Надо Знать

добавить знаний



Слободская Украина


Slob uk dev.png

План:


Введение

Слободская Украина или Слобожанщина (реже - Слобожанщине) [1] - историко-географический край в восточной части Украина и пограничных областях РФ, территория которого перекрывается примерно с территории пяти Слободских казацких полков 17 - 18 веков, автономных формаций в пределах Московского царства, а затем Российской Империи. Слободская Украина граничила на западе с Гетманщиной, на юге с Запорожьем и владениями Крымского ханства, на востоке с Доном, на севере с Московией. Она занимала часть Средней высоты и соседнюю с ней Донецке низменность, юго-восточную часть Приднепровской низменности и небольшую часть Донецкого кряжа. В современных границах охватывает южную часть Сумской области, северную, центральную и юго-восточную части Харьковской области и северную часть Луганской области Украины, южную часть Воронежской, Белгородской, Курской областей РФ.


1. К XVII века

Следы старшего заселения поздней Слобожанщины происходят с младшего палеолита. По раннему времени Слобожанщина составляла часть территории северян, с конца 9 ст. вошла в состав Киевского государства, в частности в 11 в. до Черниговского, а затем Переяславского и Новгород-Северского княжеств. После татаро-монгольского нашествия 13 в. регион запустел. С начала 16 в. Слобожанщина переходит в состав Московского княжества. Территорию Слобожанщины составляла в то время почти не заселена Дикое Поле, через которое татары совершали набеги вглубь Московского государства - конечно Муравским путем (он вел водоразделом между Днепром и Доном - от Перекопа до Тулы), а также и его ответвление - Изюмским и Калмиюським путями. На Слобожанщине глубоко в степь заходили Украинских промышленники - "уходники", "добичникы", которые занимались преимущественно пчеловодством, рыболовством и охотой, а также добычей селитры и соли (на Торских озерах и в Бахмуте. Смотри Соляная промышленность).

Начиная со второй половины 16 в., на Слобожанщине существовали два потока колонизации: с севера шла московская колонизация, связанная со строительством военно-оборонительных линий для охраны Московского государства (с юга от Крыму, и с юго-западу от Польско-Литовского государства), с запада - украинский, вызванная, по одним версия, польско -шляхетской неволей и эксплуатацией, по другим - силой промышленно добичницьких интересов населения Приднепровья. Этой массовой народной колонизации не могла сравниться не только московская правительственная колонизация, но даже и московские крестьяне - крестьяне и холопы, бежавшие от своих помещиков на свободные и девственные просторы Слободской Украины и Дону.

В течение второй половины 16 в. московское правительство образует сторожевые станицы в разных местах Дикого Поля, строит города Орел, Ливны и Воронеж ( 1585), Елец ( 1592), Белгород, Оскол и Курск ( 1596), Валуйки ( 1599).

В начале 17 в. был построен город Царев-Борисов. Московская смута ( 1605 - 1613) задержала это строительство, но в первой половине 17 в. московское правительство построил города Свободный, Хотмижськ, Усерд и другие - в основном на месте городищ с княжеских времен.

В 1630 - 1640 -х pp. перестроена т. н. Белгородскую линию ("черту"), которая проходила от Ахтырки ( 1653) на западе до Острогожска ( 1653) на востоке. Тогда же встал ряд городов перед Белгородской линии: Чугуев ( 1639), Обоянь ( 1649), Богодухов ( 1662) и другие. Во второй половине 17 в. построен Изюмскую линию от реки Коломаке в Валуек ( 1679 - 1681). В первой половине 18 в., когда в процессе заселения Слободской Украины - Белгородская линия утратила военное значение, образовано совместными силами казацко -крестьянской населения Слободской Украины и Гетманщины новую - Украинским линию, которая шла от реки Орели к реке Донец ( 1731 - 1733).


2. 17 - 18 века

Украинских колонизация Слободской Украины в течение 17 в. - 18 в. шла несколькими волнами. Массовый характер она приняла особенно в 1630 -х годах, когда после поражения казацких восстаний их участники переходят московский рубеж и получают разрешение селиться на Слободской Украине (самая волна - участники восстания гетмана Я. Острянина 1638, которые в количестве 900 человек во главе с Острянином, поселились в Чугуева). Еще большей была колонизация Слободской Украины по Хмельницкой, особенно после Белоцерковского соглашения 1651 : переселение 1652 года казаков Черниговского и Ниженського полков во главе с полковником Иваном Дзиковским, в количестве 2000 человек, с семьями и имуществом, которые основали город Острогожск; переселенцы из городка прудам, Белоцерковского полка во главе с Герасимом Кондратьевым, которые основали город Сумы. Эта волна продолжалась и дальше: 1654 основан город Харьков, 1662 Богодухов. События Руины вызвали новую волну колонизации, главным образом Правобережной Украины в 1670 - 1680 -х годах ("сгон" 1680). В 1674 основан город Волчье ( Волчанск), 1681 - город Изюм. Дальнейшая волна колонизации была связана с ликвидацией "Палиивщины" (см. Палий Семен) в 1711 - 1714 годах. Последняя большая колонизационная волна приходится на 1720 - 1730 года, в связи с восстановлением польского господства на Правобережье, поражением гайдамацкого движения 1734, а также с усилением старшинского эксплуатации казацко -крестьянской людности на Гетманщине. Следствием Украинской колонизации московская колонизация Слободской Украины была оттисков на восток и юго-восток в сторону Дону и Волги, но Украинской волны достигали и туда.

Население Слободской Украины насчитывает в конце 17 в. около 120 тысяч человек. По реестру 1732 года численность населения Слободской Украины составляла около 400 тысяч, 1773 - свыше 660 тысяч. Благодаря заселению Украинских Слободской Украины в течение одного столетия украинская этническая территория увеличилась почти на 100 000 км 2, а ее границы передвинулись на 120-200 км на восток. Население Слободской Украины составляло на середину 18 в. около 10% населения всех тогдашних украинских этнических земель, территория - около 25%.

Московское правительство долгое время способствовал українському заселенню Слобідської України. Це давало Москві можливість економічно розбудувати вільні простори, мати добру військову силу для оборони своїх південних кордонів і разом із тим стримувати потік московських утікачів-кріпаків на Дон. Тому царський уряд постачав українським переселенцям зброю й харчі, дозволяв їм оселюватися цілими громадами на пільгових умовах ("слободи"), наділяв їх землею й зберігав за поселенцями козацькі права і полковий устрій. Уже в 1650-их pp. існували слобідські полки Острогозький полк (Рибінський), Сумський, Охтирський, Харківський полк. 1685 утворено Ізюмський полк. Полки поділялися на сотні (1734 на Слобідській Україні було 98 сотень). Полкам або їх полковникам уряд надавав царські жалувані грамоти. Але Слобідська Україна - на відміну від Гетьманщини, не мала державної української влади (гетьманату). Щойно у 18 ст. були спроби централізувати українську адміністрацію Слобідської України в особі вищого військового урядовця, яким звичайно був хтось із слобідських полковників, з московською рангою бригадира (або й генерал-майора): харківський полковник Федір Шидловський (1708 - 1711), охтирські полковники Федір Осипов (1711) і Олексій Лесевицький (1730-ті pp.), командир слобідських полків Василь П. Капніст (1751 - 1757) та ін.

Але над козацькою владою Слобідської України була державна адміністрація, якою керували московські воєводи (зокрема білгородський), а у 18 ст. - військові губернатори (азовський, потім воронізький, київський). 1711 полками Харківським, Ізюмським і Острогозьким керував азовський губернатор, адмірал Ф. Апраксін; Сумським і Охтирським1718 і Харківським) - київський губернатор князь Д. Голіцин. Згодом Ізюмський і Острогозький полки перейшли під владу воронізького губернатора. Справи Слобідської України були спочатку підпорядковані Розрядному Приказові, а потім "Приказові Великої Росії" (1687 - 1688 - 1700) у Москві. Із 1726 слобідські полки перейшли у відання Військової Колегії, а також російського військового головнокомандуючого, яким був тоді князь М. Голіцин.

Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні (з невеликими відмінами) до тих, що існували на Гетьманщині (дивись Полковий устрій). У другій половині 17 ст. старшину обирали на козацьких радах (фактично на радах старшини), і затверджувала їх московська влада. В 18 ст., поступово обмежуючи козацьке самоврядування, царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва, а полковників і сотників іноді і з чужинців (Тевяшов в Острогозькому, М. Милорадович в Ізюмському полках). Кілька визначних козацьких родів на Слобідській Україні давали кандидатів на полковників та інші уряди, іноді майже спадково, створюючи таким чином свого роду полковницькі "династії": Кондратьєви у Сумському, Перекрестови-Осипови й Лесевицькі в Охтирському, Донець-Захаржевські, Куликовські й Данилевські в Ізюмському, Шидловські й Квітки у Харківському, Тевяшови в Острогозькому полках.

список полків:

Харківський полк

Сумський полк

Ізюмський полк

Охтирський полк

Острогозький полк

а також: Балаклійський полк


3. Соціальний устрій та народне господарство

Соціальний устрій та народне господарство Слобідської України були подібні (з деякими відмінами) до тих, що були на Гетьманщині. Уже перші українські поселенці ділилися на козаків, духовенство, міщан і селян ("посполитих"). Тоді стани ще не були замкнені, і не важко було переписатися з селян у козаки. Основним станом було козацтво, до якого в середені 18 ст. належала половина всього населення Слобідської України. Воно поділялося на старшину, виборних (або компанійських) козаків, які несли військову службу, і козаків-підпомічників, які допомагали виборним харчами або грішми. 1732 у 4 полках на 23 565 виборних козаків припадало 72 226 підпомічників (станом на 1763 p.: 58 231 і 108 301). По дворах козаків жили підсусідки (1732 їх було в 4 полках 12 973), переважним чином це були колишні козаки і селяни, які втратили власне господарство та землю і наймитували у заможних господарів. Виборні козаки поступово перетворилися на замкнутий вільний стан, а підпомічники - на підданих, залежних від козацької старшини. Селяни ділилися на вільних, які мали власну землю, і тих, що жили на землях козацької старшини, російських поміщиків, монастирів тощо і за це відробляли панщину (у 18 ст. - 2 дні на тиждень) та платили данину натурою. Міщанство (купці, ремісники) було нечисленне. Шляхти на Слобідській Україні в 17 ст. не було. Окрему групу, досить строкатого соціального й господарського складу, становили росіяни - "служилі люди" різних розрядів, пізніше, у 18 ст. дворянство-поміщики (русские, молдавани тощо), "посадські люди", "однодворці" й "крестьяне". Загальна кількість росіян була невелика: за підрахунками Д. Багалія, у середині 18 ст. у 4 Слобідських полках було лише 1 650 росіян (зокрема, в Харківському полку 1498). Як на Гетьманщині, так і на Слобідській Україні соціальний процес ішов у напрямі збільшення прав і маєтків козацької старшини та перетворення селян на підданих (наприклад, 1768 року на 381 745 селян чоловічої статі було підданих 196 336).

Організація народного господарства на Слобідської України була подібна до тієї, що на Гетьманщині. Населення займалося в основному хліборобством і пов'язаним з ним скотарством. Панівною системою хліборобства була перемінна; у другій половині 18 століття почала поширюватися також трипільна. Крім козацьких і селянських дрібних землеволодіннь, розвинулися великопанські (козацької старшини й російського дворянства, а також монастирів) володіння, що іноді досягали розмірів лятифундій. Найбільшими землевласниками на Слобідській Україні серед козацької старшини були (за абеткою): Данилевські, Донець-Захаржевські, Квітки, Ковалевські, Кондратьєви, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Осипови, Перекрестови, Тевяшови, Шидловські та інші; з російських поміщиків: графи Гендрикови; князі Голіцини, Дуніни, князі Кропоткіни, князі Юсупови; з закордонних чужинців - князі Кантеміри; з Гетьманщини - Капністи, Миклашевські, Милорадовичі, Полуботки та інші.

Значне місце на Слобідській Україні займало вівчарство, (у 13 ст. також тонкорунне), бджільництво, садівництво, рибальство, млинарство, ґуральництво, діхтярство, будництво (на Охтирщині) та різні ремесла і кустарні промисли (в кін. 18 ст. на Слобідській Україні нараховувано близько 34 000 ремісників та кустарів). Помітне місце посідала соляна промисловість (Торські, Бахмутські й Співаківські зав.) і особливо салітрарництво. В 18 ст. з'являються мануфактури, зокрема Чугуївська шкіряна Ф. Шидловського (к. 1711), скарбова тютюнова в Охтирці (1719), Салтівська суконна графа Гендрикова (1739), полотняна сотн. Охтирського полку Семена Нахимова (1769), шовкові заводи в м. Новій Водолазі (кін. 18 ст.) тощо.

Осередками торгівлі були ярмарки, яких 1779 було 271, здебільше льокального характеру, ледве 10 середніх і лише 2 великі - в Сумах і Харкові. Важливе значення мав транзитний торг через Слобідську Україну, яка стала посередником у торгівлі між Росією, з одного боку, й Гетьманщиною, Запоріжжям і Південною Україною, Кримом і Доном, Кавказом та Іраном - з другого. Зокрема жваві торгові стосунки були між Слобідською Україною і Гетьманщиною. З Слобідської України йшла до Гетьманщини сіль з Торських і Бахмутських соляних заводів, з Гетьманщини на Слобідську Україну йшли промислові вироби, зокрема скло, залізні вироби, поташ і смалчуг, горілка тощо.

Політичне життя Слобідської України було обмежене рамками Московської держави, а згодом Російської Імперії, частиною якої, хоч і напівавтономною, вона була. Але вже географічне положення Слобідської України між Московщиною й Кримським ханством, Московщиною і Доном і особливо Московщиною і Гетьманщиною не раз втягувало Слобідську Україну в суперечності східноевропейської політики того часу. Слобідська Україна була тереном руїнницьких татарських нападів з півдня, які тривали аж до російсько-турецької війни 1769 - 74 й Кучук-Кайнарджійського мирного договору 1774. Великої руйнації зазнала Слобідська Україна (особливо її західна частина - Сумщина й Охтирщина), коли взимку 1708 - 09 воєнні дії шведського й московського війська поширилися на Слобідську Україну, яку Карл XII розглядав як ворожу територію. Дуже далася взнаки Слобідській Україні також російсько-турецька війна 1735 - 39, що заподіяла великої шкоди господарству.

Соц. устрій С. У., чимало відмінний від того, що був на Московщині, з одного боку, й моск. централістична політика - з другого, спричиняли раз-у-раз конфлікти між С. У. й моск. урядом, а іноді викликали заворушення й навіть повстання слобідської людности проти Москви. 1670 вибухло повстання в Острогозькому полку, пов'язане з сел. війною під проводом Степана Разіна. Повстання, яке очолив старий полк. Іван Дзиковський, на короткий час ліквідувало моск. владу на сх. С. У. Незабаром воно було придушене, й Дзиковський з дружиною Євдокією, разом з більшістю повстанців, потрапили в полон і були страчені. Населення С. У. брало участь і в повстанні К. Булавіна 1707 - 08, але слобідські полки, разом з деякими полками Гетьманщини, змушені були допомагати Москві приборкати повстання. Коли 1711 крим. хан Девлет-Ґірей напав на С. У. (татари тоді зруйнували Бахмут, захопили Зміїв, Стару Водолагу й Мерефу і спустошили райони Ізюму й Харкова), населення обох Водолаг на чолі з старшиною приєдналося до татар, за що Петро І наказав "казніть з жеребья десятого смертію, а достальные все с женами и с детми послать к Москве для ссылки". Гайдамацькі повстання на Правобережній Україні мали відгуки також на С. У., але тут вони мали переважно соц. (і то льокальний) характер.

Менше відома політ. діяльність старшини С. У. у 18 ст. Москва уважно стежила за проявами укр. автономізму на С. У. Так, 1704 Охтирський полк. Іван Перекрестов, обвинувачений у "зраді", був позбавлений уряду і засланий на півн. Московщину, а маєтності його були конфісковані; так само (хоч і з ін. причин) був усунений 1711 харківський полк. ген.-майор Федір Шидловський. Та особливо непокоїли Москву зв'язки слобідської старшини з Гетьманщиною.

Взаємини С. У. і Гетьманщини. Відносини між гетьманським урядом і укр. старшиною С. У. зміцніли за часів І. Самойловича й І. Мазепи. Обидва гетьмани прагнули поширити владу свого "регіменту" на С. У., куди перейшла значна частина зігнаного з предковічних земель населення Правобережжя. Переговори в цій справі провадили в Москві, в кін. 1680 і на початку 1681 посланці І. Самойловича - Михайло Самойлович. полк. гадяцький, небіж гетьмана, й Іван Мазепа, тоці ще тільки знатний військ. товариш. Москва поставилася до цього негативно. Спроби порушити це питання робив Мазепа, вже будучи гетьманом. Але моск. уряд знову рішуче відмовився передати слобідські полки під владу гетьмана. У договорі Петра Іваненка з Кримом (1692) було домовлено, що зах. С. У. (полки Охтирський і Сумський) буде прилучена до Гетьманщини ("Князівство Малоросійське"), а населення сх. С.У (полки Харківський, Ізюмський і Рибінський, тобто Острогозький) буде переведене на Правобережжя ("на Чигиринськую Дніпра сторону").

Ставлення слобідської старшини до цих планів було подвійне. Сумська й Охтирська старшина, ближче зв'язана, а навіть споріднена з старшиною Гетьманщини, загалом підтримувала ці плани, тоді як старшина трьох сх. полків С. У. воліла залишитися під безпосередньою владою царя, лише дістаючи більше автономних прав для всієї С. У. За цих умов, надто ж під впливом антиукр. політики Росії щодо Гетьманщини після Полтавської поразки 1709, питання про об'єднання С. У. з Гетьманщиною втратило актуальність.

Но это не отразилось на взаимоотношениях С. В. и Гетманщины. Кроме связей экон. и культ., большое значение имели близкие родственные и родовые связи между высшим старшиной С. В. и Гетманщины. Выдающихся слободские роды, как Донец-Захаржевского, Цветки, Кондратьсвы, Ковалевски, Куликовская, Лесевицьки, Надаржинськи, Осипови, Перекрестово и др.., Были родственны и родстве с Апостолами, Гамалия, Горленко гречневой, Жураковский, Забила, Зарудный, Иваненками, Капниста, Лизогубами, Лесницкий, Максимовича, Маркевича, Миклашевский, Милорадовича, Полуботка, Родзянко, Савича, Самойловича, Скоропадским, Сулима, Чарныша, Черняка, кн. Четвертинским и др.. выдающимися родами Гетманщины. С этим связаны были и немалые зем. владение некоторых гетманских фамилий на С. В. (в частности Миклашевских, Полуботка, Самойловичей т.д.). Нередко представители левобережной старшины занимали важные старшинские правительства на С. В. (Михаил А. Милорадович, полк. Изюмский, 1759 - 61, Иван Зарудный, сотник Изюмского полка, к. 1748, Григорий Искрицкий, сотник Сумского полка, 1708, зять гетмана Апостола ; Василий Савич, сумской полковой судья, сын генеральный писарь Семена Савича и зять сумского полк. Андрея Кондратьева, их потомки и т.д.). Но они не порывали связей с Гетманщиной, где у них также были имения и их родственники занимали те или иные правительства. С другой стороны, слободские деятели иногда принимали непосредственное участие в полет. жизни Гетманщины (напр., Ахтырский полк. Федор Осипов в деле Кочубея и Искры 1703). С. В. давала временное (свободный или несвободный) убежище гетманским деятелям и их семьям во время полет. или войск. кризисов (в частности во время войны 1708 - 09).

Родовые, полет. и экон. связи и отношения способствовали сближению С. В. с Гетманщиной также и в духовном, в частности церк. и осв. жизни. Хотя церк. устройство С. В. был непосредственно связан сначала с моск. патриархатом (17 в.), а впоследствии с рус. Синодом, но церк.-релиз. жизнь на С. В. имело вполне укр. характер. Гл. центром церк. управления С. В. была Белгородская епархия (17 - 18 вв.), большинство еп. которой, особенно в 18 в., происходили из Гетманщины и были воспитанниками Киевской Академии или Черниговского Колегиюму. Выдающихся из них были: Епифаний Тихорский (1722 - 31), основатель Харьковского Коллегиума (1727); св. Иоасаф Горленко (1748 - 54), внук полк. Прилуцкого Дмитрия Горленко и гетмана Д. Апостола и зять Ивана Квитки, полк. изюмского (1743 - 51); Иоасаф Миткевич (1758 - 63); Самуил Миславский (1769 - 75), известный ученый, кол. ректор Киевской Академии и будущий митр. киев.; Феоктист Мочульский (1787 - 99), чл. Рос. Академии. Только Острогожский полк входил в Воронежской епархии, среди владык и духовенства которой в 18 в. было немало украинский, воспитанников Киева или Чернигова, а затем и Харьковского Колегиюму. С 1799 церк. центром С. В. стала новозаснована Слободско-Украинская и Харьковская епархия, первым еп. которой (1799 - 1813) стал Христофор Сулима, потомок старого гетманского рода и сын полк. переяславского Семена Сулимы, родстве также с выдающимися родами С. В. (в частности с Перекрестов и Кондратьева).

Высокой школой для всей С. В. в 18 в. был Харьковский Колегиюм, образованный вроде Киевской Академии (с богословским курсу). Среди проф. был немало известных ученых, которые учились в Киевской Академии или в Черниговском и Переяславском колегиюмах, а некоторые из них имели также евр. образование (с нем. университетов). Студенты Харьковского Колегиюму происходили не только с С. В., но и из Гетманщины. Неудивительно, что культ. влияние Колегиюму распространялся на все Левобережье и сумежни районы России.

Рядом с Харьковским Колегиюмом, осв. центром вост. С. В. было латино-славянское училище в Острогожске (1733 - 36, с 1737 в Воронеже, с 1742 вновь в Острогожске), также с хорошим составом учителей-Украинской (г. пр.. Также из Галичины), воспитанников высоких школ Гетманщины, а кое-кто и нем. университетиз.

Ярким символом культ. единения Гетманщины и С. В. стал большой укр. философ Григорий Сковорода, уроженец Лубенского полка и воспитанник Киев. Академии, проф. Переяславского, а позже Харьковского Колегиюму, деятельность и творчество которого было глубоко связана с С. В.

Потеря автономии. Со времен Петра рос. правительство начало все больше вмешиваться во внутр. жизни слободских полков и ограничивать их автономию. 1732 царица Анна Ивановна отменила автономию С. В., но 1743 его восстановила Елисавета Петровна и выдала жалованную грамоту для всех слободских полков. Наконец, Екатерина II манифестом 28. 7. (8. 8.) 1765 ликвидировала коз. устройство и слободские полки и ввела рус. учреждения. Вместо расформированных коз. полков, созданы регулярные - Харьковский уланский и Сумской, Ахтырский, Изюмский и Острогожский гусарские полки. Слободских казаков и подпомощников превращен в т. н. войск. обывателей (по соц. состоянию они были подобны гос. крестьян), коз. старшину уравнены с рус. дворянством.

Отмена полкового коз. устройства С. В. вызвало большое недовольство коз. старшины. Изюмский полк. Федор Краснокутский и некоторые старшины Харьковского полка выступили явно против реформы 1765. Рос. правительство провело аресты, ища широкой заговора. Краснокутский лишен чинов, имения и сослан в Казань, некоторых рядовых старшин выбиты плетьми. Проявления недовольства и протеста имели место и во время выборов в Комиссию составления проекта "Нового Уложения" 1767: в некоторых приказах (в частности на Сумщине) было требование восстановить казачество. Но рос. правительственные репрессии ликвидировали это движение сопротивления. С. В. стала Обычн. провинцией Рос. Империи, Слободско-Укр. губернией с центром в Харькове. После некоторых новых административно-территориальных изменений Слободско-Укр. губ. ликвидировано 1835; большинство ее территории (пивд. часть) переименован в Харьковскую губернию (см. Харьковщина), меньше сев: вошла в состав Воронежской и Курской губернии. (См. Северная Слобожанщина).

Административно-территориальное деление УНР охватывал всю территорию Слобожанщины, были созданы такие единицы: Подонья, Харьков, Слобожанщине, Донетчина. Части Слобожанщины вошли в Половецкой земли и Полтавщины. Вне остались украинские земли только вокруг Миллерово и на левобережье Дону. Эти земли отошли к казачьему Всевеликого Войска Динской, но и на эти территории претендовала УНР, которая действовала под призывом объединить все украинские земли.

Разделение С. В. во времена Российской империи на активное участие в новейшей истории Украины Харьковщину и пассивную сев. Слобожанщину еще больше закрепился за советской власти : Северная Слобожанщина вошла не в состав УССР, а РСФСР ..


См.. также

Примечания

  1. От слова слобода - поселение свободных украинских городовых казаков и крестьян, не облагалось налогами длительное время. Название Слободской Украине возникла в первой половине 17 века, и ее использовали до начала 19 века.

Литература

  1. Энциклопедия украиноведения. В 10-х томах. / Главный редактор Владимир Кубийович. - Париж; Нью-Йорк: Молодая жизнь, 1954-1989 .
  2. Багалей Д. И. История Слободской Украины - dalizovut.narod.ru / bagaley / bagal_so.htm. - X., 1918.
  3. Грушевский М. С. История Украины-Руси, том VIII, часть II. К. - Вена, 1922.
  4. Пятницкая С. Приказ Великие России. Труды комиссии для выучивания истории западно-русского и вкраинскому права. ВУАН, в. 2. - М. 1926.
  5. Юркевич В. Д. Эмиграция на Восток и заселения Слобожанщины по Б. Хмельницкого. - М. 1932.
  6. Дорошенко Д. И. Очерк истории Украины, том II. Варшава, 1933; 2-е издание. Мюнхен, 1966.
  7. Животко А. П. Острогожчина. Прага, 1942.
  8. Животко А. П. Подонь. Прага, 1943.
  9. Слюсарский А. Слободская Украина. Исторический очерк XVII - XVIII вв. - X. 1954.
  10. Стецюк К. Народные движения на Левобережной и Слободской Украине в 50 - 70 pоках XVII ст. - М. 1960.
  11. Апанович О. Вооруженные силы Украины первой половины XVIII в. - М. 1969.
  12. Дяченко М. Этапы заселения Слободской Украины в XVII и первой половине XVIII в. / / Украинский исторический журнал, VIII. - М. 1970.
  13. История городов и сел Украинской ССР. Харьковская область. - М. 1967.
  14. История города Харькова XX века. - М., 2004.
  15. История Слободской Украины. Учеб. пособие по народоведения и краеведения / Под ред. В. И. Торкатюка, А. Л. Сидоренко. - Х.: Основа, 1998. - 368 с. - ISBN 5-7768-0579-1
  16. Маслийчук В. Л. Слободская Украина. - Киев, 2008. - 72 с. - ISBN 978-966-02-4633-1
  17. Маслийчук В. Л. Провинция на перекрестке культур: Исследования по истории Слободской Украины XVII-XIX вв. - М., 2007.
  18. Пономарев А. Развитие капиталистических отношений в промышленности Украины XVIII в. - Л. 1971.
  19. Староста О. В. Культура Слобожанщины: проблемы национальной идентичности. Монография. - М.: Райдер, 2006.
  20. Черный Д. М. Харьков начала XX века: история города, судьбы людей. - Харьков, 1995.

6.1. На русском языке

  1. (Рус.) Филарет Гумилевский. Историко-статистическое описание Харьковской епархиы. X. 1857-1859.
  2. (Рус.) Головинский П. О казачьи Слободских полках. П. 1864.
  3. (Рус.) Багалей Д. Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства. М. 1887.
  4. (Рус.) Миклашевский И. К истории хозяйственного быта Московского государства, часть И. Заселение сельское хозяйство Слободской окраины XVII века. М. 1894.
  5. (Рус.) Сумцов Н. слобожан. X. 1918.
  6. (Рус.) Новосельского А. Борьба Московского государства с татарами в первой половине 17 века. М. - П. 1948.
  7. (Рус.) Слюсарский А. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII - XVIII столетий. 1964.
  8. (Рус.) Загоровский В.. Белгородская черта. Воронеж 1969.

код для вставки
Данный текст может содержать ошибки.

скачать

© Надо Знать
написать нам