Надо Знать

добавить знаний



Модернизация



План:


Введение

Модные общества

Модернизация - переход от традиционного аграрного общества к светской, городской и индустриального. Подавляющим большинством теоретиков рассматривается как социальный и цивилизационный процесс направленной трансформации обществ, который разворачивался на протяжении XVI-ХХ вв.

Традиционными считается целый спектр обществ - от примитивных неграмотных обществ к племенных федераций, патримониальной, феодальных, имперских систем, городов-государств и т.п. [1].

Современными считаются общества, развитие которых в общих чертах опирается на науку (прежде всего естествознание), технику, индустрию и демократии [2].

Согласно современным теориям модернизации, развитой может считаться та страна, которая имеет значительный уровень индустриализации, стабильное экономическое развитие, веру общества в силу рационального научного знания как основу прогресса, высокий уровень и качество жизни, развитые политические структуры, весомую долю среднего класса в структуре населения; общества, которые не соответствуют этим критериям, относятся либо к "традиционным", или в "переходных" [3].

Модернизация тесно связана с капитализмом, по сути капитализация и модернизация в западных обществах были одним и тем же процессом [4].


1. Значение термина

Сам термин в переводе с английского означает "осовременивание" и предполагает внедрение в общество признаков современности. П. Штомпка выделяет три значения понятия:

  • синоним всех прогрессивных изменений, когда общество движется вперед согласно принятой шкалы изменений.
  • синоним современности, когда речь идет о комплексе социальных, политических, экономических, культурных и интеллектуальных трансформаций, которые имели место на Западе с XVI в. и достигли своего апогея в XIX-XX вв ..
  • усилия слаборазвитых или отсталых обществ, направленные на то, чтобы догнать ведущие, наиболее развитые страны [5]

Такими образом, срок модернизация описывает большое количество одновременных изменений в различных сферах социума.

Однако, существуют различные толкования модернизации. Одни исследователи рассматривают модернизацию как переход от традиционного общества к современному, другие считают модернизацией любое динамическое, сознательно регулируемое и качественное улучшение в экономической и политической сферах, другие - различают два модернизационные переходы: от аграрного к индустриальному обществу и от традиционного к современному; еще другие - считают модернизацию единым процессом, который, начавшись то революцией в Нидерландах 1580 г., то английский революцией 1642 г., или даже французской революцией 1789 г., еще не завершился; некоторые - предлагает рассматривать модернизационный процесс в каждой стране отдельно [6]. Также иногда, в том числе С. Н. Гавров, говорят о цивилизации модерна [7].

Также термин "модернизация" употребляется по разнородных социальных процессов:


2. Складові процесу модернізації

Модернізоване суспільство має комплекс взаємопов'язаних рис, котрі часто розглядають як окремі процеси економічної, політичної, соціальної та культурної модернізації.

Економічна модернізація передбачає інтенсифікацію процесу економічного відтворення, котра досягається завдяки зростанню спеціалізації та диференціації праці, енергетичного устаткування виробництва, перетворення науки на виробничу (економічну) силу та розвитку раціонального управління виробництвом.

Її складовими є:

  • заміна сили людини або тварини неживими джерелами енергії, такими як пар, електрика або атомна енергія, які використовуються у виробництві, розподілі, транспорті та комунікації;
  • відділення економічної діяльності від традиціоналістського оточення;
  • прогресуюча заміна знарядь праці машинами і складними технологіями;
  • зростання у кількісному і якісному відношенні вторинного (промисловість і торгівля) і третинного (обслуговування) секторів економіки при одночасному скороченні первинного (видобуток);
  • зростаюча спеціалізація економічних ролей і кластерів економічної діяльності - виробництва, споживання і розподілу;
  • забезпечення самопідтримки у зростанні економіки - щонайменше, забезпечення зростання, достатнього для одночасного регулярного розширення виробництва та споживання;
  • зростаюча індустріалізація [9].

Модернізація стала чинником створення економічних форм та інститутів, які сприяють розвитку та домінуванню товарно-грошових відносин у виробництві, споживанні та примусі до праці, що призвело до розвитку буржуазного укладу та капіталізму. Це, у свою чергу, спричинило розвиток та поширення ринкових відносин, формування та розвиток національних і транснаціональних ринків. Використання досягнень науки у бізнесі сприяло науково-технічній революції та перетворенню науки на одну з важливих виробничих сил. Економічна модернізація також передбачає постійне вдосконалення методів управління економікою та виробничих технологій, що сприяло появі раціональної бюрократії, менеджменту та економічної науки.

Модернізація нарівні із глобалізацією стала провідним способом поширення капіталізму у світі [10].

Політична модернізація передбачає створення певних політичних інститутів, які мають сприяти реальній участі населення у владних структурах та впливу народних мас на прийняття конкретних рішень.

Її складові:

  • наближення до диференційованої політичної структури з високою спеціалізацією політичних ролей та інститутів;
  • еволюція політичної системи у напрямку створення сучасної суверенної держави;
  • посилення ролі держави;
  • розширення сфери дії та посилення ролі законодавчого поля, що поєднує державу та громадян;
  • зростання чисельності громадян (осіб з політичними і громадянськими правами), розширення залучення до політичного життя соціальних груп та індивідів;
  • виникнення та зростання політичної бюрократії, перетворення раціональної деперсоніфікованої бюрократичної організації на домінуючу систему управління та контролю;
  • ослаблення традиційних еліт та їхньої легітимності, посилення модернізаторських еліт [11].

Політична модернізація розпочалася з появи в Європі перших національних централізованих держав, поглиблення політичної модернізації у Європі та Америці призвело до збільшення кількості централізованих держав, встановлення конституційного ладу, парламентської форми правління, впровадження принципу розділення влади, інституювання політичних партій та рухів, загального виборчого права, становлення правової держави, розвитку демократії та впровадження паритетної демократії. У той же час вона призвела і до регіональної та глобальної експансії централізованих буржуазних держав, що започаткувало у ХVІ ст. процес утворення світових колоніальних імперій, та - у ХІХ ст. - до розвитку імперіалізму як найвищого, системного способу такої експансії, спрямованого на поділ світу на залежні території та зони впливу. Все це сприяло процесу глобалізації.

Соціальна модернізація передбачає формування відкритого суспільства з динамічною соціальною структурою. Таке суспільство виникло і розвивалося на основі ринкових відносин, правової системи, що регулює відносини власників, і демократичної системи, можливо не досить досконалої. Демократія такому соціуму необхідна для того, щоб було можливо швидко вносити зміни у правила гри у мінливій обстановці і стежити за їх виконанням [12].

Її складові:

  • створення суспільства з відкритою стратифікаційною системою та високою мобільністю;
  • рольовий характер взаємодії (очікування та поведінка людей зумовлені їх суспільним статусом і соціальними функціями);
  • формальна система регулювання відносин (на основі писемного права, законів, положень, договорів);
  • складна система соціального управління (відокремлення інституту управління, соціальних органів управління та самоврядування);
  • секуляризація релігії (набуття нею світських ознак);
  • виокремлення різноманітних соціальних інститутів [3].

Соціальна модернізація сприяла появі ранньомодерних та модерних націй, масового та громадянського суспільства та соціальної держави.

Культурна модернізація передбачає формування високодиференційованої й у той же час уніфікованої культури, що базується на комплексній парадигмі прогресу, удосконалення, ефективності, щастя і природного вираження особистих можливостей і почуттів, а також на розвиткові індивідуалізму.

Її складовими є:

  • диференціація головних елементів культурних систем;
  • поширення грамотності та світської освіти;
  • зростаюча віра у науку і технології;
  • створення складної, інтелектуальної та інституціоналізованої системи для підготовки до здійснення спеціалізованих ролей;
  • поява нових індивідуальних орієнтацій, звичок, характеристик, що виявляють себе у більшій можливості пристосовуватися до дедалі ширших соціальних горизонтів;
  • розширення сфер інтересів;
  • усвідомлення того, що винагорода повинна відповідати вкладові індивідуума, а не яким-небудь іншим його особливостям;
  • можливість розвивати гнучку інституційну структуру, здатну пристосовуватися до постійно мінливих проблем і потреб [11].

У західних країнах культурна модернізація призвела до реформації та контрреформації, важливими етапами культурної модернізації були пізнє Відродження, доба Гуманізму, Просвіти. Культурна модернізація пов'язана із розвитком сучасної природничої науки (з ХVІІ ст.), гуманітарної науки (ХІХ-ХХ ст.), появою теорій націоналізму, соціалізму та комунізму. Унаслідок зміни культурної парадигми у ХVІІІ-ХХ ст. мали місце зменшення ролі традиційних цінностей (сім'ї, релігії, моралі), занепад традиційних авторитетів, звільнення сексуальної та ґендерної поведінки від влади традицій (сексуальна революція), поява масової культури та диференціація національних макрокультур на субкультури.


3. Етапи розвитку теорії

3.1. Класичні концепції

Класичні праці, що описують модернізацію, належать О. Конту, Г. Спенсеру, К. Марксу, М. Веберу, Е. Дюркгейму и Ф. Тьоннісу.

У більшості класичних концепцій модернізації акцент робиться на формуванні індустріального суспільства, модернізація розглядається як процес, паралельний індустріалізації, перетворення традиційного аграрного суспільства в індустріальне розглядається під кутому зору трансформації системи господарства, технічного озброєння й організації праці.

З таких позицій розрізняють "первинну" та "вторинну" модернізацію.

Під "первинною" модернізацією розуміють процес, здійснений в епоху промислових революцій, - класичний "чистий" тип "модернізації першопрохідників".

Під "вторинною" модернізацією розуміється процес, що супроводжує формування індустріального суспільства у країнах третього світу - вона відбувається за умов наявності зрілих моделей, апробованих у країнах індустріально-ринкового виробництва, і також за можливості прямих контактів з ними - як у торгово-промисловій, так і в культурній сферах. Одним із методологічних обґрунтувань є застосування до теорії вторинної модернізації принципів запропонованої німецькими етнографами концепції культурних кіл, що ґрунтується на ідеї поширення форм культури від центрів культурного синтезу та напластуванню різних культурних кіл, поширених з різних центрів [13].

Соціологи визнають те, що вирішальним фактором модернізації виступає подолання та заміна традиційних цінностей, що перешкоджають соціальним змінам і економічному росту, на цінності, що мотивують господарюючих суб'єктів на інноваційну діяльність - розробку, створення та поширення нових технологій і генерування нових організаційно-економічних відносин. Причому у більшості західних суспільств індустріалізації передували як зміни у суспільній свідомості, так і зміни в економіці, зокрема розвиток мануфактурного виробництва та формування національних ринків.

Тому серед істориків, соціологів та філософів вже на початку ХХ ст. поширились концепції, які враховують вплив культурних та ментальних трансформацій. Вони базуються на іншій точці зору, згідно якої процес модернізації в її західному варіанті розпочинається із трансформації тих чи інших форм суспільної свідомості та культури.

Так, американський соціолог Ч. Х. Кулі описує становлення нетрадиційного суспільства як історичне зрушення від "первинних" до "вторинних груп", критерієм диференціації яких є історично прийнятий ними тип соціалізації особистості: у "первинних групах" соціалізація індивіда протікає у рамках родини (або - ширше - сільської громади), що задає безпосередній психологічний контакт між її членами й конкретну виявність структури відносин між ними; у "вторинних групах" соціалізація відбувається у рамках абстрактно заданої спільності (державної, національної й т. п.), де структура відносин осягається лише умоглядно.

Інші соціологи наголошують на модифікації стилю мислення, що відбувається завдяки "абстрактизації" (Г. Зіммель) або "раціоналізації" (М. Вебер) масової свідомості. Завдяки цьому відбуваються зрушення у системі цінностей - відбувається рух від цінностей колективізму до цінностей індивідуалізму, а основний пафос становлення нетрадиційного суспільства полягає саме в ідеї формування вільної особистості, котра подолала ірраціональність традиційних общинних практик ("розчаклунення світу", за М. Вебером) і усвідомила себе як самодостатній вузол раціонально зрозумілих соціальних зв'язків. Ментальність особистості як носія вродженого статусу змінюється на самосвідомість суб'єкта договору, традиційні спадкоємні привілеї - на утвердження рівних громадянських прав, несвобода "генетичних" (родових) характеристик - на волю соціального вибору. Це спричинює внутрішні трансформації у соціумах, що набувають з часом виразу в економічній сфері:

  • відбувається утворення на базі місцевих ринків загального безособового ринку (включаючи ринок праці), що розриває замкнутість общинного господарства й розмиває основи традиційного позаекономічного примусу;
  • має місце перехід від аристократичного управління соціумами до так званих "диктатур розвитку", автохтонних для суспільства соціальних груп, "піонерів еліти" (М.Вебер), що ініціює перетворення господарського та політичного життя на основі раціональності [14].

М. Вебер також проаналізував взаємозв'язки між панівною системою, державою, капіталістичним економічним розвитком та бюрократією і розкрив роль бюрократії як фактора модернізації та раціоналізації, показав, як бюрократична реформа відіграє роль засобу оновлення держави і політики [15].

Внаслідок модернізації змінюється соціальний тип особистості - традиційна замінюється сучасною. У традиційному суспільстві, яка показав Е. Дюркгейм, індивід ще не є особою. Він ніби розчинений у первісній спільноті, позбавлений автономності та індивідуальності. Це, зазначав вчений, є механічна солідарність, заснована на структурно-функціональній тотожності людей, однаковості їхніх дій, вірувань і способу життя. У такому контексті модернізацію суспільних відносин він тлумачив як перехід до органічної спільності людей, яка ґрунтується на їх розбіжності, диференціації функцій і пов'язаних з нею діяльності та ціннісних орієнтацій. Внаслідок модернізації відбувається відхід від всеохоплюючої недиференційованої приналежності індивіда до конкретного колективу, заміна безпосередніх стосунків опосередкованими, родинних - нормальними і статуарними, відносин особистої залежності функціональним розподілом праці тощо [16].


3.2. Некласичні концепції

Одной из теорий, моделировала социальные преобразования, вызванные модернизацией (прежде урбанизацией, развитием СМИ, общей образованием, демократизацией политики и т.п.), стала разрабатываемая в 1920-60-е гг теория массового общества. Ее сторонники считали, что особенностью массового общества, которое формируется вследствие модернизации, является разрыв социальных связей, обособленности отдельных индивидов, отсутствие в них индивидуальности, устойчивых и общезначимых нравственных ценностей. Непрерывные вертикальные и горизонтальные перемещения больших групп людей, характерные для индустриального общества, разрушают уровень соседского, профессионального, религиозного общения, общения в "своем кругу", и основным уровнем общения становится семья. Поэтому происходит унификация одежды, вкусов, интересов, быта и социальной жизни. Потребность в самоутверждении переносится на национально-государственный уровень, на уровень всего общества, политические интересы приобретают личностного, персонально значимого характера [17].

На взгляд Х. Ортеги-и-Гассета, в первой половине ХХ ст. в большинстве стран Европы общественная власть оказалась под контролем широких масс. Состоялось видтисняння аристократии "совокупность лиц, которые не выделены ничем". Возник "тип человека, который не желает признавать, ни доказывать правоту, а намерен всего-всего навязать свою волю". Характерной общественной признаком стало плебейство и гнет массы даже в традиционно элитарных кругах, распространение этажности и безвкусицы в искусстве, пошлости в повседневной жизни. Массы, достигнув сравнительно высокого жизненного уровня, "вышли из повиновения", проникли во все сферы общества и заместили собой элитарные круги. Это привело не только к снижению качества культуры, но и, порой, к формированию авторитарных и полуавторитарных политических режимов (в частности большевистского, фашистских, нацистского и японского милитаристского), которые стали результатом "политического диктата масс" и были ориентированы на равенство и отказ от свободы. Это привело к опасности "полного огосударствления жизни, экспансии власти, поглощение государством любой социальной самостоятельности". Человека массы заставляют жить ради государственной машины. Подобную трансформацию философ и назвал "восстанием масс" [18].


3.3. Развитие современных концепций

3.3.1. 1-й этап

Современная концепция "модернизации" была сформулирована в середине ХХ в. во времена распада европейских колониальных империй и появления большого количества новых государств.

С середины ХХ в. происходило переосмысление роли западных государств и стран третьего мира в модернизации. Распространены в 40-60-е гг теории однозначно признавали эталонными для модернизации других стран наиболее развитые - западные. Под модернизацией понимался процесс вытеснения традиции современностью или восходящее развитие от традиционного общества к современному. При этом традиция как правило признавалась такой, что тормозит социальный прогресс, и которую необходимо преодолеть и сломать. Развитие всех стран и народов рассматривался с универсалистских позиций - он должен происходить в одном направлении, иметь одни и те же стадии и закономерности. Признавалась наличие национальных особенностей модернизации, однако считалось, что они имеют второстепенное значение [19].


3.3.2. 2-й этап

Второй этап (70-80-е гг) отметился критикой и переоценкой идей первого - акцент делался на научно-технической революции, признается, что современные общества могут включать немало традиционных элементов, признается, что модернизация способна усиливать традицию ( С. Хантингтон, З.Бауман). Концепции модернизации были признаны как альтернатива коммунистическим теориям трансформации ( С. Хантингтон, Д. Эптер т.д.).

Некоторыми исследователями особое внимание стало уделяться проблеме стабильности политического развития как предпосылке для социально-экономического прогресса. С одной точки, зрения условием успешности модернизации является обеспечение стабильности и порядка благодаря диалогу между элитой и массами. Но, например, С. Хантингтон считал, что главной проблемой модернизации является конфликт между мобилизованность населения, его приобщенность к политической жизни, и имеющимися институтами, структурами и механизмами артикулирования и агрегирования его интересов. Между прочим, он показал, что на стадии перемен только жесткий авторитарный режим, способный контролировать порядок, может и аккумулировать необходимые ресурсы для трансформации и обеспечить переход к рынку и национальное единство [20].


3.3.3. 3-й этап

С конца 80-х гг. - На третьем этапе развития теории модернизации признают возможность национальных проектов модернизации, осуществляемые на основе накопления технологически и социально передовых опытов и внедрение их в гармоничном сочетании с историческими традициями и традиционными ценностями незападных обществ (А. Абдель-Малек, А. Турен, Ш. Эйзенштадт). При этом признается, что модернизации могут осуществляться без навязывания западного опыта, а нарушение равновесия между современностью и традиционностью приводит к острым общественным конфликтам и неудачам модернизации.

Суть преодоление традиций видится теперь не в том, что они принципиально отвергаются, а в том, что в некоторых ситуациях, которых со временем становится все больше, социальными регуляторами выступают не традиционные жесткие социальные нормы и модели поведения, обусловленные религией или общинными прецедентами, но вызванные нормами индивидуального выбора, а также личными ценностями и преимуществами. И эти ситуации в процессе модернизации все больше из сфер производства перемещаются в повседневную жизнь, чему способствует образованность, информированность и изменение ценностей в обществе.

Признается, что существуют негативные эффекты модернизации - уничтожение традиционных институтов и жизненных укладов, которое часто приводит к социальной дезорганизации, хаоса и аномии, рост девиантного поведения и преступности [21]. Кое-где это приводит к затяжному кризиса социальной системы, в состоянии которой общество не может даже контролировать процесс накопления отклонений.

В якості засобів для подолання негативних наслідків модернізації вводиться поняття "контрмодернізації", чи, більш вдало, "альтернативної модернізації" як варіанту модернізації, здійснюваного незахідним шляхом, а також "антимодернізації" як відкритої протидії модернізації. Відбувається відмова від європоцентризму у тлумаченні модернізації, ретельно аналізується досвід "модернізації без вестернізації", як це мало місце, зокрема, в Японії, де модернізація здійснювалась на ґрунті національної культури.

Колишня радянська модернізація певною мірою визнається альтернативною формою модернізації, і особливі випадки Китаю й ісламського фундаменталізму являють собою сучасні форми альтернатив модернізації, демократичній та ринковій трансформації. Більше того, відбуваються дискусії щодо наявності особливого азійського шляху модернізації, котрий не тільки рівноцінний західному, але і буде визначати майбутнє століття [22].

Внаслідок цього відбувається поступове подолання європоцентризму, вестернізації, визнання як самоцінних незахідних цивілізацій і врахування самобутньої культури традиційних соціумів. Тому визнаються дискусійними найсприятливіші шляхи модернізації як на Сході, так і на Заході, зокрема: які потрібно встановити пріоритети, чи надати перевагу економічному, чи демократичному розвиткові, іншими словами - чи економічний розвиток є передумовою для сьогоднішніх демократичних процесів, чи, навпаки, передумовою для економічного піднесення є політична демократизація [15] ?

Але така увага має і великі методологічні наслідки для концепції: сам процес модернізації вже не розглядається як лінійний і детермінований. Тепер визнається, що оскільки національні традиції визначають характер модернізаційного процесу і виступають його стабілізуючими чинниками, то може мати місце певна кількість варіантів модернізації, яка розглядається як розгалужений, варіативний процес.

Наслідування передових країн вже не розглядається як буквальне і визнається лише у досить широких формах - по-перше, через об'єктивну неможливість перескочити країнами, що модернізуються, певні фази історичного розвитку - наприклад, первісного нагромадження засобів дії - капіталів, наукових знань і технологій, здійснення модернізаційних ринкових реформ тощо, по-друге, заради економії ресурсів - настільки, наскільки ситуації у країнах, що модернізуються, є схожими з уже модернізованими. З іншого боку, як зазначав Р. Мертон, системне наслідування не є обов'язковим і навіть можливим. Власне, будь-яка країна, що модернізується, здійснює трансформацію, змушує новий елемент, який потрапив у її середовище, діяти за власними, тільки їй властивими, правилами і законами. Якщо цього не відбудеться, то країна-реципієнт вступає у смугу внутрішнього напруження, соціальної аритмії; робить помилки, зазнаючи структурних та функціональних втрат [19].

Також вивчається модернізація особистості. На підставі соціологічних досліджень побудовано аналітичну модель сучасної особистості, яка має такі якості:

  • відкритість до експериментування, інновацій та змін;
  • готовність до плюралізму думок та схвалення такого плюралізму;
  • орієнтація на сучасність та майбутнє, а не на минуле;
  • економія часу, пунктуальність;
  • переконаність у здатності організувати життя так, щоб долати створювані нею перепони;
  • планування майбутніх дій для досягнення передбачуваних цілей як у суспільному, так і в особистому житті;
  • віра в урегульованість і передбачуваність соціального життя та можливість розраховувати дії завдяки відомим економічним законам, торговельним правилам та урядовій політиці;
  • почуття справедливості розподілу - винагорода по можливості залежить від майстерності та вкладу;
  • висока цінність формальної освіти;
  • повага до достоїнства інших незалежно від їхнього статусу, обсягу влади тощо [19].

Відмічається конвергенція соціалізму та капіталізму : країни з ринковою економікою дедалі більше використовують методи та засоби державного планування та програмування, у той же час там, де соціалістичні режими збереглися, найбільш стійкі з них використовують ринкові механізми та канали інтеграції у світовий ринок.

Запропоновані теорії неомодернізації, коли модернізація розглядається лише як процес узаконення деяких інституцій та загальнолюдських цінностей, як то: демократії, ринку, освіти, розумного адміністрування, самодисципліни, трудової етики та деяких інших. Цим фактично знімається протиставлення модернізації та традиціоналізму - визнається, що більшість традицій є варіантами певних загальнолюдських цінностей. Деякі дослідники заперечують обов'язковість для модернізації навіть демократії [23].

Згідно теорії "неомодернізма" такі інституційні структури, як демократія, закон та ринок, є функціонально необхідними, проте вони не є історично неминучими або лінійно обов'язковими результатами, хоча і змушують загальний вектор змін наближуватись до спільних модернізаційних орієнтирів. У той же час історична та культурна специфіка кожної країни дозволяє створювати власний модернізаційний проект.

Розробляються теорії екологічної модернізації - прискорення нарівні з соціальними процесами екологічних [24].

Нарешті, сучасні процеси у соціумах розвинених країн часто позначаються як постмодернізація - формування нового типу суспільства, що має іншу матеріальну базу і навіть інші ментальні характеристики, ніж модерне. Таке суспільство називають постіндустріальним, інформаційним, технотронним, постмодерним. Постмодернізація розвинених суспільств передбачає відмову від акценту на економічну ефективність, бюрократичні структури влади, науковий раціоналізм, що були характерні для модернізації, і знаменує перехід до більш гуманного суспільства, де більший простір надається самостійності, різноманіттю та самовиразу особистості [25]. Е. Гідденс, зокрема, вважав сучасну епоху все ще модерном, але радикалізованим, і вважав, що епоха постмодерну ще має настати.


3.3.4. Українські дослідження

Необхідність осмислення нинішнього стану розвитку українського суспільства спонукає українських вчених до розгляду окремих аспектів теорії модернізації та застосування її методологічного арсеналу з метою осягнення різних феноменів суспільно-політичної практики. У такому сенсі до проблеми модернізації звертаються: В. Авер'янов, В. Андрущенко, В. Бабкін, О. Бабкіна, В. Барков, В. Бебик, В. Воронкова, Є. Головаха, Н.Гражевська, В. Журавський, А. Заєць, Б. Канцелярук, В. Кремень, І. Кресіна, Є. Кубко, А. Лузан, О. Лазоренко, С. Макєєв, М. Михальченко, М. Мокляк, С. Наумкіна, В. Пазенок, Ю. Пахомов, Т. Перглер, М. Попович, Ю. Римаренко, А. Романюк, С. Рябов, Ф. Рудич, В. Сіренко, В. Табачковський, В. Танчер, В. Ткаченко, М. Томенко, В. Храмов, В. Цвєтков, М. Шаповаленко, М. Шульга, Г. Щедрова, В. Якушик та ін. [26]

Зокрема, М. Михальченко тлумачить модернізацію як синонім усіх процесів удосконалення суспільств. Вона розглядається ним як творчо-перетворююча функція розвитку, що є необхідною умовою соціального існування. За припинення модернізації суспільство занепадає і зникає [27]. В. Горбатенком систематизовано здобутки теорії модернізації і сформульовано основні параметри реформування українського суспільства з точки зору сучасних цивілізаційних процесів. [26]. Порівняння процесів модернізації Польщі та України здійснив Г. Зеленько [28].


4. Типи модернізації

Розрізняють два типи модернізації - органічну та неорганічну.

Первинна, органічна модернізація відбувалася у тих країнах, що були новаторами на цьому шляху, і розгорталась завдяки внутрішнім чинникам, зокрема, докорінним змінам у сфері культури, ментальності, світогляду. Її становлення пов'язують з появою національних централізованих держав, зародженням буржуазних відносин, зокрема капіталістичної кооперації та мануфактури, формуванням ранньомодерних націй, а піднесення - з першою промисловою революцією, руйнуванням традиційних спадкових привілеїв та впровадженням рівних громадянських прав, демократизацією, становленням національних суверенних держав тощо.

Вторинна, неорганічна модернізація відбувається як відповідь на зовнішній виклик з боку більш розвинутих країн і здійснюється переважно під впливом запозичення чужих технологій та форм організації виробництва і суспільства, запрошення фахівців, навчання кадрів за кордоном, залучення інвестицій тощо. Її основний механізм - імітаційні процеси. Розпочинається ж вона не у сфері культури, а в економіці та/або політиці і в останньому випадку визначається як наздоганяльна модернізація або "модернізація з запізненням". Згідно Ш. Ейзенштадта, така модернізація являє собою своєрідний "виклик", на котрий кожне суспільство дає свій "відгук" відповідно до принципів, структур та символів, закладених у здобутках його тривалого розвитку. Тому її підсумком є не обов'язково засвоєння соціальних досягнень Заходу, але сукупність якісних змін традиційного суспільства, тією чи іншою мірою адаптованих до мануфактурного або індустріального виробництва [29].

Найчастіше термін "наздоганяльна модернізація" вживається щодо колишніх колоній і напівколоній після здобуття ними політичної незалежності. Традиційно передбачалося, що розвинені промислові країни вже апробували певну модель переходу від традиційного до сучасного суспільства. Це, у свою чергу, перетворювало модернізацію на різновид глобалізації - себто взаємодії цивілізацій, за якої можна виділити "передові" чи "прогресивні" суспільства, та ті, хто їх наслідує. У новітніх концепціях міра такого наслідування вже не розглядається як повне копіювання досвіду Заходу, але визначається здійсненням ряду обов'язкових заходів при збереженні вагомої національної специфіки.

Зазвичай наздоганяльна модернізація створює острови, анклави сучасного життя, наприклад великі міста, подібні до Сан-Паулу й Ріо-де-Жанейро у Бразилії, Москви та Санкт-Петербургу у Росії, суттєво відрізняються від провінції і способом життя, і станом свідомості. Така анклавна модернізація, ламаючи традицію, ставить суспільство перед відсутністю духовної перспективи. Вона створює очевидну нерівність, обіцяючи рівні шанси (чого не робило традиційне суспільство), але оскільки реально ці шанси не для всіх, зростає соціальне невдоволення, котре стимулює прихильність широких провінційних мас до альтернативної ідеології - до комунізму у Росії, до фундаменталізму у Туреччині, а у Мексиці та деяких інших країнах - до повстання селян та традиціоналізму [30].

Проблеми країн, які стали на шлях самостійного розвитку, полягають у тому, щоб ефективніше, економніше і раціональніше застосувати модернізаційну модель, перенести її на національний ґрунт за рахунок поєднання власних традицій та ресурсів і певної зовнішньої допомоги. Тепер "еталонний" підхід до модернізації витіснено поглядами на модернізацію як національний проект, що здійснюється країнами заради зменшення нерівномірності рівнів розвитку і як засіб подолання колоніального стану.

Інша типологія визнає наявність трьох типів модернізації:

  • ендогенна, котра здійснювалася країнами на власній основі (Європа, США тощо);
  • ендогенно-екзогенна, що здійснюється країнами на власній основі, нарівні як і на основі запозичень (Росія, Туреччина, Греція і т. д.);
  • екзогенна (в її імітаційних, імітаційно-симуляційних й симуляційних варіантах), що здійснюється на основі запозичень при відсутності власного підґрунтя [31].

Екзогенна характерна для більшості колишніх колоній, у той час як ендогенно-екзогенна відбувається переважно у поясі країн, що оточують західні.


5. Етапи модернізації західних країн

Для європейських країн (які зазнали переважно органічної модернізації) виділяють такі фази модернізації:

Доіндустріальна (XVI - сер. XVIII ст.) - епоха, в якій поширилися основні елементи модерну, як то "дух капіталізму", підприємництво, раціональна наука, перші технічні винаходи тощо.

Індустріальна, яка почалася з промислового перевороту др. пол. XVIII ст. в Англії, який охопив на поч. ХІХ ст. і інші країни Європи, і створила самі основи нового індустріального суспільства, вона закінчилася у більшості європейських країн та США до кінця XIX століття.

Пізньоіндустріальна, що відбувалася у першій половині - середині ХХ століття і створила нове - масове суспільство [32].

Масове суспільство розквітло у західних країнах у 20-30-ті рр. ХХ ст. Його економічний зміст: укрупнення і стандартизація виробництва та стандартизація споживання з широким застосуванням конвеєрного виробництва; соціальний - зростання інтегрованості, зв'язності суспільства; політичний - зацікавленість широких верств населення у політичному процесі, проте небажання грати за ліберальними правилами, а також зміна пріоритетів міжнародної політики, забуття легітимних принципів, врешті - зміна характеру війни - тепер війни позиційної і масової; культурний - міфологізація науки, криза гуманізму, виникнення непримиренних протиріч між особистим і розумним [32].

Окремо виділяють постіндустріальну фазу модернізації, що розпочалася з 60-х рр. ХХ ст. і триває дотепер. [26]. У цей час була здійснена критика модерну та з'явилися нові ознаки - постмодерну. Також її рисами визнають становлення змішаної економіки та соціальної держави [33].

Оскільки такий процес подекуди має інші тенденції, ніж процес, модернізації, говорять про перспективу становлення принципово нового суспільства - постіндустріального, інформаційного [34] або постекономічного [35].


6. Этапы модернизации украинского социума

Модернизация в истории Украины было неорганический характер.

В политическом плане Украина изначально была частью Польши и Литвы, потом - Речи Посполитой. Ведущим субъектом модернизации в это время были литовский и польский шляхта, которая внедрила поместья - многоотраслевые хозяйственные комплексы, внешне ориентированные на товарно-денежные отношения, которые существовали в основном на основании большого землевладения и еженедельной барщины зависимых крестьян. Иногда у них имелись мануфактуры, и на них также работали преимущественно крепостные. По внутренним потенциалом крепостной-благородная модернизация была феодальным явлением. Позже инициативу модернизации украинского общества переняло казачество, а затем - российское правительство.

С включением Украины в состав Российской империи, а особенно после 1708 г., процессы модернизации в Украине тесно связаны с соответствующими процессами в этой империи. Российские исследователи В. Алексеев и И. Побережников пишут о "феодальной" модернизации, когда "широко используются внеэкономическое принуждение для мобилизации трудовых ресурсов, феодальные привилегии и монополии - для обеспечения экономической элиты необходимыми производственными ресурсами" [36]. Фильваркова и российская имперская модернизации являются разновидностями феодальной модернизации. Кроме того, указанные авторы определяют ее как доиндустриальную модернизацию, соответственно, а с середины XIX и до начала ХХ веков, как они показывают, происходила ранньоиндустриальна модернизация (т.е. капиталистическая). Также российские исследователи определяют ее как автократические-буржуазную, а с 1917-1921 годов начинается новый, социалистический этап модернизации [37].

В. Головко выделяет следующие этапы модернизации Украины:

  1. Периферийная модернизация: качалки -колонизационная (середина XVI - середина XVII века).
  2. Постпереферийна модернизация: казацко -колонизационная (1648-1698 годы).
  3. Имперская модернизация и: старшинско -крепостническая (1698-1775 годы).
  4. Имперская модернизация II: бюрократически - крепостническая (1775-1861 годы).
  5. Имперская модернизация III: бюрократически -предпринимательско- капиталистическая (1861-1917 годы).
  6. Советская модернизация: бюрократически - социалистическая (1917-1991 годы).
  7. Постсоветская модернизация: бюрократически - капиталистическая (после 1991 года) [38].

7. Источники и ссылки

  1. Eisenstadt SN Tradition, Change, and Modernity. - NY, 1973. - Р. 151.
  2. Лукьянец В. С., Соболь А. М. Философский постмодерн. - М., 1998. - С. 297.
  3. а б Городяненко В.Г. Социология: Учебник. - М., 2003.
  4. Штомпка П. Социология социальных изменений. - М., 1996. - С. 296.
  5. Штомпка П. Социология социальных изменений. - М., 1996. - С. 170-171.
  6. Михальченко Н.И., Горелов Н. Е., Дергачев А. П. и др.. Политические изменения в Украине в контексте трансформационного и модернизационной парадигмы: сравнительный анализ / / Современная украинская политика: Аналитические доклады Ин-та политического. и этнонациональных. опыт. им. И. Ф. Кураса НАН Украины. - М., 2008. - С. 7-88.
  7. Гавров С. Н. Национальная культура и модернизация общества. Учебное пос. - М., 2003.
  8. Федотова В. Г. Типология модернизаций и способов их изучения / / Вопросы философии. - 2000. - № 4. - С. 10.
  9. Eisenstadt SN Modernization: Protest and Change. - Englewood Cliffs, 1966. - P. 1-5.
  10. Федотова В. Г., Колпаков В. А., Федотова Н. Н. Глобальный капитализм. Три великие трансформации. - М., 2008.
  11. а б Теория политики: Учебное пособие / Под ред. Б. А. Исаева. - СПб., 2008. - Тема 20. Политическое развитие и модернизация.
  12. Алимарин С. И. Социальная эволюция и идеология / / МОЛ (Московская Организация литераторов). - № 1. - 2003.
  13. Старостин Б. С. Социальное обновление: схемы и реальность (критический анализ буржуазных концепций модернизации развивающихся стран). - М., 1981.
  14. Можейко М. А. Модернизация / / Новейший философский словарь: 3-е изд., Исправлять. - Минск, 2003.
  15. а б Гайндль В. Модернизация и теории модернизации: пример габсбургской бюрократии / / Украина Модерна. - 1996. - № 1. - С. 89-100.
  16. Дюркгейм Э.. О разделении общественного труда. Метод социологии. - М., 1991.
  17. Хевеши М. А. Массовое общество в XX веке / / Социологические исследования. - 2001. - № 7. - С. 3-12.
  18. Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс / / Его же. Эстетика. Философия культуры. - М., 1991. - С. 309-350.
  19. а б в Ермаханова С. А. Теория модернизации: история и современность / / Актуальные проблемы социально-экономического развития: взгляд молодых ученых. - Новосибирск, 2005. - Разд. 2. - С. 233-247.
  20. Хантингтон Э.. Политический порядок в меняющемся обществе. - М., 2004.
  21. Штомпка П. Социология социальных изменений. - М., 1996. - С. 178.
  22. Цапф В. Теория модернизации и различие путей общественного развития / / Социологические исследования. - 1998. - № 8. - С. 14-26.
  23. Инглегарт Р. Модернизация и постмодернизация / / Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология. - М., 1999. - С. 267-268.
  24. Гидденс Э.. Последствия модернити / / Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология. - М., 1999. - С. 101-122.
  25. Штомпка П. Социология социальных изменений. - С. 179-185.
  26. а б в Горбатенко В. П. Модернизация украинского общества в контексте современных цивилизационных процессов. Автореф. дис. ... Д-ра полит. н. - М., 1999.
  27. Михальченко М. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы. - М., 2001. - С. 39.
  28. Зеленько Г. И. Украина и Польша: модели политической модернизации. Автореф. дис. ... Канд. полет. наук. - М., 2001.
  29. Эйзенштадт Ш. Революция и преобразование обществ. Сравнительное изучение цивилизаций. - М., 1999. - С. 261.
  30. Федотова В. Вот догоняющих модернизации к Национальной: теоретический аспект
  31. Галечян А. М. Политическая элита как субъект модернизации современной России. Автореф. дис. ... Канд. полит. н. - М., 2008.
  32. а б Меерсон Б. М., Прокудин Д.В. Лекции по истории западной цивилизации XX века
  33. Колганов А. Современный социализм. Марксистская версия / / Альтернативы. - 2009. - № 1. - С. 93-132.
  34. Белл Д. Приход постиндустриального общества. - М., 1998.
  35. Иноземцев В.Л. Концепция постэкономического общества: теоретические и практические аспекты. Автореф. дис. ... Д. экономич. наук. - М., 1998.
  36. Опыт российских модернизаций. ХVIII-ХХ века. - М., 2000. - С.53.
  37. Головко В. Российская модернизация: историография 2000-х годов / / Проблемы истории Украины: факты, суждения, поиски. - 2004. - № 12. - С. 5.
  38. Головко В. "Модернизация" как метанарратив украинской истории / / Проблемы истории Украины: факты, суждения, поиски. - 2003. - № 9. - С. 410-427.

код для вставки
Данный текст может содержать ошибки.

скачать

© Надо Знать
написать нам