованных им пароходах от Нижнего Новгорода до Астрахани). Добрый к бедным, он буквально выбивал огромные гонорары из купцов, требуя при этом авансы. Однажды некий толстосум, не поняв слова "аванс", узнал, что это такое. "Задаток знаешь?" - Вопросом на вопрос ответил Плевако. - "Знаю". - "Так вот аванс - то же задаток, но втрое больше".

Про відношення Плєвако до такого роду клієнтів говорить наступний факт. Купець першої гільдії Персиць подав в Московську раду повірених присяжних скаргу на те, що Федір Никифорович відмовився прийняти його, побив і спустив з сходів. Вони зажадали у Плевако письмове пояснення. Той пояснив, що не міг прийняти Персиця за сімейними обставинами, призначив йому інший день і попросив піти. "Але Персиць ліз до кімнати. Тоді, виведений з терпіння зухвалістю і нахабством Персиця, я узяв його за руку і повернув на вихід. Персиць різко відштовхнув мою руку, але я повернув його до себе спиною, вигнав з будинку нахабу, закрив двері і викинув йому його шубу у вестибюль. Бити його мені не було ніякої потреби". Порада залишила скаргу купця без наслідків.

У товариському колі, серед колег за адвокатським цехом Плєвако користувався репутацією "артільної людини". Його товариш, що укрив під псевдонімом -ініціалом "С", писав про нього в 1895 р.: "Він не може не викликати до себе симпатій межею своєї невимірної добродушності і серцевої м'якості, якими пройняті наскрізь відносини його до товаришів і до всіх оточуючих взагалі". Змолоду і до смерті він був в Москві неодмінним членом різних добродійних установ - таких, як "Суспільство піклування, виховання і навчання сліпих дітей" і "Комітет сприяння влаштуванню студентських гуртожитків".

Симпатичною рисою вдачі Плєвако була його поблажливість до заздрісників і злостивців. На гулянці з нагоди 25-річчя його адвокатської кар'єри він привітно чокався і з друзями, і з недругами. Коли його дружина здивувалася цьому, Федір Никифорович із звичайною йому добродушністю зітхнув: "А що ж мені їх судити!".


4. Релігія в житті Федора Плєвако

Однією з головних рис Плєвако його біографи вважають релігійність. Він був глибоко віруючою людиною - все життя, з раннього дитинства і до смерті. Під свою віру в Бога він підводив навіть наукове обгрунтовування. Богословський відділ в його домашній бібліотеці був одним з найбагатших. Плєвако не тільки дотримувався релігійних обрядів, молився в церкві, любив хрестити дітей всіх станів і рангів, служив титарем (церковним старостою) в Успенському соборі Кремля, але і намагався примирити "блюзнірські погляди" Л. М. Толстого з догматами офіційної церкви, а в 1904 р. на прийомі у Папи Римського Пія Х доводив, що оскільки Бог один, то у світі повинна бути одна віра і, отже, католики і православні зобов'язані жити у злагоді.

Будучи церковним старостою, він постійно жертвував на потреби церкви і християнської освіти, допомагав бідним студентам і талановитим ученим, причому допомагав дуже великими грошовими сумами. До самої своєї кончини в 1908 р. він дружив з двома відомими церковними діячами - професором Московської Духовної Академії Н. І. Суботіним і Архімандритархімандритом О. Павлом Пруським, настоятелем єдиновіруючого місіонерського монастиря в Москві.

Великим постом Федір Никифорович виїжджав на всю першу седмицю в монастир і там суворо проводив дні говіння. Відвідував всі монастирські служби, беручи участь в читанні повчань. Відомо також, що їжею для нього був чорний хліб і вода. Тільки після сповіді вранці в суботу і ухвалення Святих Христових Тайн Ф. Н. Плєвако вживав їжу з олією.

Перед виступом на захист у якій-небудь справі в суді Ф. Н. Плєвако довго молився. Одного разу його відвідав у невідкладній справі один сановник. Секретар Плевако повідомив сановника, що доведеться трохи почекати, оскільки Федір Никифорович молиться Богу і не приймає.

Один випадок з його судової практики - просто чудовий. В Калузі, в окружному суді, розбиралася справа про банкрутство місцевого купця. Захисником купця, який заборговував був Ф. Н. Плєвако. Засідаючі присяжні в залі - це купці з довгими бородами, міщани і інтелігенти християнського вдачі. Будівля суду була розташована напроти кафедрального собору. Йшла друга седмиця Великого посту. Послухати промову Плєвако зібралося все місто.

Федір Никифорович, вивчивши справу, серйозно приготувався до захисної промови, але йому не давали слова. Нарешті, близько 5 годин вечора голова суду запросив адвоката підзахисного.

Він зайняв трибуну, як раптом у цей момент в кафедральному соборі ударили у великий дзвін - до пісної вечері. Плєвако осяяв себе хресним знаменням і голосно прочитав: "Господи и Владыко живота моего, дух праздности? не даждь ми. Дух же целомудрия? даруй мне? и не осуждати брата моего?" Неначе щось пронизало всіх присутніх. Всі встали за присяжними. Встали і слухали молитву і суддівські чини. Тихо, майже пошепки, точно знаходячись в храмі, Федір Никифорович виголосив маленьку промову, зовсім не ту, яку готував: ?Зараз священик вийшов з вівтаря і, низько кланяючись, читає молитву про те, щоб Господь дав нам силу не "засуджувати брата свого". А ми у цей момент зібралися саме для того, щоб засудити свого брата. Пани засідаючі присяжні, підіть в дорадчу кімнату і там в тиші запитайте свою християнську совість, чи винен брат ваш, якого судите ви? І голос Божий через вашу християнську совість скаже вам про його невинність. Ухваліть йому справедливий вирок?.

Присяжні радилися п'ять хвилин, і повернувшись в зал, старшина оголосив їхнє рішення:

- Ні, не винен.

Протоієрей Василь Демідов якось спитав у Плєвако, де ж він навчився красномовству, хто був його наставником?

Адвокат розказав, що головним професором красномовства у нього був святий Іоан Златоуст.

Логіку вчив у святого Григорія Богослова, бо правильнішого і логічно послідовного мислення, на думку адвоката, рідко у кого з його сучасників можна зустріти. Коли Плєвако почав вивчати духовну літературу і, зокрема, твори російських духовних письменників, знайшов в них блискучі приклади багатства мови, логіки і глибини думки.


5. Культурні надбання Ф. Н. Плєвако

Вызывают уважение культурное достояние Плевако. "Библиотека его всеобъемлющая", - свидетельствовал писатель П. А. Россиев. Плевако дорожил своими книгами, но щедро раздавал их друзьям и знакомым "почитать", в отличие от "книжных скупых", вроде философа В. В. Розанова, принципиально никому не давал своих книг, говоря: "Книга не девственница, ничего ей по рукам ходить ". Судя по воспоминаниям Б. С. Утевский, Плевако, хотя и "был страстным любителем и собирателем книг", сам "мало читал". В. И. Смолярчук опроверг это мнение, доказав, что читал Плевако много. Правда, он не любил беллетристику, но увлекался литературой по истории, права, философии и даже "в командировку брал с собой" книги И. Канта, Гегеля, Ф. Ницше, К. Фишера, Г. Еллинека. Вообще, "у него было какое-то нежное и бережное отношение к книгам - к своим и чужим, - вспоминал о Плевако Б. С. Утевский, сам великий книголюб. - Он любил сравнивать книги с детьми. Его глубоко возмущал вид растрепанной, порванной или испачканной книги. Он говорил, что так же, как существует ?Общество защиты детей от жестокости", надо организовать "Общество защиты книг" и у виновников такого отношения к книгам отнимать их так же, как отнимают детей в жестоких родителей или опекунов ".

Федор Никифорович был не просто начитанный. Его смолоду отличало редкое сочетание исключительной памяти и наблюдательности с даром импровизации и чувством юмора, что выражалось в каскадах остроты, каламбуров, эпиграмм, пародий - и в прозе, и в стихах. Його сатиричний експромт "Антифони", складений "в декілька хвилин", П. А. Россієв надрукував в № 2 "Історичного вісника" за 1909 р. Ряд своїх фейлетонів Плєвако друкував в газеті свого приятеля Н. П. Пастухова "Московський листок", а в 1885 р. видавав у Москві власну газету "Життя", але "підприємство не мало успіху і на десятому місяці припинилося".

Не випадково був дуже широкий круг особистих зв'язків Плєвако з майстрами культури. Він спілкувався з І. С. Тургєнєвим, Л. М. Толстим, дружив з В. І. Суриковим, М. О. Врубелем, К. О. Коровіним, К. С. Станіславським, М. Н. Ермоловою, Ф. І. Шаляпіним, В. А. Гольцевим з іншими літераторами, художниками, артистами, з книговидавником І. Д. Ситіним. Федір Никифорович любив всі види видовищ від народних гулянь до елітних спектаклів, але з найбільшим задоволенням відвідував два "храми мистецтв" в Москві - Приватну російську оперу С. І. Мамонтова і Художній театр К. С. Станіславського і В. І. Немировича-Данченко.

Оригінальність дарування Плєвако Ф. Н. імпонувала не всім. Поет Д. Д. Мінаєв, визнавши ще в 1883 р., що Плєвако - адвокат, "давно відомий усюди, як зірка рідного зодіаку", склав про нього гостру епіграму:

Проврется ль где-нибудь писака,
Случится ль где в трактире драка,
На суд ли явится из мрака
Воров общественных клоака,
Толкнет ли даму забияка,
Укусит ли кого собака,
Облает ли зоил-плевака,
Кто их всех спасает? - Плевако.

Іронічно, хоча не без пошани, представлений Плєвако і в "Словнику-альбомі П. К. Мартьянова".

Не любил Федора Никифоровича М. Е. Салтыков-Щедрин, который, кстати, вообще злословил адвокатуре как "помойную яму". В 1882 г. он так рассказывал о Плевако московском нотариусу и литератору Н. П. Орлову: "Я встретился с ним у А. Н. Пыпина и сказал:" Правда, что вы можете поставить на голову стакан с квасом и танцевать? ". А он вытаращил на меня глазищами и отвечает: "Могу!". По свидетельству Д. П. Маковицького, Л. Н. Толстой в 1907 г. назвал Плевако "пустой человеком". Но прежде, в письме к жене, Софьи Андреевны, от 2 ноября 1898 Лев Николаевич дал такой отзыв: ?Плевако - одаренный и быстрее приятный человек, хотя не полный, как все специалисты". По воспоминаниям П. А. Россиева, Толстой "направлял мужиков именно к Плевако:" Федор Никифорович, ЧБ несчастных "".


6. Уголовные дела

Обложка книги "Избранные речи"

Первым делом был "Митрофаниевський процесс", суд над игуменьей Серпуховского монастыря владыки Митрофании, который вызвал интерес даже в Европе. В жизни баронесса Прасковья Григорьевна Розен, дочь героя русской Отечественной войны 1812 г. и наместника на Кавказе 1831-1837 гг, генерала от инфантерии и генерал-адъютанта Г. В. Розена (1782-1841), фрейлина царского двора, она в 1854 г. постриглась в монахини, а с 1861 г. властвовала в Серпуховской монастыре. За десять лет монастырского управления игумения, опираясь на свои связи и близость ко двору, украли с помощью мошенничества и фальсификаций более 700 тысяч рублей. Следствие по делу Митрофании начал в Петербурге А. Ф. Кони (в то время прокурор Петербургского окружного суда), а судил ее 5-15 октября 1874 Московский окружной суд под председательством П. А. Дейера. Плевако как поверенный пострадавших стал на процессе главным обвинителем игумении. Подтвердив выводы следствия, опровергнув доводы защиты, он заявил: "Путник, идущий мимо высоких стены монастыря, благоговейно крестится на золотые кресты храмов и думает, что идет мимо Божий, а в этом доме утренний звон поднимал настоятельницу и ее слуг не на молитву , а на темные дела! Вместо храма - биржа, вместо людей, молящийся - аферисты, вместо молитвы - упражнения в составлении векселей, вместо подвигов добра - приготовление к ложных показаний, вот что скрывалось за стенами. Выше, выше стройте стены вверенных вам объединений, чтобы миру не было видно дел, которые вы творите под покровом рясы и обители! ". Суд признал игумения Митрофания виновной в мошенничестве и фальсификациях и приговорил ее к высылке в Сибирь.

На гучному процесі П. П. Качки в Московському окружному суді 22-23 березня 1880 р. Плєвако був у ролі захисника підсудної. Тут частково було видно політичний аспект. Річ у тому, що 18-річна дворянка Параска Качка була падчеркою народного пропагандиста Н. Е. Бітміда і оберталася в "поганому середовищі". 15 березня 1879 р. на молодіжній вечірці в квартирі народника П. В. Гортинського П. Качка застрелила свого коханого, студента Броніслава Байрашевського, і спробувала було убити себе, але не змогла. Суд кваліфікував справу як вбивство з ревнощів. Плєвако, давши психологічний, майстерний, аналіз всього пережитого звинуваченої за її 18 років (сирітське дитинство, "фізичне нездоров'я", обдурена любов), звернувся до милосердя присяжних: "Придивіться до цієї 18-річної жінки і скажіть мені, що вона - зараза, яку потрібно знищити, або заражена, яку треба пощадити? Не з ненавистю, а з любов'ю судіть, якщо хочете правди. Нехай, за щасливим виразом псаломщика, правда і милість зустрінуться у вашому рішенні, істина і любов поцілуються!". Суд визначив помістити Качку в лікарню.

Можливо, в найскладнішому для себе положенні Плєвако як захисник виявився на процесі Олександра Бартенєва у Варшавському окружному суді 7 лютого 1891 р., але саме тут він вимовив одну з найблискучіших своїх промов, яка незмінно включається у всі збірки зразків російського судового красномовства. Корнет Бартенєв 19 червня 1890 р. в своїй квартирі застрелив популярну артистку імператорського Варшавського театру Марію Вісновську. Слідство встановило, що вбивця і його жертва любили один одного. Бартенєв ревнував Вісновську, а та не дуже вірила в його любов. За словами Бартенєва, підтвердженим записками Вісновської, вони в останній вечір домовлялися піти з життя: він уб'є її, а потім - себе. Бартенєв, проте, застреливши її, стріляти в себе не став. Сам факт вбивства він не тільки не заперечував, але і добровільно повідомив про нього своєму начальству відразу після того, як це трапилося.

Плєвако на самому початку своєї тригодинної захисної промови пояснив, чого добивається захист - не виправдати підсудного, а лише пом'якшити "міру заслуженої кари". Не дозволивши собі кинути щонайменшу тінь на репутацію Вісновської (хоча навіть обвинувач говорив про "темні плями" в її житті), Федір Никифорович "анатомував" злочин Бартенєва: "Бартенев весь пішов у Вісновську. Вона була його життям, його волею, його законом. Накажи вона - він пожертвує життям. Але Вісновська веліла йому убити її, перш ніж убити себе. Він виконав дивний наказ. Але тільки-но він зробив це, відразу ж розгубився: господаря його душі не стало, не було більше тієї живої сили, яка по своєму свавіллю могла штовхати його на добре і на зле". На закінчення своєї промови Плєвако вигукнув: "О, якби мертві могли подавати голос у справах, що їх стосується, я віддав би справу Бартенєва на суд Вісновській!".

Бартенєв був засуджений до 8 років каторги, але Олександр III замінив йому каторгу розжалуванням у рядові.

Мабуть, найбільший суспільний резонанс зі всіх кримінальних справ з участю Плєвако викликала сенсаційна справа С. І. Мамонтова в Московському окружному суді із засідаючими присяжними 23-31 липня 1900 р. Сава Іванович Мамонтов (1841-1918) - промисловий магнат, головний акціонер залізничної і двох заводських компаній, був одним з найпопулярніших в Росії меценатів. Його підмосковний маєток Абрамцево в 1870-1890-х роках був важливим центром російського художнього життя. Тут зустрічалися і працювали І. Ю. Рєпін, В. І. Суріков, В. О. Сєров, В. М. Васнєцов, В. Д. Полєнов, К. С. Станіславський, Ф. І. Шаляпін. В 1885 р. Мамонтов заснував на свої кошти Московську приватну російську оперу, де вперше і проявив себе як великий співак Шаляпін, а разом з ним показали себе і Н. І. Забела-Врубель, Н. В. Саліна, В. А. Лосський і ін. Восени 1899 р. російська громадськість була шокована звісткою про арешт і швидкий перебіг суду Мамонтова, двох його синів і брата за звинуваченням у "розкраданні і привласненні" 6 млн рублів із засобів Московсько-ярославсько-архангельської залізниці.

Процес у справі Мамонтова вів голова Московського окружного суду Н. В. Давидов (1848-1920) - авторитетний юрист, близький друг і консультант Л. М. Толстого, що підказав письменнику сюжети п'єс "Живий труп" і "Влада тьми". Звинувачував товариш прокурора Московської судової палати П. Г. Курлов (майбутній командир Окремого корпусу жандармів). В числі свідків виступили письменник Н. Г. Гарин-Михайлівський (автор тетралогії "Дитинство Артема", "Гімназисти", "Студенти", "Інженери") і директор Приватної опери К. С. Вінтер. Друзі Сави Мамонтова В. І. Суриков і В. Д. Полєнов, запросили Плєвако захищати його. Інших обвинувачених захищали ще три корифеї вітчизняної адвокатури: Н. П. Карабчевський, В. А. Маклаков і Н. П. Шубинський.

Центральною подією процесу стала захисна промова Плєвако. Федір Никифорович відразу визначив слабкість головного пункту звинувачення. "Розкрадання і привласнення, - говорив він, - залишають сліди: або минуле Сави Івановича повно божевільної розкоші, або теперішній час - неправедної користі. А ми знаємо, що ніхто не вказав на це. Коли ж, відшукуючи привласнене, судова влада зі швидкістю, важливістю справи, що викликається, увійшла до його будинку і стала шукати незаконно награбоване багатство, вона знайшла 50 рублів в кишені, залізничний квиток, що вийшов з обігу, сто німецьких марок. Але розсудіть, що ж тут було? - запитував Плевако. - Злочин хижака або помилка розрахунку? Грабіж або промах? Намір шкодити Ярославській дорозі або пристрасне бажання врятувати її інтереси?".

Заключні слова Плєвако були, як завжди, ефективні: "Якщо вірити духу часу, то - "горе переможеним!". Але нехай цей мерзенний вираз повторюють язичники. А ми скажемо: "пощада нещасним!".

Суд визнав факт розтрати. Але всі підсудні були виправдані.

Сам Федір Никифорович пояснював секрети своїх успіхів як захисника дуже просто. Перший секрет: він завжди був буквально сповнений відчуттям відповідальності перед своїми клієнтами. "Між положенням прокурора і захисника - величезна різниця, - говорив він на процесі С. І. Мамонтова. - За прокурором стоїть мовчазний, холодний, непорушний закон, а за спиною захисника - живі люди. Вони покладаються на своїх захисників, підіймаються до них на плечі і? жахливо посковзнутися з такою ношею!". До того ж Плевако умів впливати на засідаючих присяжних. Цей свій секрет він так пояснив В. І. Сурикову: "Адже ти, Василь Іванович, коли пишеш свої портрети, прагнеш заглянути в душу тієї людини, яка тобі позує. Так от і я прагну проникнути поглядом в душі присяжних і виголошую промову так, щоб вона дійшла до їх свідомості".

Чи був Плєвако завжди переконаний в безвинності своїх підзахисних? Виявляється, ні. В захисній мові у справі Олександри Максименко, яка звинувачувалася в отруєнні власного чоловіка (1890 р.), він прямо сказав: ?Якщо ви запитаєте мене, чи переконаний я в її невинності, я не скажу "так, переконаний". Я брехати не хочу. Але я не переконаний і в її винності. Коли треба вибирати між життям і смертю, то всі сумніви повинні розв'язуватися на користь життя?. Втім, явно неправих справ адвокат Плевако, судячи з усього, уникав. Так, він відмовився захищати скандально відому аферистку Софію Блювштейн, на прізвисько "Сонька - золота ручка".

Зрозуміло, сила Плєвако як судового оратора полягала не тільки у винахідливості, емоційності, психологізмі, але і в живописності слова. Хоча на папері його промови багато що втратили, вони все-таки залишаються виразними.


7. Справи політичного характеру

Першою за часом з політичних справ стала для Плєвако так звана "охотнорядська справа" 1878 р. про студентів, які влаштували в Москві демонстрацію солідарності з політичними виселенцями, були побиті поліцією і передані до суду за те, що чинили опір при побитті. Влада кваліфікувала справу як "вуличне безладдя" і довірили її світовому суду. Політичний характер справи розкрили на суді обвинувачені. Їх активно підтримав повірений присяжний Н. П. Шубинський - товариш Плєвако по адвокатурі. Федір Никифорович виступав на цьому процесі обережно, знаючи про те, що не тільки зал суду, але і підходи до нього заповнені молодими радикалами, а провулки і вулиці навколо башти - загонами поліції.

Набагато сміливіше вступився він за бунтівників-селян в гучній Люторичній справі. Весною 1879 р. селяни с. Люторичі Тульської губернії збунтувалися проти знущання поміщиком, керівником московського дворянства графом А. В. Бобринським. Бунт було придушено силами війська, а його "підбурювачі" (34 чол.) передані до суду за звинуваченням в "опорі владі". Справу розглядала Московська судова палата із представниками суду в грудні 1880 р. Плєвако узяв на себе не тільки захист всіх обвинувачених, "але і витрати на їх утримання протягом трьох тижнів процесу". Його захисна промова прозвучала звинуваченням пануючого тоді в Росії режиму. Визначивши положення селян після реформи 1861 р. як "напівголодну свободу", Плєвако з цифрами і фактами в руках показав, що в Люторичах життя стало "у сто разів важчим за дореформенне рабство". Він був дуже обурений, і вигукнув в адресу Бобринського і його керівника А. К. Фішера: "Соромно за час, в який живуть і діють подібні люди!". Що стосується звинувачення його підзахисних в підбурюванні бунту, то Плєвако заявив суддям: "Підбурювачі були. Я знайшов їх і з головою видаю вашому правосуддю. Вони - підбурювачі, вони - призвідники, вони - причина всіх причин. Бідність безвихідна, безправ'я, безсоромна експлуатація, всіх і вся довівших до розорення, - ось вони, підбурювачі!".

После речи Плевако в зале суда, по свидетельству очевидца, "гремели аплодисменты взволнованных, потрясенных слушателей". Суд был вынужден оправдать 30 из 34-х подсудимых. А. Ф. Кони считал, что выступление Плевако на этом процессе "был условиями и настроений того времени гражданским подвигом". Также смело и громко выступил Плевако на процессе по делу участников исторического Морозовской стачки рабочих Никольской мануфактуры фабрикантов Морозовых в ст. Орехово (ныне Орехово-Зуево Московской обл.). Этот крупнейший и организованный в то время в России забастовку с 7 по 17 января 1885 носил отчасти политический характер: руководили им рабочие-революционеры П. А. Моисеенко, В. С. Волков и Л. И. Иванов, а в числе требований бастующих, предъявленных губернатору, была "полная смена условий найма между хозяином и работниками по выданным государственным законом". Дело о забастовке слушалось на двух процессах во Владимирском окружном суде в феврале и в мае 1886 г. На первом из них, 7 февраля, главных обвиняемых - Моисеенко и Волкова - защищал Плевако.

И на этот раз, как в Люторичний деле, Плевако оправдывал подсудимых, квалифицируя их действия как вынужденный "протест против бесправного произвола" со стороны эксплуататоров народа и стоячей за ними власти. "Фабричная администрация, вопреки общему закону и условиям договора, - подчеркивал Федор Никифорович, - не отапливает заведение, рабочие стоят в станка при 10-15 градусах мороза. Имеют право они пойти, отказаться от работы при наличии беззаконных действий хозяина, или должны замерзнуть героической смертью? Хозяин, вопреки договору, дает не обусловлены работы, рассчитывает не по условию, а по беспределу. Должны рабочие молчать, или могут отдельно и вместе отказаться от работы не по критерию? Считаю, что закон охраняет законные интересы хозяина против беззакония рабочих, а не берет под свою защиту всякого хозяина, в всяческому его произволе ". Змальовувуючы положения Морозовской рабочих, Плевако, по воспоминаниям П. А. Моисеенко, произнес слова, которые не вошли в опубликованный текста его речи: "Если мы, читая книгу о чернокожих невольников, возмущаемся, то теперь перед нами белые невольники".

Суд понял доводы защиты. Даже Моисеенко и Волков, признанные вожаки забастовки, были осуждены лишь к трем месяцам ареста, тринадцать человек - до ареста от семи дней до трех недель, и двое оправданы.

Надалі Плєвако ще, принаймні, двічі виступав захисником у справах про робоче "безладдя" з політичним відтінком. В грудні 1897 р. Московська судова палата розглядала справу про робітників фабрики Н. Н. Коншина в м. Серпухові. Сотні робітників вчинили заколот проти нелюдських умов праці і побуту, стали громити квартири фабричного начальства і були усмирені лише озброєною силою, чинячи при цьому "опір владі". Плєвако тут поставив і роз'яснив дуже важливе - як юридично, так і політично, - питання про співвідношення особистої і колективної відповідальності за підсудну справу. "Вчинено діяння беззаконне і нестерпне, - говорив він. - Злочинцем був натовп. А судять не натовп. Судять декілька десятків осіб, помічених в натовпі. Це теж свого роду натовп, але вже інший, малий; той утворили масові інстинкти, цей - слідчі і обвинувачувачі. Все, що вимальовувало бунт маси, приписуємо натовпу, скопищу, а не окремим людям. А судимо окремих осіб: натовп пішов". І далі: "Натовп - будівля, люди - цегла. З однієї і тієї ж цегли будується і храм Богу, і в'язниця - житло знедолених. Бути в натовпі ще не значить бути носієм його інстинктів. В натовпі богомольців завжди туляться і кишенькові злодії. Натовп заражає, особи, що входять до нього, заражаються. Бити їх - це все одно, що боротися з епідемією, вбиваючи хворих".

У результаті суд і за цією справою визначив підсудним мінімальні покарання.

Що стосується процесу в Московській судовій палаті весною 1904 р. у справі про робоче "безладдя" на підмосковній мануфактурі А. І. Баранова, то в цей процес вносили політичне значення захисники, ліберальні представники так званої "молодої адвокатури": Н. К. Муравйов, Н. В. Тесленко, В. А. Маклаков, М. Л. Мандельштам. Разом з ними, за їхнім запрошенням, захищав робочих Плєвако. На відміну від своїх колег, які прагнули обернути судовий процес в "перший урок політграмоти, школу політичного виховання" підсудних, Федір Никифорович виступав, за спогадами Мандельштама, окремо від політики: ?в його захисті звучали не революційні, а "загальнолюдські ноти". Він звертався не до робочих мас. Він говорив з класами привілейованими, переконуючи з відчуття людинолюбства протягнути руку допомоги робітникам?.

Наступний процес був суто політичним, хоча і без участі яких-небудь революціонерів, а саме звинувачення формулювалося аполітично: "наклеп". Як обвинувачений перед Петербурзьким окружним судом з'явився редактор-видавець газети "Громадянин" В. П. Мещерський, позивачем був орловський керівник дворянства М. А. Стахович, а Плєвако і В. А. Маклаков виступили в ролі повірених позивача, підтримуючи звинувачення. Суть справи полягала в тому, що Стахович написав статтю з протестом проти катувань, яким поліція піддавала свої жертви. Ця стаття, після того, як її відхилили три підцензурні органи, була надрукована в нелегальному журналі П. Б. Струве "Звільнення" з обмовкою: "без згоди автора". Мещерський в № 28 своєї газети за 1904 р. облаяв Стаховича і його "намір кинути звинувачувальну тінь на адміністративну владу", "співпраця з революційним виданням", "образа патріотизму, майже рівне писанню співчутливих телеграм японському уряду" (у той час йшла російсько-японська війна).

Плевако буквально прославив Стаховича, підкресливши "всю чистоту намірів, всю правоту засобів, якими істинний громадянин своєї країни бореться з неправдою, оповістив її і закликає до виправлення", і засудив "поліцейське розуміння життя" у Мещерського. Стаховича він зарахував до "табору" Мініна і Пожарського, а Мещерського - до "табору" Малюти Скуратова. Заключні слова Плевако про Мещерського прозвучали, як анафема: "Він не доведе чесно мислячим російським людям, що небажані Стаховичі і потрібні тільки Мещерські. Досить з нас і одного Мещерського, дай Бог більше таких людей, як Стахович! Оцініть же вчинок князя, і до його стародавнього імені хай додадуть ім'я наклепника!".

Промови Плєвако і Маклакова у справі Мещерського справили враження, що вся освічена Росія знала тоді: князь Мещерський при всій одіозності його репутації в суспільстві славиться наставником Олександра III і Миколи II, які шанували Мещерського і субсидували його газету як "царський орган", "газету царів". Суд не став політиканствувати: він визнав царського "ментора" винним у наклепі і засудив його до двотижневого арешту на гауптвахті.

Гуманістично переконаний в тому, що "життя однієї людини дорожче за всілякі реформи", Плєвако боровся за безстороннє правосуддя: "перед судом всі рівні, хоч генералісимусом будь!". При цьому він вважав необхідним і природним для правосуддя милосердя: "Слово закону нагадує загрози матері дітям. Поки немає вини, вона обіцяє жорстоку кару непокірному сину, але ледве настане необхідність покарання, любов материнського серця шукає всякого мотиву пом'якшити необхідну міру страти". Але саме як гуманіст і правдолюб викривав він перед судом будь-які зловживання, лагоджені чи духовними людьми "під рясою і обителі", або "собаками" поліцейського розшуку під команду властей "Ату його!".


8. Цікаві справи адвоката

8.1. Справа про стареньку, що вкрала чайник

В справі про стареньку, що вкрала чайник, прокурор, бажаючи наперед паралізувати ефект захисної промови адвокату, сам виказав все можливе на користь звинуваченої. Після цього Плєвако сказав: "Багато бід, багато випробувань довелося зазнати Росії за її більш ніж тисячолітнє існування. Печеніги роздирали її, половці, татари, поляки. Все витерпіла, все подолала Росія, тільки міцніла і росла від випробувань. Але тепер, тепер? Старенька вкрала жерстяний чайник ціною в 30 копійок. Цього Росія вже, звичайно, не витримає, від цього вона загине". Стареньку виправдали.


8.2. Справа про попа, який розкрадав церковні гроші

Судили одного попа. Вина підсудного в розкраданні церковних грошей була доведена. Він сам в ній признався. Свідки були всі проти нього. Прокурор виголосив убивчу для підсудного промову. Плєвако, що уклав парі з фабрикантом-меценатом С. Т. Морозовим (свідком був В. І. Немирович-Данченко) про те, що він вмістить свою захисну промову в одну хвилину і священика виправдають, промовчав все судове слідство, не задав нікому з свідків жодного питання. Коли ж наступила його хвилина, він тільки і сказав, звернувшись до присяжних з характерною для нього душевністю: "Пани засідаючі присяжні! Більше двадцяти років мій підзахисний відпускав вам гріхи ваші. Один раз відпустите ви йому, люди російські!". Присяжні виправдали священика.


8.3. Справа про чоловіка, котрий вбив свою дружину

Одного разу потрапила до Плєвако справа з приводу вбивства одним чоловіком своєї дружини. На суд адвокат прийшов як завжди, спокійний і впевнений в успіху, причому без жодних паперів. І ось, коли дійшла черга до захисту, Плєвако встав і вимовив:

- Пани засідаючі присяжні!

В залі почав стихати шум. Плєвако повторив:

- Пани засідаючі присяжні!

В залі наступила мертва тиша і адвокат знову повторив:

- Пани засідаючі присяжні!

В залі пройшов невеликий шурхіт, але промова не починалася. Знову були повторені слова Плєвако:

- Пани засідаючі присяжні!

Тут в залі прокотився невдоволений гомін народу, який очікував видовища. Адвокат не звертав уваги і повторив:

- Пани засідаючі присяжні!

Зал вибухнув ревінням разом із суддею, прокурором і засідаючими. І нарешті, Плєвако підняв руку, закликаючи всіх заспокоїтися.

- Ну ось, пани, ви не витримали і 15 хвилин мого експерименту. А як цьому нещасному чоловікові слухати 15 років несправедливі докори своєї сварливої жінки через кожну нікчемну дрібницю?!

Зал заціпенів, потім вибухнув захопленими оплесками. Чоловіка виправдали.


8.4. Справа про чоловіка, якого повія звинуватила в згвалтуванні

Плєвако захищав чоловіка, якого повія звинуватила в згвалтуванні і намагається через суд отримати з нього значну суму грошей за нанесену травму. Чоловік у свою чергу заявляє, що все було за доброю згодою. Останнє слово за Плєвако: "Пани присяжні, якщо ви присудите мого підзахисного до штрафу, то прошу з цієї суми відняти вартість прання простирадл, які позивальниця забруднила своїми туфлями". Повія схопилася і закричала: "Неправда! Туфлі я зняла!!!". Залом прокотився сміх. Підзахисний виправданий.


9. Медаль імені Ф. Н. Плєвако

Золота медаль імені Ф. Н. Плєвако

На згадку про визначного діяча Ф. Н. Плєвако Челябінська колегія адвокатів в 1996 році заснувала премію імені Ф. Н. Плєвако, а Гільдія російських адвокатів в 1997 році - золоту медаль імені Ф. Н. Плєвако для нагородження діячів адвокатури за внесок у правозахисний рух (медаль занесено до Державного геральдичного реєстру Російської Федерації). У 2003 році засновано срібну медаль імені Ф. Н. Плєвако для нагородження найгідніших членів адвокатського товариства Росії, а також державних, політичних діячів, вчених-правознавців, журналістів, діячів культури за великий внесок у розвиток адвокатури і правозахисної діяльності.


Литература

  • Вересаев В. В. Невыдуманные рассказы. - М., 1968. - С. 131
  • Воскресенский Н. К. Плевако Ф. Н. // Судебная летопись. - 1909. № 10. С. 3
  • Доброхотов А. М.Слава и Плевако. М., 1910
  • История русской адвокатуры. М., 1914. Т. 1. С. 272
  • Кони А. Ф. Судебные речи. 1868 - 1888. - СПб.: 1897
  • Короленко В. Г. История моего современника. М., 1965. С. 460-463
  • Маклаков В. А. Ф. Н. Плевако. М., 1910. С. 4
  • Муравьев Н. К. От редактора // Плевако Ф. Н. Речи. М., 1909. Т. 1.
  • Салтыков-Щедрин М. Е. Полн. собр. соч. М., 1940. Т. 15. С. 400
  • Сила и тайна Плевако // Бизнес адвокат. - № 8. - 2002
  • Смолярчук В. И.Адвокат Федор Плевако. С. 11-13
  • Тимофеев А. Г. Судебное красноречие в России. СПб., 1900. С. 151, 154
  • Плевако Ф. Н. Избранные речи / сост. И. В. Потапчук. - Тула: Автограф, 2000. - 366 с.
  • Плевако Ф. Н. Защитная речь обвиняемых по делу рабочих Коншинской фабрики // История науки и техники. - 2005. - № 1. - С. 51 - 54
  • Чулкина М. А. Плевако Федор Никифорович // Челябинская область: энциклопедия. - Челябинск, 2006. - Т. 5. - С. 216
  • Маклаков В. А. Ф. Н. Плевако. - М., 1910. - 61 с.
  • Подгорный Б. А. Плевако. - М., 1914. - 40 с.
  • Смолярчук В. И. Адвокат Федор Плевако: очерк о жизни и деятельности адвоката Ф. Н. Плевако. - Челябинск, 1989. - 229 с.
  • Смолярчук В. И. Ф. Н. Плевако - судебный оратор. - М., 1989. - 63 с.
  • Троицкий Н. А. Адвокатура в России и политические процессы, 1866-1904 гг. - Тула: Автограф, 2000
  • Аблина Н. А. Путешествуя по столетия: Троицкий 260 лет. - Челябинск, 2003
  • Сайфульмулюков Р. Знаменитый адвокат / / Вперед (Троицк) - 1986. - 24 мая
  • Русева Л. Московский златоуст: об адвокате Ф. Н. Плевако / / Смена. - 2000. - № 8. - С. 50 - 64
  • Темник Л. Им восхищалась вся Россия // Вперед (Троицк).- 2001.- 4,10, 11 июля
  • Троицкий Н. А. Федор Никифорович Плевако // Вопр. истории. - 2001. - № 4. - С. 33 - 37
  • Соболева А. Образ русского судебного оратора: юрид. эссе // Рос. юстиция. - 2002. - № 2. - С. 63 - 66
  • Резник Г. М. Рыцарь правосудия // Закон. - 2005. - № 4. - С. 103 - 111
  • Мирзоев Г. Б. Речь на торжественном собрании юридической общественности страны и церемонии награждения лауреатов Золотой медалью имени Плевако Ф. Н., посвященных 160-й годовщине со дня рождения великого русского адвоката // Закон и право. - 2002. - № 6. - С. 3

код для вставки
Данный текст может содержать ошибки.

скачать

© Надо Знать
написать нам