Надо Знать

добавить знаний



Третья французская республика


Расположение France

План:


Введение

История Франции
Портал Франция
Armoiries rpublique franaise.svg

Доисторическая Франция

Античность
Римская Галлия ( 220 до н.е. - 481)

Средневековая Франция
Династии:
Меровинги ( 481 - 751)
Каролинги ( 751 - 987)
Капетинги ( 987 - 1328)
Валуа ( 1328 - 1589)
Бурбоны ( 1589 - 1792, 1814 - 1848)
Сословная монархия во Франции ( 1302 - 1614)
Дореволюционная Франция

Французский абсолютизм ( 1643 - 1789)

Современная Франция
Французская революция ( 1789 - 1799)
Первая республика ( 1792 - 1804)
Первая империя ( 1804 - 1814)
Реставрация Бурбонов ( 1814 - 1830)
Июльская монархия ( 1830 - 1848)
Вторая республика ( 1848 - 1852)
Вторая империя ( 1852 - 1870)
Третья республика ( 1870 - 1940)
Парижская коммуна ( 1871)
Режим Виши ( 1940 - 1944)
Временное правительство ( 1944 - 1946)
Четвертая республика ( 1946 - 1958)
Пятая республика1958)
Шаблон: посмотреть обсудить редактировать

Третя Французька Республіка - конституційний лад Франції, прийнятий 4 сентября 1870 року.


1. Історичні дані

Як тільки в Парижі отримали повідомлення про Седанську катастрофу (французька армия капітулювала), на вулиці вийшли тисячі городян, вимагаючи повалення імператорської влади і створення уряду національної оборони. Вони прорвалися до будівлі парламенту, і під тиском збройного натовпу депутати були змушені проголосити Францію республікою.

Тимчасовий уряд країни, сформований з депутатів від паризьких округів, очолив воєнний губернатор столиці - генерал Трошю. У першому ж зверненні до народу уряд оголосив про намір продовжувати війну, назвавши себе Урядом Національної оборони.

Члени уряду потай прагнули укласти мир з німцями, навіть на принизливих умовах. Небезпека з боку озброєного народу лякала їх більше, ніж поразка у війні.

Революція 4 вересня 1870 р. в Парижі. Повідомлення про седанську катастрофу, отримане в Парижі увечері 2 вересня, було приховане від народу через страх перед революцією. Коли ж парижани дізналися страшну правду про становище, у якому опинилася Франція, вони звинуватили в поразці імператора Наполеона ІІІ. Вже увечері 3 вересня на вулицях почалися демонстрації під гаслами республіки, організовані бланкістами. В ніч з 3 на 4 вересня відбулися переговори між делегацією Законодавчого корпусу та імператрицею Євгенією, яка запропонувала голові парламенту Адольфу Тьєру прийняти владу. Наступного дня Тьєр виступив з пропозицією створити комісію управління і національної оборони, скликати Установчі збори для визначення форми правління.

4 сентября толпа народа ворвался в зал заседаний Законодательного корпуса в Бурбонском дворце с требованиями провозглашения республики. Чтобы создать более благоприятную обстановку для обсуждения такого важного вопроса республиканцы во главе с Леоном Гамбетта и Жюлем Фавром повели за собой в городской ратуше на Гревской площади. Здесь их также встретил народ с требованиями республики. Бланкисты и неоякобинци в ратуше уже сформировали список будущего революционного правительства. При таких обстоятельствах республиканцы были вынуждены действовать быстро. Жюль Фавр обратился к народу с речью, в которой провозгласил свержение империи и провозглашения республики.

Так, 4 сентября 1870 г. в Франции была провозглашена ИИИ республику (1870-1940 гг.) Опередив бланкистов, республиканцы первыми объявили список членов Временного правительства, которыми стали депутаты Законодательного корпуса от Парижа. Временное правительство должно управлять Францией до созыва Учредительного собрания. Того же дня Законодательный корпус самораспустился, а сенат объявил о временном перерыве заседаний. Вечером в тронном зале дворца Тюильри Францию ​​была провозглашена республикой.

Новое правительство состояло из ведущих деятелей республиканской оппозиции и монархистов-орлеанистов. Возглавлял его военный губернатор Парижа орлеанистов генерал Трош. Заместителем премьера и министром иностранных дел стал республиканец адвокат Жюль Фавр, министром внутренних дел - левый республиканец Леон Гамбетта. Революция 4 сентября 1870 г., что сбросила империю и установила республиканский строй, имела буржуазно-демократический характер и была поддержана всей Францией. Однако в стране в то время сложилась чрезвычайная ситуация: одна французская армия была окружена в Меце, другая находилась в немецком плену. Внутренние районы империи, включая Париж, оказались беззащитными перед немецкими войсками, наступавшими.

Со времени революции 4 сентября 1870 характер франко-прусской войны изменился. Теперь она превратилась в оборонительную для Франции, хотя начиналась как оборонная для Северо-Германского союза. Правительство, получивший после революции всю полноту власти, заявил, что будет продолжать войну за освобождение национальной территории и стал "правительством национальной обороны. Даже оппозиция - бланкисты, неоякобинци, прудонисты, а также глава династии Бурбонов граф Шамбор - призвала поддержать новое правительство. Императрица Евгения, которая в то время находилась в Англии, отказывалась вступать в переговоры с Бисмарком, чтобы не мешать правительству. Однако сил для продолжения войны не было. 19 сентября немецкие войска полностью блокировали Париж, окружив его 230-тысячной армией.

Продолжать войну в этих условиях правительство могло, только призвав к оружию всех граждан, как это было в 1792-1793 гг На этом настаивали революционные партии - неоякобинци, бланкисты, а также левые республиканцы, в том числе Л.Гамбетта. Умеренные республиканцы выступили против, учитывая возможность перерастания войны в гражданскую. В Париже, однако, была создана Национальная гвардия. В ее состав первоначально вошли представители состоятельных слоев общества с 21-летнего возраста. На конец августа 1870 г. она состояла из 90 тыс. чел. под командованием генерала Трош. В сентябре с целью защиты Парижа правительство было вынуждено согласиться на вооружение народа и включение его в состав Национальной гвардии. На 19 сентября в ее составе было уже 350 тыс. чел., А на конец года - 500 тыс.

Большинство умеренных республиканцев скоро признала необходимость достижения перемирия с Пруссией за международного посредничества, если его условия не будут слишком унизительными для Франции. 19 сентября Жюль Фавр пригласил в Бисмарка перемирия, главным условием которого признавалось сохранение территориальной целостности Франции при ее готовности оплатить немецким государствам все военные расходы, передать Пруссии часть своего флота и денежную компенсацию в обмен на эвакуацию французской оккупированной территории. Условия перемирия, предложенные Бисмарком - отказ Франции от Эльзаса, сдача крепостей Страсбург и Туль, оккупация немецкими войсками парижского форта Мон-Валерьен - оказались неприемлемыми для Франции. Их признание дискредитировало республику, тем более, что Наполеон III, находясь в плену, и императрица Евгения в Англии отказывались вести переговоры о мире.

Так, республиканское правительство было вынуждено продолжать войну. Из его состава было выделено специальную комиссию из трех человек, которая направилась в Тур для организации вооруженного сопротивления немцам в провинции. Позже ее возглавил Л.Гамбетта, который выбрался из осажденной столицы на воздушном шаре. Его основной задачей стала организация народной войны и формирование добровольческой регулярной армии с франктирьерив (вооруженных гражданских). Было сформировано три армии - Луарська, Северная и Вогезская в составе 600 тыс. чел., Цель которых заключалась в том, чтобы захватить Орлеан и прорвать блокаду Парижа. 7 ноября Орлеан был взят, что вызвало большой подъем французов, однако все попытки прорваться к столице успеха не имели. 27 октября капитулировал Мец, блокада которого продолжалась 72 дня, а 4 декабря состоялась сдача немцам Орлеана, что довершило военное поражение Франции. В феврале 1871 немцы оккупировали более трети территории с населением в 10 млн. чел.

В критическом положении оказался Париж, полностью отрезан от остальной страны, что имел с ней связь только с помощью воздушных шаров и почтовых голубей. Из-за того, что его гарнизон насчитывал до 500 тыс. чел., Немецкое командование отказалось от штурма города и пыталось длительной осадой принудить его защитников к капитуляции. Во время осады в городе было введено распределение продуктов и топлива по картам, но, несмотря на это, их запасы быстро заканчивались. Население Парижа (1 млн. чел.) Страдало от холода и голода. Уже 20 ноября закончились запасы говядины и телятины, 15 декабря паек конины составлял 30 грамм в день и считался роскошью. 15 января паек хлеба на одного человека было сокращено с 500 до 300 грамм в день. Беднота ела ворон, кошек, собак, крыс. Все знали, что после 31 января продуктов не останется вовсе. Зима отличалась необычным холодом - мороз достигал 17-18 градусов, а в столице не было топлива. Поэтому на дрова распиливали деревья парижских бульваров. На декабрь 1870 от голода и болезней в Париже умерли почти 13 тыс. человек. 26 декабря немцы начали систематический обстрел французской столицы из артиллерии.

За период осады бланкисты организовали в Париже два восстания (31 октября 1870 и 22 января 1871 г.) под лозунгом "Да здравствует Коммуна" с целью свергнуть правительство национальной обороны. Так, 31 октября отряды национальных гвардейцев во главе с бланкистами заняли ратушу и арестовали большую часть министров, в том числе и премьера Трош. Однако между руководителями восстания - бланкистами и прудонистов - не было единства и поэтому одновременно было провозглашено два правительства. Один - из умеренных деятелей (в который вошел и писатель В.Гюго), другой - из революционеров во главе с Бланки. Однако тот же день восстание было подавлено верными правительству войсками. 22 января 1971 в Париже вспыхнуло новое восстание во главе с бланкистами. Другие группировки его не поддержали и восстание было подавлено. Поэтому правительство национальной обороны имел фактически перед собой две задачи: не только оборону Парижа, но и "укрощение Парижа" - сохранение власти перед угрозой внутреннего беспорядка.

На январь 1871 стало очевидно, что Париж побежден, а провинциальные армии разбиты. В таких условиях дальше откладывать подписание перемирия было невозможно. 23 января 1871 Жюль Фавр подписал условия перемирия с Германией. За пять дней до этого - 18 января 1871 г. - в Версале было провозглашено создание Германской империи. Условия перемирия этот раз были еще строже: Париж фактически капитулировал: форты со всем вооружением и боеприпасами были сданы, а парижский гарнизон хотя и остался в городе, но на положении военнопленных. Для утверждения условий мира во Франции должны состояться выборы в Национальное собрание и сформирован "законный" правительство.

Подписание перемирия революционные и лево-республиканские группировки встретили с осуждением. Так, лидер республиканцев Л.Гамбетта ушел в отставку с министерской должности и призвал отказаться от перемирия, отменить выборы, установить диктатуру и продолжить борьбу с Германией, опираясь на южные провинции. Настроения, царившие тогда во французском обществе, описанных писателем Флобером в его письме от 1 февраля 1871: "Капитуляция Парижа, которой, впрочем, следовало ожидать, бросила нас в положение, описать которое невозможно ... Франция так низко упала, так обесчещена, что лучше ей погибнуть ... Я снял орден Почетного легиона, потому что слово "честь" изъято из французского языка ... "

На выборах в Национальное собрание, которые состоялись 8 февраля 1871, победили сторонники мира с Германией. Большую часть из них составляли монархисты. Учитывая важность вопроса о мире монархисты и республиканцы достигли компромисса: отложили споры относительно формы правления и разделили высшие государственные должности поровну. Председателем Национального собрания, которые открылись в Бордо 12 февраля, был избран республиканец Жуль Греві, а головою виконавчої влади (уряду) Французької республіки (як офіційно називалася держава) - Адольф Тьєр. Кабінет міністрів, який він очолив, також складався з монархістів і поміркованих республіканців.

26 лютого Тьєр підписав у Версалі прелімінарний (попередній) мирний договір, за яким Франція втрачала Ельзас (без фортеці Бельфор - за умови вступу німецьких військ у Париж) і більшу частину Лотарингії; відбувалося "вирівнювання" східного кордону Франції, в результаті чого від неї було відрізано 28 фортець; Франція зобов'язувалася сплатити Німеччині впродовж 3 років контрибуцію в розмірі 5 млрд. франків, до виплати якої німецькі війська продовжували окупацію Франції. 1 березня Національні збори після бурхливих дебатів схвалили договір переважною більшістю голосів (проти умов договору голосували депутати Едгар Кіне, Луї Блан і Віктор Гюго.)

Напередодні було отримано телеграму з Парижа від міністра закордонних справ Ж.Фавра, в якій зазначалося, що у зв'язку з очікуваним вступом німецьких військ до Парижа тут почалися народні демонстрації за участю Національної гвардії; в робітничих районах (Монмартр, Бенвіль) збудовано барикади; національні гвардійці захопили частину гармат, збройні склади і боєприпаси. Йшлося про підготовку військового виступу Національної гвардії проти Тимчасового уряду. З повідомлення витікало, що німецьке командування розуміло серйозність становища і схилялося до того, щоб відмовитися від введення своєї армії до Парижа, якщо прелімінарний мир буде ратифіковано негайно, що й вплинуло на рішення депутатів. Остаточно мирний договір між Францією і Німецькою імперією було підписано 10 травня 1871 р. у Франкфурті-на-Майні.

Таким чином, франко-прусська війна остаточно ліквідувала французьке домінування в Європі і призвела до утворення Німецької імперії. Вона сприяла також завершенню процесу об'єднання Італії, оскільки у вересні 1870 р. французькі війська, які виступали гарантом влади Папи Римського, було виведено з Риму, в результаті чого Рим було окуповано італійськими військами і приєднано до Італійського королівства. В результаті війни розстановка сил на континенті суттєво змінилася, чим скористалися інші держави для посилення своїх міжнародних позицій (наприклад, Росія для перегляду режиму Чорноморських проток, встановленого після Кримської війни 1853-1856 рр.). Під час війни, 4 вересня 1870 р. в Парижі відбулася революція, що повалила Другу імперію і призвела до проголошення Третьої республіки у Франції. Після завершення війни Франція пережила громадянську війну (березень-травень 1871 р.), початок якій поклало повстання парижан 18 березня 1871 р. Національне приниження, пережите Францією в результаті поразки у війні й втрати Ельзас-Лотарингії аж до початку ХХ ст. підтримувало у французькому суспільстві антинімецькі настрої, що стали одним з факторів розв'язання в 1914 р. світової війни.

Політична боротьба у Франції після франко-прусської війни. Франція вийшла з франко-прусської та громадянської війн дуже ослабленою. Тільки війна з Німеччиною обійшлася державі більше, ніж в 15 млрд. франків, ще 5 млрд. франків вона мала сплатити у вигляді контрибуції. Франція втратила провінцію Ельзас і частину Лотарингії, значна частина території країни була окупована німецькими військами. Суспільство було деморалізоване національним приниження, пережитим у війні з Німеччиною та внаслідок громадянської війни.

Колоніальна політика Франції у 80-ті рр. ХІХ ст. В першій половині 1880-х рр. урядами Ж. Феррі (1880-1881, 1883-1885 рр.) відновлено колоніальну експансію Франції, призупинену через франко-прусську війну. Шукаючи компенсації за втрачене панування в Європі, Франція різко посилила колоніальну експансію в Африці й Індокитаї. До початку ХХ ст. вона зуміла відновити свою колоніальну імперію. Майже 85% всіх французьких колоній було здобуто впродовж 1880-1914 рр.

Спочатку політика колоніальної експансії зазнавала опору з боку монархістів, радикалів, соціалістів-гедистів, навіть частини поміркованих республіканців (Фрейсіне, Рібо). Серед аргументів називали такі: колоніальна експансія могла зіпсувати відносини з Англією; вона розпорошувала сили, незважаючи на німецьку загрозу (лідер радикалів Ж.Клемансо був переконаний, що війна з Німеччиною неминуча, тож війська потрібно тримати в Європі на її кордонах); слабкий приріст населення і відсутність масового виїзду французів не давали можливості закріпити ці колонії за Францією. Однак до початку ХХ ст. ці заперечення було знято. Колоніальну експансію Франції підштовхував Бісмарк, щоб відволікти французів від ідеї реваншу над Німеччиною. За його підтримки в 1881 р. було встановлено протекторат Франції над Тунісом.

Зато в Египте Франция потерпела поражение в конкуренции с Великобританией. После того, как под руководством французского инженера Ф.Лессепса был построен Суэцкий канал (1869 г.), соединивший Средиземное и Красное моря, овладение новым торговым путем стало целью английской политики. Приобретя в Египет в 1875 г. контрольный пакет акций Суэцкого канала, Англия получила контроль над важным стратегическим путем в Индию. Оккупация англичанами Египта в сентябре 1882 г. привела к глубокому отчуждению между Францией и Англией, продолжавшееся более 20 лет, до подписания Антанты в 1904 г. Потерю Египта Франция пыталась компенсировать в других районах Африки, что еще более обострило его отношения с Англией. В 1883-1885 гг она вела войну за обладание Мадагаскаром, в результате чего добилась признания своего протектората над ним, но из-за сопротивления Великобритании не смогла в это время полностью поставить под свой контроль.

Еще с 1876 началось планомерное расширение французских владений в Западной Африке на восток. В начале 1880-х возникли планы по расширению колонии Сенегал в направлении Нигера с целью объединить железной область г. Нигер с областью г. Сенегал и с берегом Атлантического океана. В 1883 г.г. французами вышли на берег Нигера в Бамако, где основали первый форт и установили прочную связь Сенегала с Нигером. В результате дальнейших завоеваний в 1890-е гг они создали на западе Африки несколько новых колоний (Французская Гвинея, Берег Слоновой Кости, Дагомея, др.)., Которые были объединены в одну - Французская Западная Африка.

В центральной Африке в конкуренции европейских держав за бассейн р Конго выиграла Бельгия, однако часть бассейна Конго (800 тыс. кв. Км.) По решению Берлинской конференции 1884-1885 гг досталась Франции. В центральной Африке созданы французские колонии Габон, Среднее Конго, Убанги-Шари, Чад (до 1910 г. объединены в колонию Французская Экваториальная Африка).

Среди планов французского правительства было проникновение в Сахару и построение транс-сахарской дороги. Однако смерть всех участников экспедиции, снаряженной в Сахару (1880-1881), а также осознание чрезвычайных трудностей освоения пустыни, заставили французское правительство отказаться от этого плана.

Франція відновила завоювання Індокитаю, розпочате Наполеоном ІІІ (в 1863 р. встановлено контроль над Камбоджею, в 1867 р. - Кохінхіною). В 1883 р. направлено французькі війська до Тонкінської затоки, де знаходилися незалежні держави Тонкін і Аннам, наслідком чого стало підписання договорів про встановлення над ними французького протекторату. Ці договори не визнав уряд Китаю, який вважав ці держави своїми васалами. В результаті двох французько-китайських війн (1884 і 1885 рр.) Китай визнав колоніальні загарбання Франції в Індокитаї. Однак в березні 1885 р. французи зазнали поразки від китайців у битві біля Ланг-Сона, що мало наслідком падіння другого уряду Феррі і початок у Франції антинімецької кампанії, оскільки Феррі виступав за налагодження співробітництва з Німеччиною і проводив колоніальну експансію за її підтримки. В 1887 р. французи об'єднали Аннам, Тонкін, Камбоджу і Кохінхіну в Індокитайський союз під управлінням спільної колоніальної адміністрації. Було підкорено й інші території, в тому числі на Тихому океані - острови Таїті (1879), Нові Гібриди (1882), Нова Каледонія (1886) тощо. Буланжизм. З виборами 1885 р., що проходили під патріотичними гаслами, пов'язаний підйом нової політичної сили - націоналістичного руху. Настрої ксенофобії, породжені незадоволенням конкуренцією з боку іноземних робітників, характерні для усіх розвинутих країн в умовах економічної депресії, у Франції підживлювалися настроями реваншу над Німеччиною. У той час як помірковані республіканці намагались усіляко утримуватися від конфліктів з Німеччиною, суспільна думка Франції не примирилася з втратою Ельзасу й Лотарингії. Лідером націоналістичного руху став генерал Буланже. Після перемоги монархістів на виборах 1885 р. він за протекцією Ж.Клемансо, упевненого, що Буланже - єдиний в усій армії "справжній республіканець і радикал", в 1886 р. отримав посаду військового міністра. За ініціативи Буланже здійснено низку заходів по зміцненню армії (для чого виділено кредит 300 млн. франків), що сприяли зростанню його популярності: прийнято на озброєння скорострільну гвинтівку Лебеля, скорочено термін військової служби з 5 до 3 років, покращено постачання армії та побутові умови рядових і унтер-офіцерів. Стрімкому зростанню популярності Буланже сприяли також його відверті висловлювання про необхідність реваншу над Німеччиною та імідж "сильної особистості", здатної зміцнити авторитет державної влади.

З 14 липня 1886 р., коли під час національного свята парижани влаштували маніфестацію на честь Буланже, його вплив та кількість прихильників почали зростати з вражаючою швидкістю. Буланже виявив блискучу здатність оволодівати думками та владарювати над масами, в тому числі завдяки блискучій соціальній демагогії. Спочатку його підтримували усі депутати-республіканці, вбачаючи в ньому противагу монархістам. А ті, у свою чергу, розраховували за його підтримки відновити монархію і таємно його фінансували. Опорою буланжизму був націоналістичний рух, провідну роль в якому відігравала створена в 1882 р. Ліга патріотів на чолі з письменником Полем Деруледом. Під гаслом Ліги "Франція понад усе!" стояли дати "1870-18", де дві останні цифри були відсутні і передбачали дату реваншу над Німеччиною. На хвилі буланжизму Ліга перетворилася на впливову політичну силу.

Буланжистський рух у Франції привернув увагу канцлера Німеччини Бісмарка, який переконався, що допоміг Франції створити колоніальну імперію, не отримавши натомість примирення французів з втратою Ельзасу й Лотарингії. Переозброєння французької армії та відновлення ідеї про оборонний союз між Францією і Росією, над реалізацією якої працював вже уряд Л.Гамбетти (вересень 1881 - січень 1882 р.) мали наслідком повернення Бісмарка з кінця 1885 р. до політики погроз щодо Франції. Посилаючись на небезпеку з боку Франції, Бісмарк домігся прийняття рейхстагом нового військового закону і виділення на воєнні потреби кредиту в 300 млн. марок.

З іншого боку, Бісмарк використав буланжистський рух для досягнення власних політичних цілей. Напередодні загальних виборів 1887 р. він розгорнув кампанію "Вітчизна в небезпеці", щоб сприяти перемозі бажаних для себе політичних сил. Навряд чи вірячи в загрозу з боку Буланже, він надав інструкції послу в Парижі надсилати до Берліна панічні донесення, доки не відбудуться вибори. Французькому уряду було заявлено протест: якщо Франція не хоче війни з Німеччиною, Буланже необхідно усунути зі складу уряду.

Підтвердженням цьому став прикордонний інцидент між Німеччиною і Францією 20 квітня 1887 р. ("інцидент Шнебелє" або "воєнна тривога 1887 року"). Арешт німецькою поліцією на своїй території французького комісара прикордонного вокзалу Шнебелє, який був звинувачений в шпигунстві на користь Франції і підбурюванні до еміграції з Німеччини молодих ельзас-лотарингців, міг стати приводом до війни. Оскільки Буланже виступив за війну, стало очевидно, що генерал-реваншист на посаді військового міністра небезпечний для Франції, і в травні 1887 р. під час зміни уряду він втратив посаду. В липні 1887 р. прихильники Буланже прийшли проводжати його до нового місця військової служби під гаслами "Геть німецьке міністерство". Величезний натовп людей заповнив увесь вокзал і залізничні колії. Люди навіть лягали на колії, щоб перешкодити відправленню потягу, що вдалося зробити із запізненням в три години.

Буланжистський рух поширився по всій Франції. Зростанню його впливу сприяв політичний скандал в Єлісейському палаці, головним винуватцем якого був Вільсон - депутат і зять президента Жуля Греві. Виявилося, що Вільсон, прикриваючись авторитетом свого тестя, організував масову торгівлю орденами Почесного легіону; надавав право на поставки військового відомства своїм друзям, був власником низки газет в Парижі і в провінції. Оприлюднення цієї інформації змусило президента Греві піти у відставку 1 грудня 1887 р., а довіра суспільства до вищих органів влади була суттєво підірвана. Після відставки Греві помірковані республіканці пропонували обрати президентом Ж. Феррі, але в результаті напруженої боротьби президентом було обрано малопримітного політика Саді-Карно (грудень 1887 - червень 1894 р.).

У цей час вплив Буланже став загрозливим. Він часто приїздив до Парижа, кілька разів виставляв свою кандидатуру на виборах до палати депутатів, хоча як військовий не міг бути обраним. В березні 1888 р. через участь в політичному житті його було звільнено з армії. Після цього буланжисти створили організацію "Комітет національного протесту" і Буланже вперше виклав свою політичного програму. В якості першочергового висунуто завдання розпуску палати депутатів і скликання Установчих зборів для перегляду Конституції.

Отже, розпочавши з критики колоніальної політики республіканських урядів, що відволікала увагу від реваншу над Німеччиною, націоналісти поступово перейшли до заперечення конституційних основ Третьої республіки. Критикуючи парламентаризм як причину послаблення державної влади і національної єдності, вони висунули вимогу перегляду Конституції з метою посилення виконавчої влади на зразок президентської республіки 1848 р., що стала прологом до відновлення монархії. 4 липня 1888 р. Буланже вніс пропозицію про перегляд конституції до палати депутатів. Коли ж її було відкинуто, парижани влаштували на його підтримку багатолюдну демонстрацію, а його екіпаж фактично закидали квітами.

Оскільки існуюча на той час система виборів дозволяла виставляти одну й ту ж саму кандидатуру кілька разів в різних виборчих округах, Буланже взяв участь в додаткових виборах, що проводилися в другій половині 1888 р і практично всюди переміг. Навколо нього об'єднувалися усі, незадоволені політикою поміркованих республіканців. Його амбіції намагалися використати у власних цілях різні політичні сили. Проте авторитарні замашки генерала, його прагнення до особистої влади скоро стали очевидними і відштовхнули від нього частину прихильників - передусім радикалів на чолі з Клемансо. Монархісти також зрозуміли, що Буланже використовує їх у власних цілях.

Загрозлива ситуація склалася після перемоги Буланже на проміжних виборах 27 січня 1889 р. в Парижі, де він зібрав 245 тис. голосів. Коли стало відомо про таку переконливу перемогу Буланже, тисячі націоналістів вийшли на вулиці, демонструючи готовність взяти штурмом Єлісейський палац. На боці генерала були як більшість виборців, так і поліція, і армія. Виникла реальна можливість державного перевороту, на який Буланже штовхав лідер Ліги патріотів П.Дерулед. Однак Буланже відмовився від державного перевороту, розраховуючи на перемогу на загальних виборах, намічених на вересень 1889 р.

Цим скористалися республіканці, які згуртувалися перед загальною небезпекою. Було внесено зміни до закону про вибори, що відмінили голосування за партійними списками і заборонили багаторазове висування однієї кандидатури. Уряд пішов також на пряму провокацію, розпустивши чутки про підготовку до арешту Буланже. Його втеча до Брюсселю 1 квітня 1889 р. відштовхнула від нього багатьох прихильників. В ході судового слухання справи Буланже виявилися його зв'язки з монархістами, що призвело до різкого падіння його популярності. В серпні сенат як Верховний суд заочно приговорив Буланже до вигнання. Переслідуванням у судовому порядку було піддано інших керівників націоналістичного руху. На загальних виборах у вересні 1889 р. буланжисти провели в палату лише 38 своїх кандидатів. Після цього генерал, який перебував у Бельгії, остаточно втратив авторитет і у вересні 1891 р. покінчив життя самогубством.

Таким чином, буланжизм (1886-1889 рр.) став проявом реваншистських настроїв французького суспільства, яке так і не змирилося з приниженням у франко-прусській війні; вираженням схильності французького суспільства до сильної особистості, диктаторської влади типу бонапартизму та прагнення до відновлення величі Франції. Буланжистська криза показала, що до кінця 80-х конфлікт між монархістами й республіканцями через форму правління вичерпав себе. Натомість в ході кризи на політичну арену виступила нова могутня сила - націоналістичний рух. Тепер вже йшлося не про форму правління (монархія чи республіка), а про шляхи конституційного розвитку самої республіки (демократична чи авторитарна). В ході цієї кризи націоналісти і монархісти зазнали поразки, перемогу отримали прихильники демократичної парламентської республіки.

"Панама". В начале 1890-х гг Францию ​​всколыхнула новый политический кризис - " панамская афера" , крупнейший за всю историю страны политический скандал, связанный с коррупцией государственных служащих и депутатов.

В 1879 г. знаменитый проектировщик и строитель Суэцкого канала Ф. Лессепс предложил соединить каналом Тихий и Атлантический океаны в районе Панамского перешейка. С этой целью в 1880 г. было образовано акционерное Компании Панамского канала, которую он возглавил. Строительство канала требовало значительных инвестиций, но крупные банки, считая проект слишком рискованным, отказали ему в финансировании. Тогда Лессепс обратился за поддержкой к мелким и средним вкладчикам. Хорошо оплаченная рекламная кампания сумела убедить десятки тысяч людей рискнуть своими сбережениями. Поскольку денег и после этого не хватало, Лессепс обратился к парламентариям с просьбой о принятии закона о выпуске облигаций государственного займа. Сначала эта идея не была поддержана в парламенте. Тогда руководители компании решили "протолкнуть" соответствующий закон с помощью взяток и организовали хорошо профинансированную пропагандистскую кампанию в прессе. Летом 1888 г. соответствующий закон был принят, несмотря на предостережения экспертов. Через несколько месяцев, в декабре 1888 г. Кампания Панамского канала объявила о своем банкротстве.

В результате крушения Панамского кампании 85 тыс. мелких вкладчиков потеряли свои сбережения. Когда выяснилось, что с 1 млрд. 400 млн. франков на строительство ушло чуть 700 млн., а канал не был прорыт и на треть, многие стали требовать расследования. Из-за того, что правительство пыталось замять панамскую аферу, оно началось только в 1891 г., а скандал разразился только после того, как им заинтересовалась антисемитская газета "Либр пароль" Эдуарда Дрюмона. Она не только опубликовала материалы о коррупции в парламенте, скомпрометировавших около 140 депутатов, но и показала главными виновниками руководителей компании евреев Рейнаха и Герца. Монархисты воспользовались скандалом, чтобы скомпрометировать своих соперников-республиканцев накануне всеобщих выборов 1893 время это дело повлекло рост антисемитских настроений, которые стали характерным признаком французского национализма.

Специальная комиссия, избранная палатой депутатов для расследования во главе с радикалом Бриссон, получила неопровержимые доказательства подкупа Панамской кампанией сенаторов, депутатов, министров, газет. Однако судебного преследования большинства должностных лиц не произошло. К судебной ответственности было привлечено лишь 5 депутатов, из которых был осужден лишь один (до 5 лет заключения).

Панамская кризис серьезно повредила французской экономике, укрепив недоверие вкладчиков к инвестициям в предприятия и усилив их тягу к государственным бумагам. Еще более серьезными были его политические последствия. На парламентских выборах 1893 палата депутатов была обновлена ​​наполовину. Убедительную победу (311 мест) получили умеренные республиканцы, которые стали теперь называться "прогрессистами". 122 депутатов провели радикалы, 92 - монархисты. Впервые в палату попали социалисты, проведя 49 депутатов. Среди депутатов социалистов 12 были избраны от Рабочей партии, 12 - от других социалистических групп, всего (25) представляли т.н. "Независимых социалистов". "Независимые социалисты" (Александр Мильеран, Жан Жорес, Рене Вивиани, Аристид Бриан, др.)., Отделившиеся от радикалов в 1893 г. и образовали социалистическую республиканскую "Федерацию департамента Сены", понимали социализм как политику реформ, направленных на установление более справедливых отношений в обществе, и старались держаться в стороне от других социалистических организаций с жесткими доктринальными установками. Однако в палате депутатов все социалистические группировки объединились в одну парламентскую фракцию во главе с А.Мильераном.

Под влиянием депутатов-социалистов в парламенте произошло сближение либеральных и консервативных групп, в результате чего сложился стабильный "центр", и проправительственное большинство, которое позволило умеренным республиканцам формировать правительство до конца 1890-х гг Если до появления в палате социалистов первенство в отстаивании социальных реформ имели радикалы, теперь их положение изменилось. Часть радикалов сформировала вместе с социалистами левую оппозицию, а большинство пошло на сближение с прогрессистами, положение которых после победы над буланжизмом было как никогда прочным. Многие монархистов также сделали выбор в пользу сотрудничества с республиканцами. Такому решению способствовало как буланжистська кризис, так и поворот в политике Ватикана по Франции, осуществленный папой Львом XIII. Новую тактику церкви впервые было обнародовано в ноябре 1890 г., когда Рим призвал французских католиков "без оговорок признать нынешнюю форму правления". Своей известной социальной энцикликой "Рерум новарум" от 15 мая 1891 Лев III провозгласил политику присоединения к республике, "заботу" церкви о положении рабочих и "улучшения участи бедных классов", что было пропагандой идей христианского социализма. Во Франции возникновения христианско-социального движения ("социального католицизма", "христианского социализма") связано с деятельностью в палате депутатов группы "парламентская права" во главе с графом Альбером де Меном, в состав которой вошли 35 депутатов - монархистов, которые присоединились до прогрессистов.

Девиз прогрессистов в 90-е гг провозглашал "успокоение, терпимость, практические реформы". Нормализованы отношения с католической церковью, что позволило ей вернуть позиции, утраченные в результате антиклерикальных мер начале 80-х гг Стремление к примирению с католической церковью было характерно для всех республиканских правительств, сформированных после парламентских выборов 1889

В 1890-х рр. за ініціативи угрупування графа А. де Мена парламент схвалив перші соціальні закони, що передбачали впровадження 10-годинного робочого дня для підлітків і 11-годинного для жінок (1892 р.), компенсацію робітникам збитків, завданих їх здоров'ю виробничими травмами (1898 р.); здійснено корегування економічної політики в інтересах підприємницьких кіл. Однак законопроект про введення прогресивного оподаткування, що розглядалося як засіб соціальної справедливості, внесений в парламент в 1896 р. кабінетом радикала Леона Буржуа, було провалено.

З іншого боку, під впливом Панамського скандалу на початку 1890-х рр., знову активізувалися анархісти з їх тактикою індивідуального терору ("пропаганди дією"). У березні 1892 р. вибухнули бомби в будинках осіб, причетних до процесу над анархістами 1883 р. В грудні 1893 р. на першій сесії новообраного парламенту кинуто бомбу в зал засідань палати депутатів. Хоча обійшлося без жертв, терорист Огюст Вайан був засуджений до смертної кари і гільйотинований у лютому 1894 р. Найбільш вражаючим актом політичного тероризму стало вбивство в червні 1894 р. президента Саді Карно, оскільки він відхилив прохання Вайана про помилування.

Щоб покінчити з тероризмом, палата депутатів прийняла в 1893-1894 рр. низку законів: про тюремне ув'язнення за підбурювання до пограбування і вбивства; про злочинні асоціації і вибухи; про пресу (передбачав передачу справ щодо правопорушення преси в кримінальні суди). Незважаючи на те, що представники лівої опозиції - соціалісти й радикали - розглядали ці закони як посягання на демократичні права і свободи громадян й характеризували їх як "злочинні", завдяки судовим і поліцейським репресіям хвилю тероризму вдалося збити. В подальшому анархісти знайшли союзників в робітничих профспілках (синдикатах). Для зовнішньої політики Франції 1890-х рр. характерне загострення відносин з Великою Британією на грунті колоніальної експансії. Плани Франції про підпорядкування Марокко наштовхнулися на опір Великої Британії і були зірвані. Натомість в результаті воєнних дій 1894-1895 рр. Франція анексувала Мадагаскар зі стратегічно важливою гаванню Дієго-Суарец, чому британський уряд зашкодити не зміг.

Після того, як до французьких володінь в Індокитаї в 1893 р. було приєднано Лаос, французькі й британські володіннями в цьому районі розділяв лише Сіам. Суперництво за вплив у Сіамі могло привести до французько-англійської війни, однак в 1895 р. було досягнуто угоду про поділ цієї країни на сфери впливу при збереженні його незалежності.

Найбільшою сутичкою між Францією і Англією на колоніальному грунті став Фашодський конфлікт 1898-1899 рр. Захопивши містечко Фашода в Судані силами загону капітана Маршана, французи прагнули поставити на порядок денний міжнародної політики питання про Єгипет і забезпечити свої позиції в районі о. Чад. Дипломатичне протистояння двох держав тривало кілька місяців. Врешті під тиском британського уряду, який погрожував війною, Франція була змушена капітулювати. "Фашода" стала для французів символом національної ганьби, "другим Седаном". Підписана в березні 1899 р. угода, за якою Франція відмовлялася від будь-яких претензій на басейн р. Ніл в обмін на визнання Англією її прав на усі західні області Судану, включаючи території на північ і схід від о. Чад, не призвела до покращення відносин між двома країнами.

Найбільшим досягненням прогресистів у сфері зовнішньої політики було встановлення тісних відносин з Росією, що призвело до підписання в 1891 р. французько-російської політичної угоди про взаємні консультації, а в наступному 1892 р. - військової конвенції, після ратифікації яких сформовано французько-російський військово-політичний союз із взаємними зобов'язаннями у випадку війни. Для Франції це означало прорив міжнародної ізоляції, зміцнення позицій в Європі і в колоніальній боротьбі. Союз з Росією надав Франції можливість більш відкрито і рішуче продовжувати відновлення своїх збройних сил. В 1892 р. було прийнято новий військовий закон, за яким усі французи, придатні до військової служби, мали нести дійсну службу в армії упродовж 3 років, у резерві діючої армії - 10 років, в територіальній армії - 6 років і в резерві територіальної армії - 6 років. Оцінки союзу з Росією у Франції були однозначними. Він розглядався як одна з найважливіших гарантій проти нападу Німеччини, одночасно - означав підготовку Франції до реваншу над Німеччиною.

Міжнародні позиції Франції помітно посилилися завдяки діяльності міністра закордонних справ Теофіля Делькассе (1898-1905 рр.). З кінця ХІХ ст. виявилося прагнення Франції поліпшити відносини зі своїми сусідами на півдні - Італією й Іспанією. Грунт до покращення взаємовідносин з Італією було закладено в 1896 р. її офіційним визнанням французького протекторату над Тунісом. У 1898 р. підписано торгівельну угоду між двома країнами, що поклала край семирічній митній війні. 1 січня 1901 р. підписано першу секретну угоду між Францією й Італією про розподіл сфер впливу на північному узбережжі Африки, за якою Італія визнала за Францією свободу дій в Марокко, замість чого отримала дозвіл на свободу дій в Тріполітанії.

Єдність ліберально-консервативних сил у парламенті було порушено наприкінці 90-х рр. під час політичної кризи, пов'язаною зі "справою Дрейфуса", що стала найбільш небезпечною за всю історію Третьої республіки.

"Справа Дрейфуса". Передумовою політичного потрясіння був вирок, винесений в грудні 1894 р. військовим трибуналом у справі стажера Генштабу французької армії капітана Альфреда Дрейфуса: він був звинувачений у шпигунстві на користь Німеччини і засуджений до позбавлення військового звання і довічного заслання на Чортів острів біля Французької Гвіани. Скориставшись процесом над Дрейфусом, військовий міністр вніс у парламент проект про смертну кару за державну зраду. Незважаючи на різкий протест з боку соціалістів (оскільки його можна було використати і проти них) закон було прийнято переважною більшістю голосів.

Хоч сенсаційне повідомлення про арешт, засудження та розжалування Дрейфуса вразило Париж, поточні справи швидко відволікли від нього увагу. Лише в березні 1896 р., коли новий начальник контррозвідки полковник Пікар відновив розслідування, про цю справу знову заговорили в пресі і в парламенті. Незважаючи на те, що багато хто був упевнений у невинності Дрейфуса, ні в кого не вистачило сміливості підняти голос протесту.

Влітку 1886 р. полковник Пікар виявив додаткові документи у справі, встановив невинність Дрейфуса і назвав ім'я справжнього шпигуна - офіцера генштабу майора Естергазі. Однак і після цього вище військове керівництво за підтримки президента республіки Казимір-Пер'є (червень - грудень 1894 р.) намагалося ні в якому разі не допустити перегляду справи. Переважна більшість французів була сповнена повагою до законів, армії і основ правосуддя, у них ніколи не з'являлося думки, що армія чи суд можуть брехати. Тому військова верхівка, захищаючи "честь мундира", прагнула приховати від громадськості цей випадок беззаконня, що кидав тінь на армійську верхівку та суд. Іншим мотивом називали той, що Дрейфус був євреєм і сином ельзаського промисловця і багато хто не вважав його гідним належати до еліти офіцерів Генерального штабу, що перебував під впливом вихідців з аристократичних сімей. Видатний французький письменник Ромен Роллан, сучасник тих подій, характеризував "справу Дрейфуса" як "боротьбу між армією і грошима, між військовою кастою і єврейським капіталом".

Коли у січні 1898 р. майор Естергазі все-таки постав перед військовим судом, його було з тріумфом виправдано. Натомість полковник Пікар був заарештований і звільнений з військової служби. Людиною, яка взяла на себе сміливість виступити з публічною оцінкою ситуації навколо "справи Дерйфуса", став письменник Еміль Золя. Його стаття "Я звинувачую" - відкритий лист президенту Фору, в якому викривалися дії уряду, чинів генерального штабу, військових суддів - опублікована 13 січня 1898 р. в газеті Ж.Клемансо "Орор", розбурхала всю країну. Виправдання явного злочинця та нове засудження невинного військовим судом, за яким стояв Генштаб, сприяло тому, що юридична справа переросла в політичну. Дії військових властей були сприйняті багатьма як волаюче порушення елементарних прав і свобод громадянина. З іншого боку, проти Золя було розпочато судовий процес за звинуваченням у наклепі (його засуджено на 1 рік ув'язнення і 3 тис. франків штрафу), який засвідчив непримиренність сторін. За словами Ж.Клемансо, "якби Золя не був засуджений, то жоден з тих, хто його підтримував, не вийшов би з Палацу правосуддя живим. Натовп був готовий роздерти Золя".

У ставленні до справи Дрейфуса Франція розкололася на два ворожі табори - дрейфусарів (тих, хто виступив за перегляд справи) та антидрейфусарів (тих, хто став на захист "честі" армії й проти перегляду справи). Особистість самого А.Дрейфуса не мала при цьому ніякого значення. Поділ на дрейфусарів та антидрейфусарів відбувся не лише всередині різних політичних угрупувань, а фактично у кожній сім'ї. Так, різні позиції у "справі Дрейфуса" зайняли соціалістичні угрупування. Гедисти розцінили її як конфлікт всередині буржуазного класу, до якого трудящим немає справи, у той час як незалежні соціалісти (Жорес, ін.) активно виступили на боці дрейфусарів, закликаючи бачити різницю між різними буржуазними партіями і різними буржуазними урядами.

До антидрейфусарів приєдналася більшість консервативно-католицької партії, частина прогресистів, включаючи президента Фора (січень 1895 - лютий 1899 рр.); частина радикалів і соціалістів тощо. Головною силою антидрейфусарів був націоналістичний рух, який в цей час звернувся до теми антисемітизму. Націоналісти стверджували, що людина іншої крові не може "повною мірою" вважатися французом, на якого батьківщина могла б покластися в хвилину небезпеки. Активні виступи єврейської й протестантської общин на захист парламентської республіки, демократичних і антиклерикальних реформ націоналісти тлумачили як прагнення до підриву національних і моральних устоїв Франції. Те, що серед масонських лож з їх антиклерикальними настроями було багато євреїв, вони розцінювали як змову проти Франції. Як привід для розпалювання ксенофобії й антисемітизму було використано фінансові скандали 1880-1890-х рр. (крах банку "Юньон женераль" та "панамську аферу"). В 1898 р. виникло кілька масових організацій націоналістичного толку: Ліга французької батьківщини, Французька дія ("Аксьйон франсез") тощо, відроджено Лігу патріотів під керівництвом П.Деруледа. В "справі Дрейфуса" вони бачили одну зі спроб євреїв за допомогою Німеччини зруйнувати Францію. Націоналістичні організації налічували сотні тисяч членів (лише Ліга французької батьківщини до 500 тис. чол.) і здійснювали сильний тиск на владу з метою не допустити перегляду справи.

Прихильники перегляду "справи Дрейфуса" (дрейфусари) в боротьбі з націоналістами висунули гасло захисту демократичних прав і свобод, гарантованих республікою. Його підтримали представники різних політичних сил, суспільних рухів, конфесій - частина радикалів, частина соціалістів, франкмасони, протестанти, антимілітаристи, анти-клерикали. В 1898 р. ними було засновано Лігу прав людини, яка відіграла важливу роль в історії правозахисного руху. 14 липня 1900 р. в Парижі відбулася грандіозна демонстрація на підтримку республіки і демократії.

За характеристикою Р.Роллана, під час "справи Дрейфуса", йшлося "не лише про епізод вічної боротьби між правом і силою, а про одне з найважливіших питань, що встають перед совістю людини, про дилему - пожертвувати батьківщиною чи пожертвувати справедливістю". Тобто йшлося про те, що для громадянина важливіше - батьківщина чи справедливість.

В серпні 1898 р. виявилися додаткові свідчення того, що "справу Дрейфуса" було сфабриковано. Начальник секретного відділу Генштабу Анрі зізнався в підробці одного з документів, що став підставою для звинувачення Дрейфуса. Він був заарештований, а 1 вересня газети повідомили сенсаційну інформацію про його самогубство. Пікар, який у цей час перебував у в'язниці, викликав адвоката і зробив письмову заяву, що не збирається кінчати життя самогубством. Дізнавшись про смерть Анрі, Естергазі втік з Франції. У вересні 1898 р. уряд погодився на перегляд справи.

В цей час внутрішньополітична криза у Франції досягла апогею. Згода уряду на перегляд справи викликала різкий супротив правих угрупувань у парламенті, що мало наслідком падіння уряду Бріссона (червень-жовтень 1898 р.). Активізувалися робітничі виступи. У вересні в Парижі почався страйк робітників-вуглекопів, задіяних на роботах з підготовци до Всесвітньої виставки 1900 року та прокладання метро, з вимогами підвищення заробітної платні. В жовтні на знак солідарності з ними розпочався загальний страйк робітників-будівельників, в якому, за різними даними, взяли участь від 40 до 80 тис. чоловік. На його підтримку було оголошено загальний страйк залізничників, що мав розпочатися 14 жовтня 1898 р. і стати сигналом для загального страйку французького пролетаріату. Однак уряд було вчасно проінформовано про підготовку до загального страйку і його проведення було зірвано. У лютому 1899 р. націоналісти зробили невдалу спробу здійснити державний переворот, скориставшись раптовою і непередбачуваною смертю й похованням президента Фора.

Таким чином, в період 1898-1899 рр., особливо під час обрання нового президента (лютий 1899 р.), у Франції виникла загроза громадянської війни, оскільки нетерпимість та фанатизм двох протилежних таборів досяг апогею.

За таких обставин частина прогресистів, стурбована розгулом націоналізму й загрозою державного перевороту, приєдналася до дрейфусарів. В червні 1899 р. новий президент республіки дрейфусар Еміль Лубе призначив главою уряду прогресиста-дрейфусара Вальдека-Руссо і закликав усіх підтримати уряд, "здатний ліквідувати елементи громадянської війни". До складу кабінету Вальдека-Руссо ("уряду республіканської концентрації") увійшли представники усіх основних політичних сил, які виступали на захист законності й порядку. До його складу в якості міністра торгівлі й промисловості увійшов і соціаліст Александр Мільєран ("казус Мільєрана"). Враження від цього в політичних колах (в тому числі серед соціалістів) було "приголомшливим", оскільки це був перший випадок участі соціаліста в буржуазному уряді. На посаду військового міністра до уряду був призначений генерал Галіфе, учасник придушення Комуни. Незважаючи на серйозні претензії депутатів до складу уряду і мінімальні шанси на його затвердження, кабінет все-таки отримав довіру більшістю усього в 25 голосів (промова Бріссона була завершена масонським жестом відозви на знак крайньої небезпеки, до якого масонські старшини звертаються вкрай рідко).

"Казус Мільєрана" зірвав спробу соціалістів провести у 1899 р. об'єднавчий з'їзд своїх численних організацій У той час як Ж.Жорес підтримав рішення про входження Мільєрана до складу уряду, гедисти вбачали в цьому зраду інтересів робітничого класу. А.Мільєран вже в 1896 р. після успіху соціалістів на муніципальних виборах висунув програму мирного завоювання влади через загальне виборче право. На посаді міністра він домігся прийняття закону про обмеження робочого дня для дорослих 11 годинами; не раз від імені уряду виступав арбітром в суперечках між робітниками і власниками підприємств.

Рішучі заходи уряду Вальдека-Руссо проти націоналістів, арешт і суд над їх лідерами стабілізували ситуацію в країні. У вересні 1899 р. відбулося нове слухання "справи Дрейфуса", яке знову закінчилося звинувачувальним вироком, хоча і з урахуванням обставин, що пом'якшували його провину. Уряд був змушений використати процедуру помилування під приводом поганого стану здоров'я А.Дрейфуса. Лише в 1906 р. його було повністю реабілітовано.

Наслідком "справи Дрейфуса" стала значна поляризація політичних сил, що знищила плоди багаторічних зусиль політиків консервативного й ліберального напрямів у створенні стабільного "центру". Традиційне протистояння "правих" і "лівих" знову набуло чітких контурів. Однак у порівнянні з 1870-1880-ми роками, коли ця формула відображала боротьбу між республіканцями й монархістами, характер протистояння суттєво змінився. Республіка тепер сприймалася як факт, що відбувся і не викликав сумнівів. Тож боротьба щодо форми правління поступилася боротьбі щодо механізму функціонування існуючої влади й механізмів її реформування. Наприкінці 1890-х рр. політичні сили розділилися на два протилежні табори тому, що розійшлися в поглядах на політичні цілі й цінності республіки. Бути "лівим" тепер означало не лише зберігати вірність республіканським установам, демократичним і світським принципам, але й боротися проти націоналізму й воєнщини, проти порушення громадянських свобод і прав людини. Навпаки, правих стали вирізняти головним чином націоналізм, преклоніння перед армією і військовою силою, прагнення до авторитарного правління.

Результатом політичної кризи у Франції кінця ХІХ ст. став загальний зсув уліво в політичному житті країни, що продемонстрували результати загальних парламентських виборів 1902 р. 3 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Франції. Наступного дня президент Р.Пуанкаре звернувся до французів із закликом до "священного єднання" на захист Вітчизни. Його було підтримано усіма суспільно-політичними силами, включаючи соціалістів і синдикалістів, які напередодні проводили активну антивоєнну кампанію. 4 серпня 1914 р. парламент без обговорення прийняв серію законів, що забезпечували національну оборону, в тому числі Закон про облоговий стан, після чого перервав свою роботу на невизначений час. Кабінет міністрів, який з червня 1914 р. очолював Р.Вівіані, 26 серпня було реорганізовано. До нього вперше після "казусу Мільєрана" 1898 р. увійшли соціалісти Ж. Гед і М.Самба. В жовтні 1915 р. його змінив кабінет А.Бріана (до березня 1917 р.), який представляв ще більш широкий спектр політичних сил. Крім радикалів, лівих республіканців і соціалістів (Гед, Самба, Тома) до нього увійшли правий республіканець Ж.Мелін і монархіст Д.Кошен. Так вперше в історії Третьої республіки було створено загальнонаціональний блок основних партій, відомий під назвою "священного єднання". Його метою було проголошено перемогу, а безпосереднім завданням "усе для війни". Більшість політичних організацій призупинила свою діяльність або обмежила її локальними завданнями. Уряду вдалося налагодити співробітництво з керівництвом Загальної конфедерації праці, з 1909 р. очолювану Леоном Жуо, який з початком війни повернув профспілковий рух в бік реформізму. Завдяки цьому страйків у Франції в другій половині 1914 1916 рр. майже не було. В умовах облогового часу, коли було скасовано свободу друку і зборів, введено цензуру, інші обмеження політичної діяльності й поширення інформації, військове командування на чолі з генералом Жоффром, авторитет якого після битви на Марні надзвичайно зріс, зосередило в своїх руках величезну безконтрольну владу. Більшість громадян і політичних діячів були згодні прийняти диктатуру військових для досягнення швидкої перемоги. Коли ж стало очевидно, що війна набуває затяжного характеру, 23 грудня 1914 р. парламент відновив свої засідання в Парижі і прийняв рішення не припиняти роботу до кінця війни. Військові дії на території Франції, німецька окупація десяти найбільш розвинутих північно-східних департаментів країни, проблеми з транспортом, виробництвом і постачанням фронту і тилу викликали потребу мілітаризації економіки, пристосування її до військових потреб, що було неможливо без централізації усіх ресурсів виробничих, сировинних, людських під контролем держави. Отже, різко зросла роль держави в економічному житті, що було вимушеним заходом, який суперечив довоєнній економічній доктрині лібералізму. Усі експортно-імпортні й валютні операції, розподіл сировини, палива і продовольства було поставлено під контроль держави. Для управління окремими галузями промисловості було створено спеціальні державні органи, до складу яких увійшли власники найбільших підприємств. Здійснено реквізицію державою торгівельного флоту. Встановлено державний контроль над умовами праці, заробітною платнею і цінами на основні споживчі товари. Внаслідок браку робочої сили уряд неодноразово приймав рішення про відзив мобілізованих робітників і спеціалістів для роботи в тилу. Широко застосовувалася праця військовополонених, хоч це й суперечило Гаазьким конвенціям 1899 і 1907 рр. До кінця війни державне регулювання економічного життя і соціальних відносин набуло загального характеру. В 1916 р. різко загострилася продовольча проблема через скорочення виробництва сільгосппродукції у Франції. Збільшення імпорту продовольства викликало кризу транспортування, яка посилилася в результаті розв'язаної німцями підводної війни (лише в 1916 р. німці потопили 28 французьких кораблів). Залізничні перевезення за 1916 р. також зменшилися до 45-60%. Брак вугілля загрожував закриттям багатьох підприємств. Населення гостро відчувало брак товарів першої необхідності, збільшення тривалості робочого дня на підприємствах, впровадження нічних і надурочних годин тощо. Постійне погіршення умов життя в тилу, провал наступальних операцій союзників в Шампані і в Артуа в 1915 р., на Соммі в 1916 р., величезні жертви на фронті призвели до змін у суспільних настроях. Починаючи з середини 1916 р. обидві палати парламенту стали проводити особливі секретні засідання, де обговорювали проблеми національної оборони, критикували некомпетентність військового командування і безсилля уряду. Боротьба парламенту за контроль над військовими властями врешті призвела до відставки генерала Жоффра з посади головнокомандувача 27 грудня 1916 р. На третьому році війни французьке суспільство розділилося в своїх оцінках перспектив війни. В країні і в парламенті виникли два угрупування "партія війни", яка виступала за перемогу будь-якою ціною, і "партія миру", яка прагнула якомога швидше досягти "почесного миру". Обидва угрупування не були організованими, а виражали лише загальні настрої в країні. Серед лідерів "партії війни" виділився Ж.Клемансо, який в зрілі роки перейшов на більш помірковані позиції. На початку війни він не увійшов до складу уряду, тож в очах французів не ніс відповідальності за його прорахунки. Серед лідерів "партії миру" виділявся Ж.Кайо, відомий своїм прагненням вирішувати спірні питання з Німеччиною шляхом переговорів, що він продемонстрував під час другої марокканської кризи 1911 р. Антивоєнні настрої були поширенні головним чином в Об'єднаній французькій соціалістичній партії (СФІО), в якій виникла опозиція участі соціалістів в уряді і підтримки його курсу на перемогу будь-якою ціною. Ця "антивоєнна меншість" підтримувала національну оборону, однак виступала проти переростання війни в загарбницьку. Масові антивоєнні дії в цей час не користувалися популярністю. "Антивоєнна меншість" виступала за спільні дії соціалістів усіх воюючих країн з метою досягнення загального справедливого миру шляхом тиску на власні уряди. Її члени (Мергейм і Бурдерон) увійшли до Комітету з відновлення міжнародних зв'язків, що виник після антивоєнної Циммервальдської конференції соціалістів у вересні 1915 р. і схвалили рішення конференції домагатися миру без анексій і контрибуцій. Керівники СФІО засудили Мергейма і Бурдерона, а вони опублікували маніфест, в якому закликали соціалістів до виходу з уряду і відмови голосувати за військові кредити. На з'їзді СФІО в грудні 1916 р. "меншість" майже зрівнялася з більшістю, якій лише з незначною перевагою вдалося зберегти лідерство в партії. На хвилі посилення антивоєнних настроїв в другій половині 1916 р. активізувався опозиційний суспільний рух, відновили діяльність деякі організації, такі як партія радикалів, Ліга прав людини, масонські ложі. Виникло "Товариство документальних і критичних досліджень про причини війни", яке пропагувало пацифістські погляди. Усі ці організації сприймали війну як крах демократичних ідеалів і вважали, що завдяки "священному єднанню" вплив на політику уряду здобули крайні праві партії і рухи, переможені після "справи Дрейфуса". Після того, як в грудні 1916 р. Центральні держави виступили з мирною ініціативою, питання про мир стало предметом публічних дискусій і призвело до оприлюднення протилежних позицій різних угрупувань, а врешті до політичної кризи. В грудні 1916 р. уряд А.Бріана було піддано різкій критиці за недостатню активність у внутрішній і зовнішній політиці. В результаті уряд було реорганізовано, замість 23 міністрів у ньому залишилося лише 10. В березні 1917 р. уряд був змушений піти у відставку. Вона була пов'язана з відмовою військового міністра Ліоте говорити на секретному засіданні палати про стан французької авіації та плани прискорення випуску літаків, оскільки, за його словами, звіти про попередні секретні засідання палати продавалися за 100 франків за кожне засідання і генштаб противника знав про них. В 1917 р. Францію охопила політична криза. Уряди Рібо (березень-вересень 1917 р.) і Пенлеве (вересень-листопад 1917 р.) виявилися нестійкими через нападки як справа, так і зліва. Значну підтримку в цей час отримала ідея про досягнення сепаратного миру з Австро-Угорщиною, яка впродовж кількох місяців пропагувалася в пресі. Після провалу в квітні 1917 р. наступу Нівеля навіть в близьких до уряду колах з'явилися прихильники переговорів з Німеччиною з метою досягнення "почесного миру". Серед них був і колишній прем'єр А.Бріан. Значний політичний резонанс отримало рішення СФІО взяти участь в Стокгольмській міжнародній антивоєнній конференції, про скликання якої у вересні 1917 р. оголосили соціалістичні партії нейтральних країн і Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів. Оскільки уряд двічі відмовляв делегатам від СФІО у виїзді за кордон, це стало приводом для виходу соціалістів з урядової коаліції. Міністр озброєнь соціаліст А.Тома вийшов зі складу уряду Рібо. Перехід соціалістів і частини радикалів в опозицію призвів до порушення принципу "священного єднання". Керівництво соціалістичної і радикальної партій приступило до консультацій з метою формування "однорідного" лівого уряду, на провідну роль в якому намічався Ж.Кайо. Провал наступу Нівеля став безпосереднім поштовхом до масової відмови солдат фронтових частин французької армії від підпорядкування своїм командирам. Тією чи іншою мірою ці заворушення охопили 2/3 усіх французьких дивізій на Західному фронті. 15 травня 1917 р. Головнокомандувач генерал Нівель втратив свою посаду. Новим головнокомандувачем став генерал Анрі-Філіп Петен, начальником Генерального штабу - генерал Ф.Фош. 7 червня 1917 р. Петен відновив смертну кару для солдат, які порушували дисципліну, і таким чином відновив порядок в армії. Водночас у великих містах відбулася низка страйків, деякі з них мали політичний антивоєнний характер. В цій ситуації 22 липня 1917 р. Ж.Клемансо публічно звинуватив міністра внутрішніх справ Л.-Ж. Мальві в потуранні "пропаганді поразки" і зраді інтересів Франції. Натомість Мальві відстоював позицію про необхідність довіри до усіх відтінків суспільної думки, що повинні бути почуті в умовах "священного єднання". Звинувачення Клемансо викликали значний резонанс у суспільстві. Було розгорнуто гучну кампанію проти діяльності антивоєнних сил. У вересні Мальві був змушений піти у відставку. Після цього звинувачення не припинилися. Їх головною мішенню став Кайо, звинувачений в секретних переговорах з німецькими представниками. Розпочався скандал, пов'язаний з розкриттям змови роялістів, в якому разом з Кайо були уплутані й перші особи уряду. Над Кайо нависла загроза слідства і суду. В цих умовах більшість парламентської фракції радикалів не підтримала свого лідера і відмовилася від угоди з соціалістами. Надалі основні нападки Клемансо було спрямовано на А.Бріана, якого він вважав лідером "пораженців". В умовах політичної нестабільності більшість французького суспільства прагнула бачити на чолі уряду сильну особистість, здатну навести порядок і якомога скоріше привести країну до миру. 16 листопада 1917 р., коли військове становище Антанти різко загострилося внаслідок катастрофи італійської армії при Капоретто і приходу в Петрограді до влади більшовиків, уряд очолив 76-річний Ж.Клемансо, на тверду руку якого розраховували більшість французів. Очоливши кабінет, Клемансо запевнив, що вся його внутрішня і зовнішня політика буде підпорядкована єдиній меті перемогти. З метою зміцнення армії Клемансо домігся призначення на посаду головнокомандувача союзними військами генерала Ф.Фоша. Під приводом охорони військової таємниці парламентарі були відсторонені від контролю над діями військових. Його було повністю зосереджено в руках глави уряду, який взяв собі також портфель військового міністра. Президент Пуанкаре втратив будь-який вплив на політику уряду. З приходи Клемансо було здійснено сувору чистку державного апарату, особливо поліції, за надмірну поступливість щодо антивоєнної пропаганди. Жорсткі заходи були вжиті стосовно тих політичних діячів, яких Клемансо вважав винуватими в підриві віри народу в перемогу. Так, колишній міністр внутрішніх справ Мальві був в серпні 1918 р. засуджений до 5 років вигнання. В січні 1918 р. було заарештовано Ж.Кайо за звинуваченням у зв'язках з противником і в змові проти безпеки держави. В 1920 р. він був засуджений на 3 роки ув'язнення з наступним позбавленням політичних прав. Активізували свою діяльність військово-польові суди в справах про "зраду" і "шпигунство". Репресії було застосовано також проти революційного синдикалізму, який активізувався після Жовтневої революції в Росії і на рубежі 1917 1918 рр. набув яскраво вираженого антивоєнного характеру. Коли в жовтні 1918 р. Німеччина запросила у союзників перемир'я, між президентом Пуанкаре і прем'єр-міністром Клемансо виникли серйозні суперечності. Р.Пуанкаре рішуче заперечував проти переговорів з Німеччиною, поки не буде остаточно знищено її військову могутність. Однак Ж.Клемансо, змушений рахуватися з суспільною думкою, погодився на перемир'я, яке було підписане в Комп'єні 11 листопада 1918 р. В цей день Клемансо було вперше названо "батьком перемоги", що свідчило про його надзвичайну популярність серед французів. Внаслідок війни Франція була значною мірою зруйнована. Вона втратила близько 1,2-1,5 млн. солдат, ще більше поранених і покалічених. Різко зріс дефіцит її державного бюджету, внутрішній і зовнішній борг. Виплати по боргам склали близько частини усіх бюджетних витрат. Проблему відбудови зруйнованого господарства керівництво країни планувало вирішити за рахунок контрибуцій і репарацій переможеної Німеччини. З метою гарантії національної безпеки і після війни Франція не відійшла від політики сили і реваншизму відносно Німеччини, що повною мірою знайшло відображення на Паризькій мирній конференції в 1919 р.


2. Последствия

До останньої третини 19 століття за рівнем економічного розвитку Франція поступалась лише Англії. А на початок 20 століття у світовому промисловому виробництві вона посідала вже 4-те місце, пропустивши вперед молоді капіталістичні держави - США та Німеччину.

2.1. Причини уповільнення темпів економічного розвитку

Величезних збитків економіці завдала невдала війна. Економічний розвиток гальмували також нестача природних ресурсів (що змушувало промисловців купувати сировину за кордоном), зростання конкуренції на світовому ринку, низька купівельна спроможність населення і технічна відсталість французької індустрії.

2.2. Крок вперед

В 1871-1900 роках французька економіка зробила великий крок вперед:

  1. Провідне місце у промисловості країни посіли великі металургійні заводи.
  2. Поява нових технологій дозволила ширше використовувати наявні у Франції поклади руди.
  3. Брак вугілля стимулював будівництво гідроелектростанцій.
  4. Швидко розвивалася транспортна мережа країни.
  5. У 1872-1901 роках довжина залізниць збільшилась в 2,5 рази.
  6. Конституція Третьої республіки

3. Список использованной литературы

1.Антюхина-Московченко В.И. Третья республика во Франции. 1870-1918. - М., 1986.

2.Гончар Б.М., Городня Н.Д. Новая история стран Европы и США. 1870-1918 годы: учебник. К.: ВПЦ "Київський університет", 2008.

3.Заваэс А. История Третьей республики (1870-1926). - М.-Л., 1930.

4.История ХIX века / Под ред. Лависса и Рамбо. - Т.7. - М., 1939.

5.История Европы. - Т.5. - М., 2000.

6.История Парижской Коммуны 1871 г. // Под ред. А.З.Манфреда и др. - М., 1971.

7.История Франции: В 3 т. / Под ред. А.З.Манфреда. - Т.2. - М., 1973.

8.Лейди, Роберто. Грандиозная афера ХIХ века накануне развязки (Панамский канал) // За рубежом. - 1974. - № 21.

9.Ленін В.І. Памяти Коммуны. - ПЗУ. - Т.20.

10.Либерализм Запада XVII-XX вв. (Авт. коллектив: В.В.Согрин, А.И.Патрушев, Е.С.Токарев, Т.М.Фадеева. - М., 1995.

11.Макарчук В.С. История государства и права зарубежных стран. - К.: Атика, 2004.

12.Манфред А.З. Очерки по истории Франции. - М., 1958.

13.Маркс К. Громадянська війна у Франції // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2-е изд. - Т.17.

14.Международное рабочее движение. Вопросы истории и теории: В 8 т. Т.2. - М., 1976; Т.3. - М., 1978.

15.Наринский М.М. Шарль Моррас и "Аксьйон Франсез" в первой мировой войны / / Французский ежегодник. - 1976. - М., 1978.

16.Парижская Коммуна 1871 г. // Под ред. Ж.Брюа и др. - М., 1964.

17.Прицкер Д.К. Жорж Клемансо. - М., 1983.

18.Смирнов В.П. Франция в ХХ веке. - М., 2001. С.44-47.

19.Тарле Е.В. Европа в эпоху империализма / Соч.: В 12 т. - Т.5. - М., 1958.

п о р Франция в темах
География
История
Французы
Имена Диаспора Франкофония серия статей о Французский язык и его диалекты
Демография
Города Национальные меньшинства Мусульмане во Франции Иммиграция во Францию ​​ Украинский во Франции
Государственный
устройство
Конституция Парламент Премьер-министр Президент Кабинет министров Місцеве самоврядування у Франції Выборы Политические партии Внешняя политика Украинскому-французские отношения
Право
Полиция Верховный суд Кассационный суд Франции Государственный Совет и Административные суды Счетная палата
Экономика
Парижская биржа Евро Банки Банк Франции Налоги Промышленность Транспорт Космическая отрасль Сельское хозяйство Туризм
Культура
Религия
Вооруженные силы
Сухопутные войска Франции Военно-морские силы Военно-воздушные силы Ядерный арсенал Воинская обязанность
Другие темы
Портал "Франція" Проект "Франція"

код для вставки
Данный текст может содержать ошибки.

скачать

© Надо Знать
написать нам